Сучасна російська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчщка стояла між товстими льодинами, і перед нею з води гостро стирчали вершечки шелюги, верба смітила пух, по березняку, обідраному крилами саней — зимою через балку пролягала дорога, — порснули зелені бризки, волохато цвів глід по схилах. Над головою дівчинки сяяло сонце.

Ховрашок стояв стовпчиком і пискав на дівчинку, чи то сварився на неї, чи то намагався налякати. На купах сміття, вивезеного в балку і підмитого водою, билися горобці, звившись у клубок, так клубком і скотилися вони у холодну ВОДУ, тут ураз розсипалися по кущах і як нічого й не сталося взялися сушити себе дзьобами. Балкою брели хлопець і чоловік, тягнучи за собою сіть-одноперстку. Чоловік був п’яний, спотикався, валився боком у воду і, як опечений, завивав. Бордова сорочка кров’яним пухирем спливала за спиною чоловіка. Хлопець уривчасто видавлював: «Тисни! Дави водило! До дна, до дна! Не плутай сіть! П’яна зараза! О-опу-у-усти-мо!»

В самому кінці балки, тонко залитому водою, де піну й сміття крутило шаленим гірським потоком, свіже дрібно-трав’я кипіло від ікряної плотви, і чоловік з хлопцем заходились черпати рибу сіткою, а дівчинка не розуміла їх намірів, плакала і заклинала: «Таточку, не втопися! Миленький таточку! Не втопися! Ой таточку! Ой таточку!..»

Чи зарибалили плотву чоловік з хлопцем, чи ні? Дійшли до вершини балки чи заплутали і порвали сіть об корчі — хлопчик не запам’ятав. Але дівчинка в синьому платті, з букетом білих півників, що росли за балкою, біля мурашника, залита слізьми, яка повторювала невідоме в селі, таке смішне, незвичне, але чимось до добра і ласки спонукаюче слово «таточку», — зайняла в серці хлопчика своє вічне місце і все життя з’являлася йому разом з тими подробицями, які зачепили його око, слух і відкотилися в глибину пам’яті: брудна зверху льодина, яка стікала капіжем і ронила дзвінкі олівчики на землю, вода, яка ревла в гирлі балки і змивала пухкий яр; корова, яка перестала жувати і втупилася в рибалок; пастух, який дашком приклав руку до лоба і також спостерігав за рибалками; глід, що волохато цвів над головою дівчинки; джміль, що, переплутавши голову дівчинки з білою квіткою, нишпорив хоботом у пухнастих її косах, і крик: «Укусить!» — що застряг у горлі хлопчика.

Дівчинка приїхала в село з родичами, батько її брав підряди і випалював вапняки. Поселилася сім’я в сусідстві з подвір’ям хлопчика. Звісно, дівчинка почала набиватися в хлопчачу компанію, але не було в неї ні ляльок, ні іграшок, лише синє запране плаття було та рожева линяла стрічечка в пухнастій розкуйовдженій голові. Дівчинка збирала камінці на березі, дихала на них, облизувала і показувала всім, які вони гарні! Сільські діти не вміли розуміти красу, що їх оточувала, тим більше красу каміння, яке вони топтали, проганяли дівчинку, називаючи її «скелетиною». Опустивши голову з бантом, дівчинка йшла за балку, збирала різні квіти і, сплітаючи вінки, прилаштовувала на голову. А всім відомо: дитина, яка приміряє на голову вінець, — не довго житиме. І весь час дівчинка співала нетутешні, дуже гарні й жалісливі пісні. Піснями своїми жалісливими, непротивленням злу і фатальними, ангельськи-небесними цими вінками пройняла дівчинка сільські зашкарублі серця. «Бідолашна, напевне», — зітхнули співчутливо, по-жіночому, сільські дівчатка і прийняли прийшлу гратися в «тата-мами».

Хлопчик відразу, звичайно, зметикував: бути йому «татом» приїжджої дівчинки — такий же він худий, хворий, «бідолашний» такий же — і проявив опір, відкинув «скелетину» навідріз. Залишившись одинокою, дівчинка не знала, як їй далі жити, через те що без «тата» ніякій жінці існувати на землі неможливо. Хлопчик був хоч перекірливий, але жалісливий, тиранити людину довго не міг. Крякнувши для солідності, він наказав хазяйці, щоб вона все дома впорала і шанувалася, бо… а сам узяв литовку — уламок пляшкового скла, — і відправився «на сінокіс», і наклав копицю «сіна».

Дівчатка господарювали в покинутому зрубі, який у кожному російському селі кимось був залишений, ніби навмисне для хованок і різних дитячих ігор і забавок. Чекаючи з роботи «самого», господині готували оладки і перепічки з глини, збивали постіль із трави. Хлопчикова «мама», очманіла від щастя, проявила таку моторність у ділах, що всі дівчатка охали й посміювалися, мовляв, господар не підходить господині, кволий, непримітшш і «ні шерсті з нього, ні молока». «Ну то й що? Ну то й що? — заступалася за свого «тата» господиня, — зате смирний, води не скаламутить!.. І не п’ющий по болесті».

