— Беріть. До шинелі, що на мені, цей більше пасує, — кивнув Георгій на трофейний автомат.
— Дякую. Тепер мстимусь. За все мстимусь! Удруге мене живим не візьмуть. Можете доручити мені будь-яке завдання.
— А я не партизан. Я льотчик. Збили мене цими днями. Тепер я так само, як і ви, пробираюся до своїх.
Танкіст розчаровано подивився на Кардова.
— Виходить, знову пробиратися, — хрипко сказав він. — А я ж думав, що вже до своїх потрапив — до партизанів…
Вони довго їхали на північний схід, звертаючи з однієї дороги на іншу, обминаючи населені пункти і биті шляхи. Суцільні хмари затягли небо. Почався снігопад. Заклякнувши, льотчик і танкіст зіскакували з сапеїі і бігли поряд з конем, щоб зогрітися.
— Коли б не ви, відморозив би я ноги. Надто міцно мені стягли їх вірьовками, — сказав танкіст, стрибаючи з саней, щоб ще раз пробігтися.
— А яке у вас взуття?
— Дерев’яні саморобки. Ще табірні.
Звідкілясь збоку насувався гуркіт танків, що рухалися назустріч.
Карлов занепокоєно прислухався.
— Може, звернемо?
— Проскочимо, — сказав танкіст. — Вони ще далеко.
Раптом попереду, зовсім близько, блиснув ліхтарик.
— Halt! Wer geht? [1] — пролунав окрик.
— Тікайте! — встиг шепнути Карлов.
Танкіст плигнув убік і зник у темряві. Відступати Георгію було пізно та й нікуди. На перехресті доріг його зупинили німецькі солдати-регулювальники. З бічного шляху вже зовсім близько було чути брязкіт гусениць.
Ледве пересилюючи тремтіння, Георгій вийняв документи вбитого поліцая і подав німцям.
— Їх — поліцай, іх — поліцай, — повторював він.
Присвічуючи ліхтариком, один з регулювальників побачив у санях німецький автомат і махнув рукою, пропускаючи коня.
— Schnell! Schnell! [2] — заквапив він.
Проскакавши з півкілометра, Георгій натягнув віжки і зупинив коня. На лобі в нього виступив піт. Сорочка теж була мокра від поту і холодила спину.
«Цього разу проскочив, — подумав він. — А де ж танкіст?» Чекати вночі людину в степу було безглуздо. І, рискуючи в першу-ліпшу мить нарізатися на ворогів, Георгій повернув коня назад, щоб відшукати танкіста.
Він пильно вдивлявся в степ. Від гуркоту й брязкоту танків, що проходили зовсім близько, аж у вухах лящало. Георгій глянув на світну стрілку компаса. Танки рухалися на південь, до залізниці.
Нарешті колона проповзла мимо. Георгій почув тріск двох заведених мотоциклів, перечекав, доки регулювальники поїхали далі, і погнав коня через дорогу, туди, де зник танкіст. Близько години він кружляв біля цього перехрестя. Кликав, гукав у темряву і, затамувавши подих, чекав відповіді. Але до нього, кілька разів повторюючись, долітала тільки луна власного голосу та звідкілясь зі сходу було чути далекий нестихаючий гул артилерійської канонади.
Ця темна тривожна ніч, яка несподівано подарувала йому товариша, так само раптово і поглинула його.
«З автоматом танкіст не пропаде. Напевне, тепер сам пробирається до своїх», — вирішив Георгій і собі рушив на схід.
Уже багато кілометрів лишилося позаду. Кінь втомився і ледве тюпав. Десь зовсім близько тишу прорізали автоматні черги. Праворуч на обрії хмари забарвились у жовтогарячий колір: там палахкотіла заграва величезної пожежі. Попереду було чути гавкіт собак. Карлов хотів повернути змученого коня в степ, щоб обминути станицю, але потім передумав. Він кинув віжки» і виліз з саней.
Почувши, що близько житло, розумна тварина повільно рушила в село.
А Карлов повісив на шию трофейний автомат і пішов у степ. За ніч він проїхав кілометрів сорок, а може, й більше, і за його розрахунками лінія фронту мала бути десь зовсім близько.
[1] Стій! Хто йде?
[2] Швидше! Швидше!