Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Du beurre, mademoiselle?[174] — питає граф.

— Merci[175].

Ольга п'є чай без цукру, з сухим хлібом; «Через тиждень — буяє в ній радісна думка, — ходитиму на фабрику». Тим часом граф незграбно жвакає штучними щелепами, графиня нічого не їсть, Освальд розливає какао на скатерку, Мері тільки лизькає цукерки, і лиш містер Кеннеді на палець завтовшки намазує свою скибку маслом. Переможна зневага до всіх і до всього сповнила Ольжине серце. «Жалюгідні! Завтра я єдина з вас буду вільна і з жахом згадуватиму ваші обіди та вечері, за якими ви не масте чого сказати одне одному, не маєте на що поскаржитись і з чого посміятись!»

З усією погордою, на яку була здатна, Ольга думала про містера Кеннеді. Вона палко зненавиділа його з першого дня — за вміння так легко й байдуже до всього ставитись, жити, як йому хочеться, ні крихти ні на кого не зважаючи, за те, що ніхто не сміє ним командувати, за всю його незворушну зверхність і незалежність. Служба його полягала хтозна в чому. Він брутально боксував з Освальдом, поблажливо приймав хлопцеве поклоніння, їздив з ним верхи; йшов полювати, коли йому заманеться, а як валявся десь у парку, ніщо не могло примусити його зрушити з місця. Інколи, як бував сам, він сідав за фортепіано й імпровізував; грав він бездоганно, але якось бездушно, наче думав тільки про себе. Ольга тоді нишком слухала, і її аж ображало те, що вона не може зрозуміти цієї холодної, складної й егоїстичної музики. Він не звертав уваги ні на що й ні на кого; а коли його про щось питали, то ледве розтуляв губи, щоб сказати; «yes»[176] або «по»[177]. Молодий атлет, жорстокий, честолюбний і ледачий, робив усе неначе згорда. Іноді старий граф наважувався запропонувати йому партію в шахи; тоді містер Кеннеді мовчки сідав за шахівницю і, майже не задумуючись, небагатьма швидкими, безжальними ходами ставив мат старому, який аж пітнів від хвилювання й белькотів, мов дитина, по півгодини розпачливо міркуючи над кожним ходом і по десять разів беручи ходи назад. Ольга спостерігала ці нерівні двобої, не приховуючи гніву; вона й сама інколи грала в шахи з графом, добрим і вдумливим гравцем, і їхні партії розтягувались до нескінченності: партнери неквапливо задумували топкі й складні комбінації, а розгадати таку комбінацію означало віддати належно розумові супротивника і його шахістській майстерності. Не питаючи, що дає їй право на це, Ольга почувала себе незмірно вищою за містера Кеннеді з усією його досконалістю, що не коштувала йому ніяких зусиль, із його самовпевненістю й непохитною зверхністю, якою він підкоряв собі всіх; вона зневажала його й намагалась показати йому це. Вся її дівоча гордість і самолюбство, які щодня зазнавали стількох ударів, виявлялися в цій демонстративній зневазі.

Тепер містер Кеннеді незворушно їв, ні крихти не зважаючи на убивчі погляди збуреної гнівом Ольги. «Ігнорує мене, — в запалі думала вона, — а тим часом щовечора, як іде спати, стукає в мої двері» «Open, miss Olga…»[178]

Справді, це була одна з таємниць замку, і Ольга навіть не здогадувалась, яку щиру цікавість викликає ця таємниця серед слуг. Молодий англієць, що просто-таки образливим чином нехтував покоївок, уже давно провадив свою таємну облогу. З його примхи йому обладнали спальню в замковій вежі, де буцімто ще з діда-прадіда з'являлись привиди. Ольга, звичайно, ні в які привиди не вірила і вбачала в примсі Кеннеді лише хизування; одначе це не перешкоджало їй самій пізно ввечері мліти зі страху, йдучи сходами чи коридором. А втім, це свята правда, що ночами в замку часто чулися звуки, які не можна було пояснити Францовими зальотами чи й ще вульгарнішою еротикою в кімнатах жіночої прислуги.

