В сузір’ї Дракона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лише тепер, проживши життя, я нарешті відкриваю для себе давно відкриту (хоч для багатьох вона все ще за сімома замками) істину про те, що наше щастя — це така ж проста, всім очевидна субстанція, як блакитні квіточки льону: бережи свій край, свою країну — Україну, даровану тобі Богом, бо тільки погани можуть терзати матір, аби з її кривавих шматків створювати собі окремішних, удільних матерів, які, мовляв, будуть їх за це ще й любити, — чи не тому я й Олю втратив?

А побіля тихоплинного Ужа, що вічно лине та й лине з пралісів древлянських, із Слов’янії-Русі в Україну-Русь, поважно і загадково ходять-бродять цибаті й носаті чорні чорногузи, чорногузи чорні, поринувши у вікову свою таємничість… Може, то й справді живі душі того народу нашого, який уже не з нами, бо під землею, але який колись породив нас і в світ білий нашої Батьківщини благословив?..

Ось уже вечоріє, вгору зненацька шугає жарке червоне огнище — горить Коструб над Ужем, а з ним і чиясь віра, надія, любов…

2003 р.

ХЛОПЧИК І ТРАМВАЙ

Як тільки-но о п’ятій тридцять ранку — точність, хоч годинник звіряй! — десь там, далеко внизу, в іншому, недосяжному для нього світі з’являвся перший трамвай і бадьоро-весело — «А ось і я… Трам-Трам… Привіт!..» — та лунко дзеленчав, хлопчик, заздалегідь проснувшись, вже з нетерпінням чекав його з’яви. Чекав незмінно, сповнений радощів зустрічі з іншим життям, що його уособлював собою дзвінкоголосий, дещо гуркітливий, але завжди такий осяйний трамвай, що вихоплювався наче з казки, званий ним Трам-Трам…

Але насправді то був звичайний міський трамвай, оскільки ж він ходив у Києві, то й звався київським — та й по тому.

Хлопчик вже знав (з енциклопедичного довідника «Київ», його якось купила на розкладці на Хрещатику мама), що трамваєм зветься міська наземна електрична залізниця (на відміну від метро, що хоч і є міською, але вже позавуличною електричною залізницею, що рухається в тунелях на глибині від 15 до 30 і глибше метрів — от хоч би раз проїхатися під землею!), засіб пасажирського міського транспорту; що до трамвайного господарства, крім рухомого складу — одного, двох і трьох вагонів, належить рейкова колія, тягові підстанції, повітряна контактна мережа, депо, виробничо-ремонтні майстерні, сигнальні пристрої, диспетчерська служба. А ще він знав, що трамвай приводиться в рух тяговими двигунами, що живляться постійним струмом напругою 600 В від тягових підстанцій через контактний провід, ще знав, що перший трамвай у Києві почав ходити у 1892 році на лінії Поділ-Хрещатик (у Європі — вперше поблизу Берліна — лише одинадцятьма роками раніше).

Все, все хлопчик охоче визубрив про трамвай — як і те, що провізна здатність трамвая від 7–9 (одновагонні) до 10–15 тисяч (двовагонні і зчленовані трамваї), але сам його пасажиром ще ніколи не був, хоч і жив у білому світі, себто в Києві, вже дванадцятий рік. Та й бачив трамвай лише з вікна своєї квартири — як він на кілька хвилин з’являвся далеко внизу, вихоплюючись з-за одного будинку і зникаючи за іншим, хоч дзвін його та скрегіт коліс об рейки чувся трохи довше.

Трамвая вже не було в полі зору хлопчика, але він ще довго дзвенів у його вухах і у всьому єстві. Його Трам-Трам, а для всіх інших то був звичайнісінький міський трамвай з номером 28.

«О, вже двадцять восьмий пішов, — казала бувало вранці мама і гукала в кімнату до сина: — Славунцю — доброго ранку! Вже пішов наш трамвай — день буде, як завжди, добрим».