Тріснути б «саму» за такі слова, але, знайшовши владу, дівчинка проявила нечуваний натиск і в такі шори взяла хлопчика, що ні дихнути, ні охнути, і міцніший «мужик» спасував би. Вона не давала «чоловікові» виконувати тяжку роботу, змушувала відпочивати і набиратися сил, а сама, кістлява, легка, стрімко носилася по землі, вправлялася з худобою, доглядала дітей, кишкала коршаків — і все з піснями, з піснями, зі сміхом, з жартами. Зате як торжествувала подруга життя хлопчика, коли поверталися додому «тати» інших «мам». Не маючи сил переступити поріг, хитаючись і падаючи, вони ревіли що прийдеться, вимагали ще випити, домагалися, щоб обнімали і втішали їх у цьому розпроклятому житті.

Сплескуючи руками: «З’я-а-ави-и-ився-а-а, красень ненаглядний! — дівчатка накидалися на своїх «красенів». — Коли вже ти, кровопивець, вижереш усю оцю заразу?! Коли здохнеш? Коли звільниш мене, нещасну-у-у! Та щоб тобі отрута попалася замість вина! Цвяхи іржаві замість закуски!» При цьому «мами» цілилися накласти по загривку «чоловікам», а ті лютували: «Де моє ружжо? Де моя берданка семизарядна? Пер-ристр-ріляю всіх, в господа бога!..»

«А мій не п’є і не курить! Я за ним, як за кам’яною стіною!»— підперши рукою щоку, співчуваючи подругам, хвалилася хлопчикова «мама». Пригнічений її добротою, принижений інвалідним становищем, опікунством, яке всього його обплутало, скувало, не бажаючи миритися зі своєю долею, хлопчик крикнув якось: «Нав’язалась на мою голову!»— і дременув з відчаю в балку.

Корінна вода ще не витекла з балки, земля теж не «одійшла» від донної мерзлоти — хлопчик застудився і знову захворів.

Йому ввижався мозоль з пухирцем. Пухирець був колись Ікринкою, навіть оболонкою ікринки, і поміг мозолю, який виткнувся з ікринки, піднятися з глибини, що давила, до повітря, до світла, до теплої, прибережної води. Але пухирець чомусь не відділявся від мозоля, схожого на личинку комарика, а не на рибу, і вона мучилася, стираючи його об воду, уривчасто дихаючи маленькими щілинками зябер.

Об’єднані в зграю мозолі вже не сліпо, а з осмисленим страхом металися від небезпеки, вчилися харчуватись. Рухомі братством чи тягою до мордування, мозолі стрілочками підлітали вгору й сіпали рибку за пухирець. Знесилений мозоль ліг боком на дно, і його покотило течією, наче срібник, — і зрозумів тоді хлопчик: життя починається з муки і закінчується мукою. Але між двома муками повинно ж бути щось таке, що змушує і нерозумну рибку так ревно противитися обриваючому всі старання заспокоєнню.

Затягнутий пухирцем, повислий у небесах над бездонною глибиною, за крок від м’яко обволікаючого спокою, хлопчик чинив опір смерті, намагався прорвати душний пухирець, відліпитися од нього і швидше впасти під дах неспокійного, часто нестерпного, жорстокого, гульового, скандального дому, в якому має притулок і множиться неприборкано-дике і все-таки принадне життя.

Пухирець був тонкий, неміцний, та сил у хлопчика залишилося так мало, що він не міг прорвати його. Пухирець обволікав хлопчика в задушливу мокроту, всмоктуючи в себе все найпотрібніше, найцікавіше з життя хлопчика, оточуючи його водянистою порожнечею, німою, непроглядною і безколірною. Лиш вряди-годи щось пропливало в каламутній рідині. І почала над хлопчиком кружляти ластівка. «По-бурлацьки співала, по-солдатськи примовляла…»— та сама. Глухі монотонні звуки проникали через плівку пухирця, сягали слуху хлопчика, і він догадувався — це його стогін, яким просив він, щоб у плаваючій жаркій каламуті з’явилося що-небудь таке, що визволило б його з задушливого пухирця, проник би хоч один ковток чистого, прохолодного повітря, з’явилося б хоч чиєсь лице.

І він докликався-таки!

Йому з’явилася «жінка» з бантом у пухнастих косах, вітаючи його покаянною усмішкою, яка кликала за межі стомлюючої самотності і покірності, яка займалася у виснаженому тілі.

