Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після цих подій не забарились нові. Одного дня бельгійський пасажирський пароплав «Уденбург» гидив з Остенде до Ремсгейта. Саме посередині На-де-Кале вахтовий офіцер помітив, що за півмилі на південь від звичайного курсу судна «у воді щось діється»; а що він не міг розгледіти, чи не потопає там хтось, то наказав скерувати судно до того місця, де вода аж бурхала. Близько двохсот пасажирів побачили з навітряного борту загадкове видовище: то тут, то там шугали прямовисно вгору водяні стовпи, якісь чорні тіла скидались над водою, і вся поверхня моря метрів на триста в поперечнику шалено вирувала й клекотіла. А з глибини чути було гучний гуркіт і стугін. «Неначе під водою вибухав невеликий вулкан». Коли «Уденбург» повільно наблизився до того місця, несподівано метрів за десять перед пароплавом знялась величезна крута хвиля й загримів страшний вибух. Увесь пароплав аж підкинуло; на палубу ринула злива гарячої води, майже окропу, а на ніс судна гепнулось якесь велике чорне тіло, що корчилось і пронизливо верещало. То була покалічена, ошпарена саламандра. Вахтовий офіцер скомандував задній хід, щоб судно не ввігналося в саму середину того пекла вибухів, але вони вже загриміли з усіх боків, і поверхня моря вкрилася шматками порозриваних трупів саламандр. Нарешті «Уденбург» повернув і повним ходом поплив на північ, утікаючи. В ту хвилину метрів за шістссгг позаду судна гримонув ще страшніший вибух, і гігантський стовп води та пари злетів угору метрів на сто. «Уденбург» попрямував до Гаріджа, посилаючи в ефір радіограму-попередження: «Увага, увага, увага! На лінії Остенде — Ремсгейт дуже небезпечні підводні вибухи. Що там таке, не знаємо. Радимо всім суднам пливти іншим курсом!» Тим часом у морі й далі гуркотіло та бурхало, наче під час маневрів флоту; але за стовпами води та пари нічого не було видно. А з Дувра й Кале вже мчали туди торпедні катери та есмінці й летіли ескадрильї військових літаків. Та поки дістались туди, то побачили тільки, що вода каламутна від жовтого намулу і всіяна глушеною рибою та Порозриваними саламандрами.

Спершу пішла чутка про вибухи якихось мін у Ла-Манші; тас коли обидва береги протоки На-де-Кале заблокували військовими частинами, а англійський прем’єр, учетверте в історії людства перервавши свій уїкенд, у суботу ввечері поквапно вернувся до Лондона, почали здогадуватися, що йдеться про подію надзвичайної міжнародної ваги. Газети поширювали найтривожніші поголоски, алб цього разу вони дивовижним чином далеко відставали від дійсності; ніхто й гадки не мав, що протягом кількох критичних днів Європа, а з нею й увесь світ були на грані війни. Лише через кілька років, коли член тодішнього британського уряду сер Томас Малбері провалився на виборах до парламенту й через це опублікував свої політичні мемуари, публіка дістала змогу дізнатися, що ж, власне, скоїлось тоді; але в той час це вже нікого не цікавило,

А суть справи полягала, коротко кажучи, ось у чому: і Франція, і Англія почали кожна зі свого боку споруджувати в Ла-Манші підводні фортеці, якими на випадок війни можна було б перекрити всю протоку. Звичайно, потім обидві держави обвинувачували одна одну в тому, що першою, мовляв, почала інша. Але насправді, здається, обидві розпочали фортифікаційні роботи одночасно, боячись, що сусідня дружня держава встигне укріпитись раніше. Одне слово, під спокійною поверхнею протоки На-де-Кале виростали одна навпроти одної дві велетенські підводні фортеці з важкими гарматами, торпедними апаратами, широкими замінованими смугами й усілякими найновітнішими вдосконаленнями, яких досяг на той час людський розум у мистецтві війни. З англійського боку в тій страхітній глибинній фортеці перебував гарнізон із двох дивізій важких саламандр і тисяч із тридцять робочих, а з французького — три дивізії добірних бойових саламандр.