Трам-Трам привітно дзвенів, трохи гуркотів та злегка скреготів колесами об рейки, коли робив у кінці вулиці некрутий поворот. За той дзенькіт-скрегіт на нього скаржилися мешканці ближніх будинків — ні світ, ні зоря, коли вони ще сплять, він скреготом коліс, гуркотом металевих вагонів та лункими дзвінками порушує їхні ранкові солодкі сни… Трам-Трам починав свій рух десь по той бік Дніпра на Лівобережжі, гуркотів мостом Патона і вже Правобережжям проїздив мимо будинку, в якому жив хлопчик з мамою. Прямував він до залізничного вокзалу, де й завершував свій маршрут. І там же, кілька хвилин відпочивши, розпочинав нове коло: від вокзалу й мимо них через міста Патона на Лівобережжя.

Наступний трамвай з Лівобережжя після першого з’являвся о шостій ранку, коли хлопчик, вже вмитий, сидів у колясці біля вікна і пив чорний або зелений чай — в залежності від настрою.

Проїжджаючи далеко внизу, Трам-Трам весело дзвенів — так він вітався. І хлопчик махав йому з вікна рукою: привіт, друже, привіт! Все їздиш на свій вокзал?.. «Їжджу, — весело відповідав Трам-Трам, — все вожу пасажирів до поїздів. На вокзалі багато-багато поїздів і всім, уяви, потрібні пасажири» — і зникав за будинком. Хлопчик мав його за друга і це насправді так і було, адже трамваї люблять дружити з хлопчиками. Як хлопчики з трамваями. Це у них взаємно.

В кімнаті, в якій минало його життя, стояв старий, трохи витертий зеленкуватий диван (хтось його викинув у двір, певно, придбавши новий чи модерніший, а мама й забрала, бо вони не мали за що новий купити, але на ньому все одно добре спалося, він швидко став у них своїм і був ще й справді, як новий), біля вікна стояв маленький столик з книгами та етажерка з книгами, фігурно покручена з лози. Проснувшись вранці, хлопчик, спираючись на руки, перетягував-перекидав своє тіло з неслухняними ногами, що тяглися за ним як перебиті (руки його від того були сильними) в стареньку коляску з гуманітарної допомоги і підкочував її до вікна, що заодно було йому за вікно у білий світ людей та спостережливим пунктом.

Якщо взимку, то о п’ятій, як він прокидався, було ще й зовсім рано, за вікном ще тільки сіріло і вгорі блимали холодні зорі та де-де у вікнах починали спалахувати вогні.

А влітку в цей час уже було видно (десь за сусідніми будинками, невидиме звідси сходило сонце) і в кімнату через відчинене вікно вливалися пахощі, що їх звідкілясь приносив вітер.

Хлопчик мешкав з мамою на тринадцятому поверсі. Внизу був колодязь. На глибину тринадцяти поверхів, його створювали три будинки — їхній, і два з боків. Між ними — невеличкий простір і трохи далі за деревами шмат вулиці, на якій і з’являвся Трам-Трам.

Далеко внизу (там пізніше з’являвся вранці світанок і раніше вечоріло) був дворик — квадрат вільного простору, зелений від трави, по боках якого стояли дві лавочки. На них здебільшого сиділи бабусі та матері з дітьми. А ще там з одного боку росла стара липа — на початку літа він вловлював медв’яно-гіркі пахощі її квітів, а з другого — молода горобина, восени аж багряна від червоних кетягів… У траві все літо жовтіли крихітні вічка кульбабок — їх ніхто не сіяв, а вони квітли та й квітли. Дуже їм певно подобалося квітнути в зеленій траві.

А ще в дворі постійно галасували горобці — коли хто з’являвся, вони дружною зграйкою хуркали на липу чи на горобину і там теж продовжували цвіріньчати-верещати, задоволені та безтурботні. А якось у дворі-колодязі з’явилася білобока сорока, облетіла дворик і заскрекотіла, всівшись на липі. Вона, очевидно, принесла на хвості якісь вісті, але чомусь ніхто ними не поцікавився. Хлопчик про себе той день назвав Днем Сороки і то був один з найщасливіших його днів.

