Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То не сом, Франтіку, — сказав старий Повондра якимсь чужим голосом. — Ходімо додому. Це кінець.

— Який кінець?

— То саламандра. Вони, значить, уже тут. Ходімо додому, — повторив він, неслухняними руками складаючи вудлище. — Це вже кінець!

— Ви весь дрижите, — злякався Франтік. — Що з вами?

— Ходім додому, — збуджено бурмотів старий, і підборіддя його жалісно трусилося. — Мені холодно. Мені холодно. Ще цього нам бракувало. Це кінець, розумієш? То вони вже тут. Господи, як холодно! Я хочу додому.

Повондра-син стривожено подивився на нього й схопився за весла.

— Я проведу вас, тату, — сказав він теж ніби не своїм голосом і сильними ударами весел погнав човен до острова. — Облиште, я сам прив’яжу.

— Чого це раптом так холодно стало? — дивувався старий, цокаючи зубами.

— Я триматиму вас, тату. Ходімо, — заспокоював його син, узявши під руку. — Ви, мабуть, застудилися на воді. То якась деревина пливла.

Старий тремтів, наче осиковий лист.

— Знаю я, яка деревина. Ти мені будеш розказувати. Кому, як не мені, знати, що таке саламандри. Пусти!

Повондра-молодший зробив те, чого не робив ще ні разу в житті: підкликав таксі.

— На Вишеград, — сказав він і підштовхнув батька в машину. — Я вас відвезу, тату. Воно й пізно вже.

— Ще б пак не пізно, — цокотів зубами Повондра-батько. — Таки пізно. Це вже кінець, Франтіку. То не деревина була. То вони.

Вдома синові довелося трохи не на руках знести старого сходами нагору.

— Постеліть, мамо, — квапливо зашепотів він на дверях. — Треба тата покласти, він чогось занедужав.

І ось Повондра-батько лежить у постелі; його ніс якось дивно зморщується, а губи белькочуть щось нерозбірливе. Який же він старий на вигляд, який старий! Ось наче трохи заспокоївся…

— Вам полегшало, тату?

В ногах у ліжка шморгає носом і плаче в фартух стара пані Повондрова; невістка розпалює грубку, а діти — Франтік і Марженка — втуплюють великі злякані очі в дідуся, ніби не впізнають його.

— Може, лікаря покликати, тату?

Старий Повондра дивиться на дітей і щось шепоче. Раптом з очей у нього бризкають сльози.

— Вам подати щось, тату?

— Це я, це я, — шепоче старий. — Щоб ти знав, це я в усьому винен. Якби я тоді не пустив того капітана до пана Бонді, то нічого цього б не сталося…

— Так нічого ж не сталося, тату, — заспокійливо сказав Повондра-син.

— Що ти тямиш, — прохрипів старий. — Це ж кінець, розумієш? Кінець світу. Тепер море прийде й сюди, коли вже саламандри тут… І це я наробив: не слід було пускати того капітана… Нехай же люди колись дізнаються, хто в усьому цьому винен.

— Дурниці, — відрубав син. — І не думайте про це, тату. Цз всі люди зробили. Уряди зробили, капітал… Усі хотіли мати тих саламандр якнайбільше, Всі хотіли на них нажитись. Ми Також посилали їм зброю і всяку всячину… Ми всі винні.

Старий Повондра неспокійно заворушився:

— Колись усюди було море — і знов буде. Це кінець світу. Мені якось один пан сказав, що й тут, де Прага, було колись морське дно… Я гадаю, що це й тоді саламандри зробили. Отож не слід було мені тоді про того капітана доповідати. Мені наче й підказувало щось: «Не треба!» — але я подумав, може, він, капітан той, якусь там крону в руку тицьне… А він, бач, і не тицьнув. І так я казна за що занапастив цілий світ… — старий ніби ковтнув сльози. — Я знаю, я добре знаю, що тепер нам кінець. Я знаю, це все я наробив, я…

— Дідусю, може, вам чаю? — співчутливо запитала невістка.

— Я б тільки хотів… — шепнув старий, — я б тільки хотів, щоб оці дітки мені простили…