Очевидно, того критичного дня на морському дні посеред протоки робоча колона британських саламандр наткнулась на саламандр французьких, і між ними сталось якесь непорозуміння. Французька сторона твердила, що на її саламандр, коли ті мирно собі працювали, напали британські й почали відганяти їх геть; озброєні британські саламандри хотіли нібито забрати кількох французьких із собою, а ті, звичайно, опирались. Тоді британські військові саламандри заходились кидати на французьких робочих ручні гранати й стріляти по них з мінометів, і французьким довелось теж удатися до такої самої зброї. Французький уряд почуває себе змушеним зажадати від його величності короля Великобританії повної сатисфакції, звільнення спірної ділянки морського дна й запевнення, що таких інцидентів більше не буде.

У відповідь британський уряд особливою нотою повідомив уряд Французької республіки, що французькі військові саламандри проникли на англійську половину Ла-Маншу й збирались закладати там міни. Британські саламандри звернули їхню увагу на те, що це вже англійська територія, і тоді французькі, озброєні до зубів, почали закидати їх ручними гранатами; кілька британських робочих саламандр було вбито. Уряд його величності з великим жалем почуває себе змушеним вимагати від уряду Французької республіки повної сатисфакції й гарантій того, що в майбутньому французькі військові саламандри не заходитимуть на англійську половину Ла-Маншу.

Французький уряд на це заявив, що не може далі дозволяти, щоб сусідня держава споруджувала підводні укріплення в безпосередній близькості від. берегів Франції. Що ж до непорозуміння на дні Ла-Маншу, то уряд республіки пропонує у відповідності з Лондонською конвенцією передатилсонфлікт на розгляд Гаазькому міжнародному судові.

Британський уряд відповів, що не може й не збирається ставити безпеку узбереж Англії в залежність від постанови якихось сторонніх органів! Як держава, що зазнала нападу, Англія знов категорично вимагає перепрошення, відшкодування втрат і гарантій на майбутнє. Водночас британський середземноморський флот, що стояв біля Мальти, відплив повним ходом у західному напрямку, а атлантичний флот дістав наказ зосередитись у Портсмуті і Ярмуті..

Французький уряд оголосив наказ про мобілізацію п’яти річних контингентів особового складу військово-морського флоту.

Здавалося, що жодна з обох держав уже не може поступитись; адже ясно було: йдеться ні про що інше, як про панування над усім Ла-Маншем. У цю критичну хвилину сер Томас Малбері з’ясував дивовижний факт: на англійському боці ніяких саламандр, ні робочих, ні військових немає взагалі (принаймні де-юре), бо на Британських островах і досі чинна видана ще урядом сера Семюела Мендевіля заборона використовувати на узбережжі чи в територіальних водах Британських островів хоч би одну-єдину саламандру. А тому британський уряд ніяк не міг офіційно заявляти, що французькі саламандри напали на англійських, і вся історія звелась до дріб’язкового питання, умисне чи помилково ступили французькі саламандри на дно британських територіальних вод. Органи влади Французької республіки пообіцяли з’ясувати це, а англійський уряд навіть не пропонував, щоб конфлікт подали на розгляд Гаазькому міжнародному судові. Потім британське й французьке адміралтейства домовилися, що між підводними укріпленнями в Ла-Манші залишиться нейтральна смуга завширшки п’ять кілометрів, і це надзвичайно зміцнило дружбу між обома державами.

