Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Матрос Майкл Келлі, єдиний, що пережив ту катастрофу, розповідав: «Як загриміли постріли, ми подумали, що то чиясь іще команда прибула сюди по саламандр, а тепер стріляє на нас. Лейтенант Маккарт зразу обернувся й закричав: «Що ви робите, йолопи, це екіпаж «Монтроза»!» Тоді його поранило в бік, але він ще вихопив револьвера й почав стріляти. Та йому ще раз влучило, в шию, і він упав. Аж тоді ми побачили, що то стріляють саламандри й що вони хочуть відрізати нас від моря. Довгий Стів умить підняв весло, загорлав: «Монтроз»! «Монтроз»!» — і кинувся на саламандр. Тоді й ми всі закричали: «Монтроз»! і заходилися щосили молотити тих потвор веслами. З п’ятеро наших попадало, але решта пробились до моря. Довгий Стів стрибнув у воду й побрів до шлюпки, але на нього почепилося кілька саламандр і затягли його під воду. Втопили й Чарлі; він кричав нам: «Хлопці, не дайте пропасти, ради господа Христа, хлопці!» — але ми не могли його відбити. Ті свинюки стріляли нам у спину; Бодкін обернувся й дістав кулю в живіт. Тільки зойкнув: «Ой, що ж це!» — і впав. Тоді ми спробували втекти в глиб острова; ми потрощили об те стерво весла і кийки й бігли, як зайці. Нас уже зосталося тільки четверо. Ми боялись забігати дуже далеко від берега — як же потім на судно попасти? — отож поховалися за камінням та кущами й мусили дивитись, як саламандри добивають наших товаришів. Їх топили в воді, наче кошенят, а хто ще зринав, того били ломом по голові. Я аж тоді відчув, що звихнув рогу й не можу бігти».

Очевидно, капітан Джеймс Ліндлі, що залишався на «Монтрозі», почув ту стрілянину на острові; певне, він подумав, що там вийшла якась сутичка з тубільцями або що його люди наткнулись на інших ловців саламандр, отож покликав кока й двох механіків, які були З ним на судні, наказав спустити в останню шлюпку кулемет, якого він передбачливо, хоча й усупереч суворій забороні, ховав на судні, і поплив на допомогу своїй команді. Йому вистачило обережності, щоб не зійти на берег: він тільки підгріб до нього шлюпкою, на носі якої стояв кулемет, і став у шлюпці, «схрестивши на грудях руки».

Надаємо знову слово матросові Келлі.

«Ми не хотіли голосно кликати капітана, щоб нас не почули саламандри. Містер Ліндлі став у шлюпці, схрестивши на грудях руки, й закричав: «Гей, що там робиться!» Тоді саламандри пообертались до нього, їх було на березі кількасот, а з води випливали нові й нові і оточували шлюпку. «Що там робиться?» — знову спитав капітан, і тоді одна велика саламандра підійшла до нього ближче й каже: «Пливіть геть!»

Капітан подивився на неї, хвильку помовчав, а тоді питає: «Ви саламандра?»

«Ми саламандри, — відповідає вона. — Пливіть собі геть, сер!»

«Я хочу знати, що ви зробили з моїми людьми», — питає наш старий.

«Хай би не нападали на нас, — відказує саламандра. — Вертайтесь на своє судно, сер!»

Капітан знову хвильку помовчав, а тоді каже спокійнісінько:

«Ну гаразд. Вогонь, Дженкінсе!»

І механік Дженкінс заходився строчити по саламандрах із кулемета».

(Згодом, після розслідування справи, комісія морського міністерства заявила: «Капітан Ліндлі повівся в ту хвилину так, як ми й маємо сподіватися від британського моряка»).

«Саламандри на березі стояли купою, — свідчив далі Келлі, — і падали, мовби їх косою косило. Декотрі стріляли на містера Ліндлі з тих своїх пістолетів, але він стояв, схрестивши руки, й навіть не ворухнувся. Враз із води за шлюпкою виринула чорна саламандра; вона держала в лапці щось ніби бляшанку консервів. Другою лапкою вона щось висмикнула з тієї бляшанки, а потім кинула її в воду під шлюпку. За хвильку — як до п’яти порахувати — на тому місці шугнув угору стовп води й почувся глухий, але сильний вибух — у нас аж земля загула під ногами».