Та ще на даху будинку, того, що праворуч, часто сідали галки та ворони й галасували. Увечері вони зграями — аж небо здавалося картатим — летіли з міста до Дніпра, що був неподалік од них, за «спиною» їхнього будинку і там, казала мама, ночували на прибережних деревах, а вранці дружно поверталися в місто — вишукувати собі поживу. Ось тоді вони всідалися на даху й зчиняли гармидер, наче проводили свої загальні зібрання — президія тих зборів всідалася вище, на телевізійній антені або на дашку ліфтової коробки, що вивищувалася над плоским дахом будинку.

Ворони й особливо галки кричали, наче й справді проводили загальні збори і щось важливе на них вирішували — з їхнього життя.

А вгорі над колодязем було небо. Влітку, відкілясь з-за будинку виповзали чорні хмари і тоді в колодязі ставало темно, аж чорно і з височіні неслися потоки води — зливи в червні у Києві були густими й грімкотливими.

Взимку в колодязі було біло від снігу і часто метелиця в ньому кружеляла так, що Київ з ближніми будинками тоді ховався за сніговою завісою.

Влітку було світло, хоч сонце ніколи до двору не заглядало, воно десь сходило за висотками, пливло небом зі сходу на південь, потім на захід, невидиме для хлопчика і тут вже нічого не можна було вдіяти — небесне світило не примусиш ходити так, як тобі хочеться. Очевидно, там, де воно ходило, сонце було потрібніше людям. Але ж так його хотілося щодня бачити й відчувати усім своїм тілом і єством його літепло.

Мама щодня о сьомій вирушала на працю — прала білизну в якомусь комбінаті і цим підзаробляла до пенсії, бо ліки, казала, дорогі, а їх для сина потрібно було щораз більше й більше. Хоч здоров’я ліки йому й не прибавляли, нерухомість, що змалечку взяла його у свій цупкий полон, вже доходила синові до грудей, але руки ще слухались його і це було добре.

Мама йшла рано, а приходила пізно.

Увесь довгий-довгий день — особливо довгий влітку — хлопчик у квартирі був сам-один і якось ухитрявся себе обслуговувати. Здебільшого сидів у колясці біля вікна — читав або малював. Або й мріяв. Чи просто дивився через вікно на світ білий, виглядаючи свого друга Трам-Трама, який щоденно ходив унизу, починаючи з пів на шосту ранку й до півночі — все возив і возив людей, званих у нього пасажирами. І хлопчикові хотілося теж ним стати, але це найбільше його бажання поки що залишалося нездійсненним.

Увечері швидко смеркалося спочатку на дні колодязя (хоч угорі небо ще й залишалося якийсь час світлим), а потім колодязь наче розчинявся в пітьмі і хлопчик вмикав настольну лампу. В бокових будинках — теж як і їхній, тринадцятиповерхових — у вікнах спалахували електричні вогні, звідти чувся сміх, там лунала гарна музика… Іноді у деяких кімнатах танцювали, часто гості, гарно вбрані виходили на лоджію курити — чоловіки й жінки і про щось своє перемовлялися — для хлопчика то були люди з іншого, недосяжного для нього світу.

Вгорі теж смеркалося і в небі спалахували зорі. І він думав, що це комусь потрібно, якщо в небі засвічуються зорі. Засвічувалися й вікна трамвая і він тоді з’являвся увесь осяйний, якийсь розвеселий, залитий білими вогнями і ще лункіше дзеленчав, вітаючи свого друга, який біля вікна сидів у колясці на тринадцятому поверсі, як у довічній в’язниці… А втім, як він читав, навіть засуджених колись врешті-решт випускають на волю, а хто й коли його випустить? Та й чи випустить… А ще він вірив: як виросте (він ще вірив, що виросте, навіть сидячи в колясці), то неодмінно вивчиться на водія і тоді тільки те й робитиме, що водитиме й водитиме трамвай. І не тільки до вокзалу, а й далеко за Київ. І навіть ще далі, аж до самої Росі…