4. Der Nordmolch[133]

Через кілька років після виникнення перших саламандрових колоній у Північному та Балтійському морях німецький дослідник д-р Ганс Тюрінг установив, що балтійська саламандра — очевидно, завдяки впливові середовища — має деякі фізичні відмінності; вона нібито трохи світліша, ходить більш випростано, а її френологічний індекс свідчить, що голова в неї довша й вужча, ніж у інших саламандр. Цей різновид дістав назву der Nordmolch або der Edelmolch[134] (Andrias Scheuchzeri varietas nobilis erecta Thuring[135]). Тоді й німецька преса почала активно цікавитися балтійською саламандрою. Найбільше підкреслювалося тег що саме завдяки впливові німецького середовища ця саламандра розвинулась в особливий, расово вищий тип, який, безперечно, стоїть над усіма іншими саламандрами. Автори статей зневажливо писали про дегенерованих середземноморських саламандр, недорозвинених фізично й морально, про диких тропічних саламандр і взагалі про варварських, нижчих, тваринних саламандр інших націй. «Від гігантської саламандри до німецької надсаламандри!» — таке було крилате гасло тих часів. Хіба первісною батьківщиною всіх саламандр була не німецька земля? Хіба їхньою колискою був не Енінген, де німецький учений д-р Йоганнес Якоб Шейхцер знайшов величний слід їхнього життя ще у верствах міоцену? Тож який може бути сумнів щодо того, чи первісний Andrias Scheuchzeri народився в давні геологічні епохи на германському грунті; а розпорошившися згодом по інших морях та кліматичних зонах, він заплатив за це еволюційним регресом і виродженням. Та тільки-но він знов оселився на землі своєї прабатьківщини, як до нього почав вертатись давній його образ: він стає благородною нордичною саламандрою Шейхцера, світлошкірою, випростаною і довгоголовою. Отже, лиш на німецькому грунті саламандри можуть вернутись до свого чистого найвищого типу — того, що його знайшов великий Йоганнес Якоб Шейхцер на відбитку в Енінгенській каменярні. А тому Німеччина потребує нових, довших берегів, потребує колоній, потребує світового океану, щоб повсюди в німецьких водах могли розвиватись нові покоління расово чистих, первісних німецьких саламандр. Нам потрібен новий простір для наших саламандр, писали німецькі газети; а щоб весь час нагадувати німецькому народові про цю потребу, в Берліні поставили розкішний пам’ятник Йоганнесові Якобу Шейхцерові. Великий учений буз зображений з грубою книжкою в руці, а біля його ніг сиділа, випроставшись, благородна нордична саламандра й дивилась у далечінь, на неозорі береги світового океану.

На відкритті цього національного пам’ятника, звичайно, були виголошені урочисті промови, які збудили надзвичайну увагу світової преси. «Німеччина знову погрожує!» — констатували, зокрема, в Англії. — Хоч ми вже й звичні до такого тону, та коли з офіційної нагоди говориться, що Німеччина потребує в наступні три роки п’ять тисяч кілометрів нових морських берегів, ми змушені відповісти якнайвідвертіше: «Ну що ж, спробуйте! Об британські узбережжя ви поламаєте зуби. Ми готові до відсічі, а за три роки підготуємося ще краще. Англія повинна мати й матиме стільки бойових суден, як дві наймогутніші континентальні держави разом узяті; це співвідношення сил має лишитись назавжди непорушним. Коли хочете розпочати шалені перегони в морських озброєннях — що ж, нехай; жоден англієць не стерпить, щоб ми лишилися хоч на крок позаду».

«Ми приймаємо виклик Німеччини! — проголосив у парламенті перший лорд адміралтейства сер Френсіс Дрейк від імені уряду. — Хто простягне руку до будь-якого моря, той наткнеться на панцер наших бойових кораблів. Великобританія має досить сили, щоб відбити кожне зазіхання на свої острови й на береги своїх домініонів та колоній. За таке зазіхання ми вважатимемо й будівництво нових континентів, островів, фортець та авіабаз у кожному морі, хвилі якого обмивають хоч найменший клаптик британського узбережжя. Хай це буде осторогою кожному, хто зазіхне хоч на ярд морських берегів».

Після цього парламент дав згоду на будівництво нових військових суден і затвердив попередні асигнування на них у сумі півмільярда фунтів стерлінгів. То була справді вагома відповідь на спорудження провокаційного пам’ятника Йогзннесу Якобу Шейхцерові в Берліні; між іншим, на той пам’ятник витрачено всього дванадцять тисяч рейхсмарок.

На всі ці виступи. блискучий французький журналіст маркіз де Сад, як правило, чудово поінформований, відповів так: «Британський лорд адміралтейства заявив, що Великобританія готова до всіх несподіванок. Дуже добре; але чи відомо вельможному лордові, що Німеччина в особі своїх балтійських саламандр має постійну й грізно озброєну армію — п’ять мільйонів навчених, професіональних бійців, яких вона може хоч і зараз кинути в бій під водою й на березі? До цього додайте ще з сімнадцять мільйонів саламандр технічної й тилової служби; вони будь-коли можуть виступити в ролі резервної або окупаційної армії. На сьогодні балтійська саламандра — найкращий у світі солдат; досконало підготована психологічно, вона бачить у війні своє справжнє й найвище покликання і в кожний бій піде з завзяттям фанатика, холодною розважністю техніка й страхітною дисциплінованістю щиро прусської саламандри.