Коротше кажучи — якось увечері, коли Ольга вже лежала в ліжку, містер Кеннеді постукався до неї: «Орел, miss Olga». Дівчина накинула на себе халатик і, ледь прочинивши двері, спитала, чого йому треба. Тоді містер Кеннеді замурмотів по-англійському якусь нісенітницю, з якої вона зрозуміла хіба чверть, але все ж добрала, що він називає її «любою Ольгою» («sweet Olga») та іншими ласкавими словами. Цього вистачило, щоб вона зачинила двері в нього перед носом і замкнулася, а коли вони зустрілись уранці, спитала його, суворо й відверто дивлячись йому в вічі: що він робив увечері під дверима в неї? Містер Кеннеді, звичайно, не визнав за потрібне давати якісь пояснення чи взагалі чимось виявити, що він щось пам'ятає; але відтоді стукався до неї щовечора, казав: «Open, miss Olga», пробував відчинити двері, дражнив її всілякими жартами, а Ольга, лежачи в ліжку, натягала ковдру трохи не на голову, зі слізьми кричала: «You're a rascal!»[179] або «Ви здуріли!», користуючись усім незрівнянним багатством синонімів, які є для такого випадку в англійській мові. Її лютило до нестями, що цей негідник і дурень сміється. Звичайно від нього за цілий день не можна було почути сміху.

Тепер Ольга розглядала містера Кеннеді, і очі в неї блищали. «Ось хай він підведе погляд, — казала вона, — і я спитаю його тут, при всіх: «Містере Кеннеді, чому ви щовечора добиваєтесь до моєї кімнати?» Буде скандал, але я й ще дещо скажу на прощання…» Жадоба помсти розпалювала її. Та враз містер Кеннеді підвів очі, сталево-сірі й незворушні, і Ольга, вже ворухнувши губами, почервоніла. Їй щось пригадалося…

Це сталось із тиждень тому, і винні були прекрасні місячні ночі, що стояли тоді. Невимовно чарівні ночі в роз-повні літа, осяяні ясним місяцем, срібні священні ночі з поганських часів! Ольга гуляла коло замку й не могла примусити себе йти спати в таку чародійну ніч. Вона була самотня й щаслива, окрилена подивом перед цією безмірною красою, що сповивала сонний світ. У солодкому й моторошному захваті дівчина зважилася спуститись до парку. Ідучи, вона задивлялась на красуні берези, на темні, аж чорні, дуби серед сріблястих галявин, таємничі тіні, примарне сяйво; серце не могло вмістити такої краси! Ольга рушила через широку галявину до басейну з фонтаном, а обійшовши кущі, побачила на краю басейну білу статую — постать голого чоловіка. Обличчя його було звернене вгору, до місяця, руки закладені за голову, могутнє огруддя випиналось над тонким станом. То був містер Кеннеді. Ольга не була дурним дівчиськом, вона не вереснула й не кинулася тікати. Вона застигла на місці і, примруживши очі, задивилась на білу постать. Статуя жила рухом мускулатури. Хвиля напружуваних по черзі м'язів перебігала від литок угору, по стегнах, животі, грудях і вливалась у гарні, дужі руки; і знову м'язова хвиля підіймалась угору від струнких литок, наливаючи врешті мов витесані з каменю біцепси. То містер Кеннеді робив фізичні вправи за своїм методом, не рухаючися з місця. Раптом він вигнувся, підняв руки й задки стрибнув у басейн. Знялися бризки, плюснула, закипіла вода. Ольга потихеньку відійшла і, вже не думаючи про таємничі й грізні нічні тіні, подалась просто до замку. Тепер вона чомусь не помічала ні красунь беріз, ні старезних дубів на срібних галявинах.

Ось через цей спогад вона й почервоніла. Власне, тут наче й не було чого соромитись і червоніти, бо в усій пригоді вона бачила тільки якусь дивну красу. Але другого ж таки дня сталося й дещо гірше. Ніч теж була ясна й розкішна. Ольга знов прогулювалася перед замком, але до парку вже не йшла; вона думала про містера Кеннеді, що, мабуть, знов купався, про таємничий глиб парку, про білу живу статую. Побачивши, що йде балакуча економка, вона ухилилась від зустрічі, бо хотіла бути сама. Тим часом стало вже пізно, одинадцята година, і Ользі було страшно йти сходами та коридорами до своєї кімнати. З парку вийшов Кеннеді, держачи руки в кишенях; побачивши Ольгу, він хотів був підступити до неї зі своїм химерним нічним залицянням, та Ольга різко перебила його й владно наказала, щоб присвітив їй дорогою. Кеннеді спантеличився й мовчки поніс свічку, а біля Ольжиних дверей зовсім сумирно сказав: «Good night!»[180] Ольга рвучко обернулась, глянула на нього дивно потемнілими очима і несподівано для себе вчепилась йому рукою в чуприну. Волосся в англійця було вологе, м'якеньке, ніби шерсть на щойно скупаному ньюфаундленді. Ольга аж засичала від насолоди і, сама не тямлячи, що робить, сильно смикнула. Тоді вмить грюкнула дверима й замкнулася. Містер Кеннеді поплентався до себе, наче прибитий; аж за півгодини він вернувся до дверей, босий і, мабуть, напівроздягнений, і тихенько постукав, шепочучи: «Ольго, Ольго!» Ольга не озвалась, і містер Кеннеді врешті крадькома пішов собі. Ось цієї пригоди Ольга й соромилась сьогодні. Така дурна й ганебна витівка! Ольга рада була провалитися крізь землю, згадуючи її, і тепер подвійною зневагою мстилася містеру Кеннеді, теж якоюсь мірою винному. На другу ніч вона взяла до себе в кімнату пінчера Фріца, і коли Кеннеді ввечері прийшов під двері, песик зняв страшенний гавкіт. На кілька вечорів містер Кеннеді дав Ользі спокій, а потім знову двічі приходив і мурмотів усякі ніжні слова; а Ольга, в якої цей безсоромник уже викликав огиду й лють, накривала голову подушкою, щоб нічого не чути.