(3 розповіді Келлі слідча комісія зробила висновок, що то була вибухівка В-3, якою постачали саламандр, що працювали на укріпленні Сінгапура, для підривання скель під водою. Але як вибухівка попала до саламандр на Кокосових островах — це лишилося загадкою; одні припускали, що її привезли туди люди, інші, — що між саламандрами вже тоді були якісь зносини на далеких відстанях. Громадська думка почала вимагати заборони постачання саламандрам таких небезпечних вибухових речовин; але відповідні органи заявили, що на сьогоднішній день ще неможливо замінити «високоефективну й відносно безпечну вибухівку В-3 чимсь іншим», і все зосталось, як було).

«Шлюпка злетіла в повітря, — свідчив далі Келлі, — й розсипалась на друзки. Всі саламандри, котрі ще були живі, кинулись до того місця. Ми не бачили гаразд, чи живий містер Ліндлі, але всі три мої товариші — Донован, Берк і Кеннеді — схопились і побігли його рятувати, щоб він не попав у руки саламандрам. Я теж хотів бігти туди, але мав ногу звихнуту в кісточці, отож сидів і обома руками смикав за ступню, щоб її вправити. Тому я не бачив, що там скоїлось, а як глянув, то Кеннеді вже лежав обличчям у пісок, а Донована та Берка не було й сліду, тільки під водою щось борсалося».

Матрос Келлі втік потім далі в глиб острова й натрапив там на тубільне селище; але тубільці зустріли його якось дивно й навіть не хотіли дати йому притулок — видно, боялися саламандр. Аж через сім тижнів одне рибальське судно знайшло «Монтроза», що стояв на якорі поблизу Кокосових островів, розграбований до решти й покинутий. Те саме судно підібрало й Келлі.

Ще за кілька тижнів до Кокосових островів припливла канонерка його величності короля Великобританії «Файрбол», кинула якір і дочекалася смерку. Ніч була така сама, ясна, місячна; з моря повиходили саламандри, повсідались на піску великим колом і розпочали свій урочистий танець. І тоді канонерка його величності вистрелила в них шрапнеллю. Ті саламандри, котрих не порозривало на клапті, заціпеніли на мить, а потім кинулись до моря; в ту хвилину загримів страхітливий залп із шести гармат, після якого лиш кілька покалічених саламандр ще повзло до води. Тоді гримнув другий і третій залп.

А потім канонерка його величності «Файрбол» відпливла на півмилі від острова й почала стріляти у воду, повільно пливучи вздовж берега. Це тривало шість годин; було вистрелено близько восьмисот снарядів. Потім «Файрбол» попливла геть. Ще два дні по тому поверхня моря біля островів Кілінга була вкрита тисячами понівечених саламандрячих трупів.

Тієї ж ночі голландський лінкор «Ван-Дейк» вистрелив трьома снарядами в стовпище саламандр на острові Гунонг-Апі; японський крейсер «Хакодате» теж вистрелив із трьох гармат по саламандровому острівцю дйлінглаплап; французька канонерка «Бешамель» трьома залпами розігнала танок саламандр на острові Раваїваї, То була осторога саламандрам. Осторога не марна: інцидент (його називали Keeling-killing[132]) більш не повторився, і систематична «дика» торгівля саламандрами могла без перешкод процвітати далі.

2. Конфлікт у Нормандії

Інакший характер мав конфлікт у Нормандії, що вибухнув трохи пізніше. Там саламандри, які працювали головним чином у Шербурі й жили в морі поблизу, страшенно вподобали яблука; а що роботодавці не хотіли додавати яблук до звичайного їхнього раціону (бо це, мовляв, збільшило б вартість будівельних робіт понад затверджений кошторис), саламандри почали обкрадати плодові сади в околиці. Селяни поскаржились у префектуру, і саламандрам заборонили вештатись по узбережжю за межами так званої саламандрової смуги, та це не допомогло; яблука в садах пропадали й далі, пропадали нібито і яйця в курниках і щоранку знаходили дедалі більше вбитих сторожових собак. Тоді селяни почали самі стерегти свої сади, озброївшись старими рушницями, й стріляти в злодіїв-саламандр. Урешті все це, може, не вийшло б за межі місцевого інциденту; але нормандські селяни, роздратовані на додачу ще й зростанням податків та подорожчанням мисливських набоїв, на смерть зненавиділи саламандр і стали нападати на них цілими озброєними юрбами. А коли вони заходились винищувати саламандр і на місці їхньої праці, префектові поскаржились уже підрядчики, що виконували там підводні будівельні роботи, і префект наказав повідбирати в селян їхні іржаві пукавки. Селяни, звісно, чинили опір, і сталась не одна прикра сутичка з жандармерією; вперті нормандці почали стріляти ще й на жандармів. До Нормандії стягли жандармські підкріплення, і в селах обшукували будинок за будинком.