Далі, чи відомо британському лордові адміралтейства, що Німеччина гарячково будує транспортні судна, які можуть узяти на борт цілу бригаду бойових саламандр одразу? Чи відомо йому, що вона будує сотні невеликих підводних човнів з радіусом дії від трьох до п’яти тисяч кілометрів, екіпажі яких складатимуться з самих балтійських саламандр? Чи відомо йому, що вона влаштовує в різних місцях океану велетенські підводні резервуари для пального? І ще раз спитаємо: чи певен громадянин Британії, що його могутня країна справді добре підготована до будь-якої несподіванки?

Неважко уявити собі, — провадив маркіз де Сад, — яке значення матимуть у майбутній війні саламандри, озброєні підводними «бертами», мінометами й торпедами для блокади узбереж; запевняю вас, уперше в світовій історії не варто заздрити Англії, що вона лежить на островах. Та коли вже ми почали питати, то поцікавимося ще: чи відомо британському адміралтейству, що балтійські саламандри мають у руках таке, взагалі кажучи, мирне знаряддя, як пневматичне свердло? Це свердло, останнє слово техніки, за годину вгризається на десять метрів у найміцніший шведський граніт і на п’ятдесят-шістдесят — у англійську крейду. (Це доведено спробами, які таємно провела німецька технічна експедиція вночі 11, 12 й 13 минулого місяця на англійському узбережжі між Гайтом і Фолкстоном, тобто просто під носом у Дуврської фортеці). Радимо нашим друзям за Ла-Маншем, хай самі підрахують, за скільки тижнів Кент або Ессекс може бути продірявлений із-під води, немов головка сиру. Досі британський остров’янин стурбовано поглядав на небо, гадаючи, що тільки звідти може впасти згуба на його квітучі міста, на його Англійський банк, на мирні котеджі, такі затишні у вічнозеленій облямівці з плюща. Тепер хай він краще прикладе вухо до землі, на якій граються його діти: чи не почує він сьогодні або завтра, як скрегочуть, вгризаючись глибше й глибше, невтомні й страшні свердла саламандр, пробиваючи дорогу для вибухових зарядів нечуваної сили? Вже не війна в повітрі, а підводна й підземна війна — останнє слово нашої доби. Ви чули самовпевнені слова, що пролунали з капітанського містка гордого Альбіону; так, поки що це могутній корабель, що здіймається на хвилях і панує над ними. Але чи не можуть колись ці хвилі зімкнутись над розбитим судном, що поринає в морські глибини? Чи не краще заздалегідь дати відсіч цій загрозі? Бо через три роки буде запізно!»

Ця осторога блискучого французького журналіста страшенно розтривожила Англію; незважаючи на урядові спростовання, людям по всій країні чувся скрегіт саламандрових свердл. Німецькі офіційні кола, звичайно, категорично заперечували всі твердження цитованої вище статті, оголошуючи її від початку до кінця злісним підбурюванням і ворожою пропагандою; та водночас на Балтійському морі відбувались великі комбіновані маневри німецького флоту, сухопутних збройних сил і бойових саламандр. Під час цих маневрів саперні загони саламандр перед очима військових аташе з інших країн підірвали ділянку просвердлених з-під води піщаних дюн поблизу Рюгенвальде, площею шість квадратних кілометрів. Розповідали, що то було грандіозне видовище: спочатку земля з грізним стугоном здибилась, «мов крига в льодохід», а потім злетіла вгору гігантською хмарою з диму, піску та каміння. Зробилось темно, майже як уночі, піднятий у повітря пісок осипався на землю трохи не на сто кілометрів навкруг, а за кілька днів піщаний дощ випав на Варшаву… В земній атмосфері після цього чудового вибуху лишилося стільки завислого дрібного піску й пилу, що аж до кінця того року в усій Європі вечірні заграви були надзвичайно гарні — вогненні, криваво-червоні; таких гарних заграв доти й не бачили.