Оце, слово честі, було й усе, що відбулось між Ольгою їй містером Кеннеді; і тому Ользі було так невимовно прикро від того, що вона почервоніла під його поглядом: їй хотілось налупцювати себе за це. Її вразливе дівоче серце гнітив страшний тягар. «Тим краще, — думала вона, — що я їду. Вже через нього самого слід би так зробити». Ольга відчувала, що втомилась від щоденної боротьби, від власного принизливого безсилля; горло їй стискали така нехіть і відраза, що їй хотілося закричати. «Слава богу, я їду, — заспокоювала вона себе. — Якби ще на день зосталася, то зчинила б жахливий скандал».

— Prenez des prunes, mademoiselle.[181]

— Pardon, madame?[182]

— Prenez des prunes.

— Merci, merci, madame la comtesse[183].

Ольга перевела погляд із містера Кеннеді на гарне обличчя Освальда. Воно трохи потішило її привітним, ласкавим виразом. Від неї не втаїлося, що підліток по-дитячому закоханий у неї, хоча він виявляв це тільки тим, що поводився умисне грубувато й відвертав очі, коли вона дивилась на нього. Зате Ольга з якоюсь дивною насолодою мучила хлопця: обнімала за гарну, ніжну шию й водила по парку, тішачись тим, як він супиться, лютує і мліє. Диви, ось і тепер, відчувши її погляд, він трохи не вдавився і люто кліпнув очима. Бідний Освальде! Яким зробишся ти тут, у цьому страшному домі, ти, підліток, що тільки-но став на поріг змужніння й страждаєш і від своєї вразливості, й від надміру завзяття водночас? Що пробудить твоє серце, які приклади ти тут побачиш? Ользі стало тоскно й гірко. Вона згадала, як днями ввійшла до Освальдової кімнати й побачила, що хлопець стусається й борюкається з покоївкою Пауліною, найрозпуснішою серед прислуги. О, звісно, він просто бавився по-дитячому, як задерикувате щеня; але куди це годиться, що він так розпалився і що в Пауліни так горіли очі й щоки, і взагалі, взагалі навіщо це! Ольгу охопили підозри, і вона вирішила з того дня оберігати хлопця. Вона більше не перебирала ніжно пальцями його кучерів, не обнімала рукою за шию, а почала Аргусовими очима стерегти його, пройнята тривогою. Вона принижувалась аж до шпигування, бо твердо наважилась захистити Освальдове дитинство від передчасного брудного досвіду. Ольга часто несподівано покидала Мері, щоб наглянути за Освальдом, поводилася з ним холодно й суворо, але досягла цим лиш того, що крізь його дитячу закоханість почали пробиватися бунт і ненависть.

«А навіщо я, власне, стережу його? — питала себе Ольга тепер. — Що мені, чужій людині, до того, яку життєву науку здобуде він від Пауліни чи ще від котроїсь? Чого це я маю мучити себе тривогою та власною суворістю, для мене самої ще тяжчого, ніж для нього? Прощай, прощай, Освальде, я не скажу тобі, що ти для мене мов рідний, не розповім, як любила твою хлоп'ячу невинність, ще принаднішу за невинність дівчини; я не буду більше стерегти тебе, тож розплющуй ширше очі, розгортай обійми, хапайся за першу нагоду — мене не буде тут, і я не заплачу над тобою. А ви, вельможна пані, — Ольга подумки перейшла до різких докорів графині, — ви підозрювали мене. Ви стежили за мною, коли я вчила Освальда, ви дали мені втямки, що хлопцеві краще бути «в товаристві містера Кеннеді. Може, й Паулінине товариство для нього краще, ніж моє? Адже Пауліна — ваша повірниця. Тоді, як уночі Освальд потай пішов з Кеннеді полювати на видру, ви прийшли до мене, примусили мене відчинити вам кімнату, шукали хлопця й у моїй постелі. Що ж, вельможна пані, Освальд ваш син. Але Пауліну ви посилаєте будити його вранці, а тій Пауліні вже за тридцять, і вона розпусна, як не знаю хто. Ви обшукуєте мою шафу, стромляєте носа в комод, а потім садовите мене в карету, щоб я розважала вас. І припрошуєте їсти сливи. Дякую, вельможна пані, ви така ласкава! Якщо ви вважаєте мене гулящою і злодійкою, то відішліть обідати зі слугами, а ще краще — з пралями; я там їстиму шматок хліба зі сльозами люті й приниження зате… зате хоч не муситиму всміхатись».