Саме тоді сталась одна дуже прикра подія: поблизу Кутанса сільські хлопчаки напали на саламандру, яка нібито підкрадалась із підозрілими намірами до курника, обступили її, приперши спиною до стіни стодоли, і заходилися жбурляти на неї цеглою. Поранена саламандра замахнулась і кинула на землю щось схоже на яйце; загримів вибух, саламандру розірвало на шматки, а разом з нею й трьох хлопців: одинадцятирічного П’єра Кажюса, шістнадцятирічного Марселя Берара й п’ятнадцятирічного Луї Кермадека; ще п’ятьох дітей було тяжче чи легше поранено. Звістка про це швидко розлетілась по всьому краю; звідусюди з’їхалось автобусами чоловік сімсот із рушницями, вилами та ціпами й напали на саламандрову колонію в затоці Бас-Кутанс. Поки жандармам пощастило відтиснути розлючений натовп, було забито десятків зо два саламандр. Із Шербура викликали саперів, і вони обгородили затоку колючим дротом; але вночі саламандри вийшли з моря, ручними гранатами порозривали ту огорожу і, очевидно, хотіли проникнути далі в глиб місцевості. Тоді послано туди на автомобілях кілька рот піхоти з кулеметами, і саламандр відгородив від людей цеп війська. Селяни тим часом плюндрували податкові контори та жандармські відділки; одного ненависного всім податкового інспектора повісили на ліхтарі й почепили йому на груди табличку з написом: «Геть саламандр!» Газети, особливо німецькі, повідомили про революцію в Нормандії, але уряд Франції опублікував категоричне спростування.

Криваві сутички між селянами й саламандрами ширились далі по узбережжю Кальвадосу, Пікардії та На-де-Кале; тим часом із Шербура відплив старий крейсер «Жюль Фламбо» й поплив до західних берегів Нормандії. Як запевняли пізніше, крейсер був посланий туди для того, щоб самою своєю присутністю заспокоїти й місцеве населення, і саламандр. «Жюль Фламбо» кинув якір за півтори милі від затоки Бас-Кутанс; коли настала ніч, командир крейсера наказав для більшого заспокійливого ефекту стріляти кольоровими ракетами. Цілі юрби дивилися з берега на те гарне видовище; аж раптом щось гучно засичало, і поряд з носом крейсера злетів у повітря величезний стовп води. Крейсер накренився, і в ту мить пролунав громовий вибух. Очевидно було, що крейсер потопає; за чверть години з усіх сусідніх пристаней примчались на допомогу моторні човни, та це було зайве: крім трьох матросів, загиблих під час вибуху, весь екіпаж урятувався сам, а «Жюль Фламбо» зник під водою через п’ять хвилин після того, як його командир останнім залишив судно з пам’ятними словами: «Нічого не вдієш».

Офіційне повідомлення, випущене тієї ж таки ночі, сповіщало, що «старий крейсер «Жюль Фламбо», який ближчими тижнями і так мав піти на злам, під час нічного плавання наскочив на рифи й затонув від вибуху парового казана»; але замазати очі газетам цим повідомленням не пощастило; офіційна преса твердила, що крейсер підірвався на недавно поставленій німецькій міні, а опозиційні та закордонні газети рябіли великими заголовками:

«Ми вимагаємо притягти до відповідальності, — пристрасно закликав у своїй статті депутат Бартелемі, — тих, хто озброїв тварин проти людей, тих, хто дав у лапи саламандрам гранати, щоб вони вбивали ними французьких селян і невинних дітей, тих, хто дав морським страховищам найсучасніші торпеди, щоб вони могли топити ними французький флот, коли їм заманеться. Ще раз кажу — ми вимагаємо притягти їх до відповідальності: хай їх обвинуватять у вбивстві; хай їх поставлять перед військовим трибуналом за зраду батьківщини, хай з’ясують, скільки заплатили їм магнати збройової промисловості за те, що вони постачають морську нечисть зброєю проти флоту цивілізованого народу!» — і так далі.