Підірвану ділянку узбережжя залило море; затоку, що утворилась, назвали Шейхцеровим морем, і туди плавом попливли екскурсії німецьких школярів, що бадьоро виспівували популярний гімн саламандр:

5. Вольф Мейнерт пише свою книгу

Мабуть, саме щойно згадані прекрасні й трагічні вечірні заграви надихнули кенігсберзького філософа-відлюдника Вольфа Мейнерта написати свій монументальний твір «Untergang der Menschheit»[137]. Ми уявляємо собі його мов живого, як він ходить по морському березі, простоволосий, у розмаяному плащі, і захопленими очима дивиться на повінь вогню й крові, що заливає більше ніж половину неба. «Так, — шепоче він в екстазі, — так, пора вже писати післямову до історії людства!» І він написав ту післямову.

Трагедія людського роду закінчується, так почав Вольф Мейнерт. Хай не обманює нас його гарячкова заповзятливість і технічний добробут: це тільки сухотні рум’янці на обличчі істоти, вже позначеної печаттю смерті. Ще ніколи людство не знало такої високої життєвої кон’юнктури, як тепер; але знайдіть мені хоч одну людину, що була б щаслива; покажіть мені хоч один суспільний клас, що був би задоволений, або націю, що не почувала б загрози своєму існуванню. Серед усіх ударів цивілізації, серед крезівської рясноти духовних і матеріальних благ усіх нас дедалі більше опановує невідчепне почуття непевності, пригніченості й неспокою. І Вольф Мейнерт з нещадною гостротою аналізував душевний стан нинішнього світу — цю суміш страху й ненависті, недовіри й манії величності, цинізму й слабодухості. Одне слово — зневіра, коротко підсумовував Мейнерт. Типові ознаки кінця. Моральна агонія. Постає питання: чи людина здатна бути щасливою і чи була вона коли здатна до цього? Конкретна людина — безперечно, як і кожна жива істота, але людство — аж ніяк. Усе нещастя людей у тому, що вони змушені були стати людством, або в тому, що вони стали ним занадто пізно, коли вже були непоправно диференційовані на нації, раси, релігії, стани й класи, на багатих і бідних, освічених і темних, на гнобителів і пригноблених. Зженіть в один табун коней, вовків, овець і котів, лисиць і сарн, ведмедів і кіз, зачиніть їх у одній загороді й примусьте жити в цьому безглуздому стовпищі, яке ви назвете Суспільством, і дотримуватися правил співжиття; це буде нещасливий, незадоволений, фатально порізнений табун, у якому жодне боже створіння не почуватиме себе добре. Це цілком точний образ того великого й безнадійно неоднорідного табуна, який називається людством. Нації, стани й класи не можуть довгий час жити вкупі, не докучаючи й не заважаючи одні одним аж до нестерпності; вони можуть жити або в постійному відособленні одні від одних — що було можливо, лише поки у світі було досить місця, — або ж у ворожнечі, в боротьбі між собою не на життя, а на смерть. Для біологічних людських єдностей, таких як раса, нація чи клас, існує тільки один природний шлях до щасливої, нічим не порушуваної однорідності: звільнити місце для себе, винищивши всіх інших. Це якраз те, чого людській рід не здогадався зробити вчасно. Бо тепер уже запізно робити це. Ми напридумували собі забагато доктрин та зобов’язань, якими охороняємо «інших», замість того щоб їх позбутися. Вигадали моральні кодекси, людські права, угоди, закони, рівність, гуманність і ще бозна-що; створили фікцію людства, яке об’єднує нас із «іншими» в якійсь уявній вищій єдності. Яка фатальна помилка! Ми поставили моральний закон више біологічного. Ми порушили велику природну передумову будь-якої спільності: те, що тільки однорідне суспільство може бути щасливим. І це цілком досяжне благо ми віддали в жертву великій, але нездійсненній мрії: створити одне людство з одним суспільним ладом із усіх людей, націй, класів і рівнів життя. Це була благородна дурниця. Це була на свій лад єдина гідна шани спроба людини піднестись над собою. І за цей найвищий злет свого ідеалізму людський рід тепер платить розпадом, якого вже не можна зупинити.