— Ви чуєте, мадемуазель?

— Pardon, — похопилась Ольга.

— Може… ви… нездужаєте? — спитав граф, утупивши в неї погляд. — Може, у вас… температура?

— Ні, ваша світлість, — квапливо заперечила Ольга. — Я здоровісінька.

— Тим ліпше, — тягуче промовив граф. — Я не люблю… хворих людей. Ольжина відвага враз погасла. Почуття розпачу охопило її. «Ні, ці люди сильніші за мене, я не можу опиратися їм, — думала вона. — Боже, дай мені силу сказати сьогодні, що я кидаю службу! Боже, дай мені таку силу!» її вже тепер проймав дрож від думки про майбутню розмову з графом. Він, певне, зведе брови й скаже: «Негайно, Мадемуазель? Так не годиться!»!.. «Що придумати? Як пояснити, що я мушу, мушу їхати додому зараз, сьогодні-таки? Я втечу, як не відпустять, утечу — і все!» Страх перед вирішальною хвилиною гнітив Ольгу.

Графська родина підвелася з-за столу й перейшла до вітальні поряд; граф і Кеннеді закурили, графиня взялась за вишивання. Чекали денної пошти. «Як підуть діти, — сказала собі Ольга, — так і скажу». А тим часом вона силувала себе думати про батьківський дім, і серце її калатало від хвилювання. Вона уявляла синій матусин фартух, нефарбовані, вишаровані меблі, батька, що сидить із люлькою, скинувши піджак, і неквапно, статечно І читає газету. «Це єдиний рятунок, більш я тут не витримаю й дня, — снувалось у голові, і тривога наростала. — Боже, дай мені сили в цю останню хвилину!»

Пауліна, опустивши очі, внесла на срібній таці пошту. Граф згорнув усі листи собі на коліна; хотів узяти й останній, що лежав осторонь, але Пауліна ввічливо відступила.

— Це для мамзелі, — шепнула вона.

Ольга зразу пізнала, що лист від матусі: дешевий, замацаний конверт, незграбно, з помилками написана адреса… Цих листів вона завжди соромилась, і все ж потім носила їх на серці. Вона почервоніла й тепер: «Пробач мені, мамо!» Тремтячими пальцями взяла той лист із сільської глушини, зворушено перечитала адресу, аж занадто докладну — ніби в цьому лихому світі без такої докладної адреси лист не попав би в належні руки там, на чужині. І враз дівчині спав камінь із серця: «Матусю, як ти мені допомогла! Ось зараз почну читати лист і раптом скрикну, що татусь захворів, що мені конче треба до нього; зберусь і поїду, і ніхто не зможе мене затримати. Аза тиждень напишу їм, що мушу лишитися вдома, хай перешлють мою валізу поштою. Так буде найлегше», — зраділо подумала Ольга. Як кожній жінці, їй багато легше було вдатись до відмовки, ніж наводити справжні докази. Повеселіла, вона надірвала конверт. Коли вийняла лист, їй аж у серце шпигнуло. Затамувавши дух, вона почала читати:

Граф звів очі від своїх листів і вирячився на Ольгу.

— Вам недобре, мадемуазель? — скрикнув він, по-справжньому злякавшись.

Ольга підвелась сама не своя й стисла долонями скроні.

— Ні, тільки… голова заболіла, ваша світлість, — прошепотіла вона.

[174] Масла, мадемуазель? (Франц.).

[175] Дякую (франц.).

[176] Так (англ.).

[177] Ні (англ.).

[178] Відчиніть, міс Ольга… (Англ.).

[179] Ви негідник! (Англ.).

[180] Добраніч! (Англ.).

[181] Візьміть слив, мадемуазель (франц.).

[182] Пробачте, пані? (Франц.)

[183] Дякую, дякую, ваша світлість (франц.).