У країні спалахнула паніка, люди юрмились на вулицях і вже почали споруджувати барикади; на паризьких бульварах стояли сенегальські стрільці, поставивши гвинтівки в піраміди, а в передмістях чекали напоготові танки й панцерники.

Врешті на засіданні парламенту підвівся морський міністр Франсуа Понсо, блідий, але рішучий, і заявив: уряд бере на себе всю відповідальність за те, що озброїв саламандр на узбережжі Франції гвинтівками, підводними кулеметами, підводною артилерією й торпедними апаратами. Але тим часом які французькі саламандри мають лише легкі гармати невеликого калібру, німецькі озброєні тридцятидвосантиметровими підводними мортирами; тим часом як на французькому узбережжі один підводний склад ручних гранат, торпед і вибухових речовин припадає в середньому на двадцять чотири кілометри, на італійському глибинні склади бойових матеріалів є на кожному двадцятому, а в німецьких водах — на кожному вісімнадцятому кілометрі. Франція не може залишити й не залишить своїх берегів без охорони. Франція не може відмовитись від озброєння своїх саламандр. Міністр додав, що він уже наказав якнайпильніше розслідувати, з чиєї вини сталося фатальне непорозуміння біля берегів Нормандії; імовірно, саламандри сприйняли кольорові ракети як сигнал до початку воєнних дій і хотіли оборонятись. Командира потопленого крейсера і шербурзького префекта звільнено у відставку; спеціальна комісія з’ясовує, як поводяться з саламандрами на підводних будівництвах їхні роботодавці, і в майбутньому за цим буде встановлено пильний нагляд. Уряд глибоко сумує за людськими жертвами. Юні національні герої П’єр Кажюс, Марсель Берар і Луї Кермадек будуть посмертно нагороджені орденами й поховані коштом держави, а їхнім батькам призначать почесну пенсію. В вищому командуванні французького військово-морського флоту відбудуться значні зміни. Як тільки уряд матиме змогу подати детальніші відомості, він поставить уц парламенті питання про довіру.

Потім кабінет міністрів оголосив, що починає чергове засідання.

Тим часом газети — залежно від свого політичного забарвлення — вимагали карального, винищувального, колонізаційного або хрестового походу проти саламандр, генерального страйку, відставки уряду, арешту власників водно-будівельних підприємств, комуністичних проводирів та агітаторів та ще багато таких рятівних заходів. Коли розійшлася чутка про те, що, можливо, будуть закриті морські порти й кордони, люди кинулись гарячково накуповувати запаси продовольства, і ціни на всі товари стрімко полізли вгору; у промислових містах спалахнули заворушення через дорожнечу; біржу закрили на три дні. Одне слово, склалась найкритичніша і найнебезпечніша ситуація за останні три місяці. Та все врятувало дуже розумне втручання міністра сільського господарства Монті. Він розпорядився, щоб на узбережжях Франції двічі на тиждень висипали в море для саламандр кількасот вагонів яблук — коштом держави, звісна річ. Така постанова дуже сподобалася саламандрам, та й садівників у Нормандії й інших провінціях заспокоїла. Але пан Монті пішов і далі: оскільки уряд давно вже мав клопіт із глибоким, серйозним невдоволенням у виноградарських краях через труднощі зі збутом вина, міністр наказав видавати саламандрам порядком державної допомоги по півлітра білого вина на день. Саламандри спершу не знали, що їм робити з тим вином, бо від нього їх нападав сильний пронос, і виливали його в море; але з часом, очевидно, звикли до нього, і було спостережено, що відтоді французькі саламандри стали завзятіше паруватися, а їхня плодючість, навпаки, зменшилась. Так одним замахом були розв’язані сільськогосподарська проблема й конфлікт із саламандрами; грізне напруження вляглось, і коли незабаром виникла нова урядова криза через фінансовий скандал, пов’язаний, з ім’ям пані Теплер, спритний і рішучий пан Монті став у новому кабінеті морським міністром.

3. Інцидент у Ла-Манші

[132] Кілінгська різанина (англ.).