Процес, у ході якого людина намагається якось організувати себе в людство, давній, як сама цивілізація, як перші закони й перші людські громади; і коли за стільки тисячоліть ми врешті досягли лиш того, що прірви між расами, націями, класами й світоглядами стали такі бездонні, як тепер, то не заплющуймо вже очей на те, що фатальна історична спроба створити з усіх людей сяке-таке людство зазнала остаточної й трагічної невдачі. Власне, ми вже починаємо це усвідомлювати, і звідси всі спроби та плани привести людське суспільство до єдності в інший спосіб: радикальним чином звільнивши місце тільки для однієї нації, одного народу або однієї релігії. Але хто може сказати, наскільки глибоко ми вже заражені невигойною хворобою диференціації? Раніше чи пізніше кожна начебто однорідна цілість неминуче розпадеться й стане неоднорідним скупченням різних інтересів, сторін, станів тощо, які будуть або придушувати одні одних, або знов страждати від свого співжиття. Виходу немає. Ми рухаємось по зачарованому колу; але розвиток не може вічно кружляти по колу. Про це подбала сама природа, звільнивши на світі місце для саламандр.

Це не випадковість, розмірковував далі Вольф Мейнерт, що саламандри вийшли на шлях розквіту саме тоді, коли хронічна хвороба людства, цього гігантського організму, що погано зрісся і весь час розпадається, переходить в агонію. Коли не рахувати неістотних відхилень, саламандри являють собою єдину велетенську й однорідну цілість; у них поки що не сформувалися власні глибоко диференційовані народи, мови, нації, держави, релігії, класи чи касти; серед них нема панів і, рабів, вільних і невільних, багатих і бідних; правда, між ними є відмінності, породжені поділом праці, але в суті своїй це однорідна, суцільна, так би мовити, складена з однакових зернят маса, в усіх своїх частинах однаково примітивна біологічно, однаково бідно обдарована природою, однаково уярмлена, з однаково низьким життєвим рівнем. Послідущий негр або ескімос живе в незрівнянно кращих умовах, користується безмежно більшими матеріальними й культурними багатствами, ніж мільярди цивілізованих саламандр. А проте нема ознак, які свідчили б, що саламандри від цього страждають. Навпаки. Ми бачимо, що їм просто непотрібне ніщо з того, в чому люди шукають полегкості й розради від метафізичного жаху і туги, навіяної життям; вони обходяться без філософії, без віри в загробне життя й без мистецтва; не знають, що таке фантазія, гумор, містика, гра, мрія; вони абсолютні реалісти. Нам, людям, вони так само чужі, як мурахи або оселедці, й відрізняються від них лише тим, що пристосувалися до іншого життєвого середовища — до людської цивілізації. Вони влаштувалися в цьому середовищі так, як собаки влаштовуються в людських оселях; вони не можуть без нього жити, але не перестали від цього бути тим, чим вони є: дуже примітивною і мало диференційованою родиною тварин. Їм досить жити й розмножуватися; вони можуть бути навіть щасливі, бо їх не бентежить почуття нерівності між собою. Вони однорідні, і все. А тому вони одного чудового дня — так, будь-якого дня можуть легко здійснити те, що не могли здійснити люди: єдність свого виду в усьому світі, своє всесвітнє суспільство, одне слово — всесвітнє царство саламандр. Того дня скінчиться тисячолітня агонія людського роду. На нашій планеті не вистачить місця для двох принципів, які намагаються оволодіти світом. Один муситиме поступитись. Котрий — ми вже знаємо.

Тепер на земній кулі є близько двадцяти мільярдів цивілізованих саламандр, тобто в десять разів більше, ніж людей; із цього з біологічною необхідністю й за логікою історії випливає, що саламандри, досі поневолені, повинні будуть визволитись; будучи однорідними, вони муситимуть об’єднатись; а ставши в такий спосіб найбільшою силою, яку будь-коли бачив світ, вони неминуче захоплять владу над світом. Гадаєте, вони будуть такі дурні, що пощадять тоді людину? І повторять її історичну помилку, якої вона припускалася споконвіку, намагаючись підкорити собі переможені нації й класи, замість того щоб винищити їх, та з егоїзму весь час створюючи нові відмінності між людьми, а потім з великодушності та ідеалізму силкуючись ті відмінності перебороти? Ні, такого історичного безглуздя саламандри не припустяться, вигукував Вольф Мейнерт, хоч би вже через те, що я остережу їх своєю книжкою! Вони стануть спадкоємцями всієї людської цивілізації; їм попаде в руки все, що ми робили чи пробували робити, прагнучи заволодіти світом; але вони були б ворогами самим собі, якби разом з цією спадщиною захотіли прийняти й нас. Коли вони хочуть зберегти свою однорідність, то повинні позбутися людей. Якби вони не зробили так, то ми рано чи пізно заразили б їх своєю руйнівною схильністю створювати відмінності й страждати від них. Але цього можна не боятися: нині жодне створіння, яке продовжуватиме далі історію людства, вже не повторюватиме його самовбивчих безумств.

Нема сумніву, що світ саламандр буде щасливіший, ніж був людський; він буде одностайний, однорідний, підвладний одному духові. Саламандри не різнитимуться між собою мовою, поглядами, релігією та життєвими потребами. Між ними не існуватиме ні культурної, ні класової нерівності — лише поділ праці. Ніхто не буде ні паном, ні рабом, бо всі служитимуть тільки Великому Саламандровому Загалові, який буде богом, владарем, роботодавцем і духовним вождем. Буде лиш одна нація і один рівень. І це буде кращий, досконаліший світ, ніж був наш. Це буде єдиний можливий Щасливий Новий Світ. Звільнімо ж місце для нього; людство, що вже згасає, не може зробити нічого більше, як тільки прискорити свій кінець — і надати йому трагічної краси, поки ще не запізно і для цього.

Ми виклали тут погляди Вольфа Мейнерта в по змозі приступній формі, усвідомлюючи, що від цього вони значною мірою втрачають ту силу й глибину, якими свого часу загіпнотизували всю Європу, а особливо молодь, що захоплено прийняла віру в занепад і недалекий кінець людства. Правда, уряд німецького рейху наклав заборону на вчення Великого Песиміста через деякі політичні висновки, що з нього випливали, і Вольфові Мейнерту довелось тікати до Швейцарії; одначе весь культурний світ задоволено прийняв Мейнертову теорію про занепад людства; його книжка (обсягом 632 сторінки) була випущена всіма мовами світу й розповсюджена в багатьох мільйонах примірників і серед саламандр.

6. Ікс попереджує

Очевидно, не без впливу пророчої книжки Мейнерта літературний і мистецький авангард у культурних центрах проголосив: «Після нас хай прийдуть саламандри! Майбутнє належить саламандрам. Саламандри — це культурний переворот. Хай у них нема свого мистецтва; та принаймні вони не обтяжені ідіотськими ідеалами, зашкарублими традиціями й усім отим трухлявим, нудним педантським мотлохом, який називали поезією, музикою, архітектурою, філософією і взагалі культурою, — спорохнілі старечі слова, від яких із душі верне. Тим краще, що вони досі не заразились пережовуванням віджилого людського мистецтва: ми створимо для них нове. Ми, молодь, пробиваємо дорогу майбутньому всесвітньому саламандризмові; ми хочемо бути першими саламандрами, ми — саламандри завтрашнього дня!»

Так народився в поезії молодий напрям «саламандріанців», виникла тритонічна (на три тони) музика й пелагічний живопис, що надихався багатством форм світу медуз, морських зірок та поліпів. Крім того, в берегових спорудах саламандр відкрили нове джерело краси й монументальності. «Нам остобісіла природа! — лунало з усіх боків. — Дайте нам замість давніх хаотичних скель гладенькі бетонні береги! Романтика вмерла; майбутні континенти будуть окреслені прямими лініями й перероблені на сферичні трикутники та ромби. На місце давнього геологічного світу має прийти світ геометричний». Одне слово, з’явилося щось новітнє, щось гідне прийдешності, нові духовні сенсації й маніфести нової культури. А ті, хто не здогадався вчасно ступити на шлях майбутнього саламандризму, з прикрістю відчували, що проґавили свої шанси, і металися за це, проповідуючи чисту людськість, повернення до людини й до природи та інші реакційні тенденції. У Відні обсвистали концерт тритонічної музики, в паризькому Салоні Незалежних хтось невідомий порізав ножем пелагічну картину, що називалась «Caoriccio en bleu»[138]; одне слово, саламандризм переможно й невтримно простував уперед.

[133] Північна саламандра (нім.).

[134] Благородна саламандра (нім.).

[135] Andrias Scheuchzeri, благородний випростаний різновид Тюрінга (латин.).

[137] «Занепад людства» (нім.).

[138] «Блакитна примха» (італ. і фр.).