«Візьми! Візьми за ручку!» — почулося здалеку. Дівчинка труснула головою — і в очах хлопчика запурхали косми кульбабок. Впевнено, як фельдшериця, дівчинка стиснула слабкі пальці хлопчика і дуже вже якось пронизливо, вимогливо й ніжно дивилася на нього. І зрозумів тоді хлопчик: жінка найсильніша на світі, сильніша навіть від усіх лікарів і фельдшерів. Ті вчаться по книжках кілька зим, а вона тисячі літ створює життя і зціляє людей своєю добротою. На що маленька, непоказна оця ось дівчинка, але вже вміє ходити за хворим і помагати йому. Вона притисла руку хлопчика до свого прохолодного випуклого лоба і, тремтячи від судомної жалості, прошепотіла: «Ну, назови мене скелетиною, назови!»

Ніхто, крім матері, не міг запропонувати таку нечувану безкорисливість, ніхто! Та матері у хлопчика не стало давно, він її навіть не пам’ятав. І ось з’явилася жінка, здатна на самопожертву, доступну лиш матері. І хоч був він слабий, спечений хворобою, все-таки відчув себе чоловіком і не скористався хвилинною жіночою слабістю, цим шматуючим душу благородством. Піднесений подвигом жінки на таку висоту, де творяться лише святі діла, він з мукою відкинув її жертву. І теж піднята чоловічим лицарством до небес, задихаючись од приголомшуючих почуттів, здатних спалити жіночу душу дощенту, вона самовіддано, боляче заходилася бити себе у вузенькі груди його кістлявою рукою, поспішно, щоб не перебили, в захлинанні вистогнуючи: «Скелетина! Скелетина! Скелетина!»

Сльози полилися з очей хлопчика і прорвали пухирець. Він притис долоні до очей, щоб дівчинка не бачила його слабості. А вона нічого і «не бачила». Зупинивши пропалюючі наскрізь її нутро жіночі сльози, звичайно і в той же час з уміло прихованим, дорослим співчуттям, вона діловито і заступницьки умовляла: «Ну годі… Ну… Бог дасть, поправишся!»

Тітки, бабуся, сусідки запевняли потім — видужування прийшло од святої води, од молитви, яку бабця творила вдень і вночі, од настою жовтцю і кам’яного масла, але хлопчик достеменно знав, чому переміг хворобу, та, поправившись, почав соромитись дівчинки. Вона відчувала таємницю, яка між ними зародилася і яка позбавила їх свободи, і терпляче чекала, коли хлопчик першим, як і належить чоловікові, підійде і запропонує: «Давай знову гратися разом!» Чекала, чекала і стала вища його ростом, уникати хлопчиків стала, не гралася вже в «тата і мами» в покинутому зрубі, в ліс ходила тільки з подругами, роздягненою при всіх не купалась.

Вапняр тим часом викопав піч у березі, випалив і загасив у ямі вапно, після гуляв широко, привільно, розбаламу-тив усе село. Пропивши получку, повантажив сім’ю в човен та й відбув тихо-мирно в невідомому напрямку.

З народження укорінена в хлопчикові віра: все, що є навколо, — непорушне, постійне, ніхто нікуди і ніколи не подінеться із цього кола життя — повалилася! Він був так вражений, що кілька днів не йшов з берега і, дивлячись на пустельну ріку, примовляв: «Відпливла дівчинка!.. Відпливла дівчинка!..»

Багато літ він носив у собі неспокій і тугу і так чекав дівчинку, що вона взяла та й прийшла до нього якось. В іншому платті, інша з виду, але все одно прийшла, і він, натомлений довгою розлукою, болісним чеканням, щасливо видихнув, припадаючи до неї: «Дівчинко моя!»

Але та, яка зцілила його в дитинстві, лишилася в нім таким яскравим осяянням, що й досі стоїть перед ним усе в тому самому синьому платтячку, все з тими самими квітами в руці — дикими півниками.

Все так само, все те саме, тільки висвітленіше, яскравіше, сонячніше стало там, у далекій далечіні, брудна льодина розсипалася алмазами; розбурхана балка поголубіла, береги її заткало золотом калюжиці; горобці, перевернувшись у райдужних рибалочок, разсілися по гнучких лозинах шелюги; глід пахучий, волохатий, уже не глід, а якась заморська рослина, канули в небуття п’яний чоловік і хлопець, які завивали од холоду; корова, яка, ремигаючи, пустила слину до землі, пастух у порваних чоботях, купи гною в балці. І дівчинка була не «скелетиною» занудистою, з дикувато-несамовитими, витрішкуватими очима дитини, вона стала стрункою, голубоокою, і стрічечка в її косах, як цвіт шипшини, рожева-рожева, і плаття на ній біленьке, нове — поділ до самої трави. І тоді, за балкою, в їхню першу зустріч дівчинка не плакала, дівчинка сміялася, дзвіночком подзвонюючи, і сонце сяяло над її головою, і небо було високе-високе, чисте-чисте, голубе-голубе, як її очі, — це він пам’ятає точно!

Померкло світло на стежці — понесли сусіди лампу із світлиці в куток, чаюватимуть, довго, з насолодою, самоварів п’ять спорожнять, перш ніж зморяться і підуть спати.

Затемнів, стіною зімкнувся межовий бур’ян: пирій — як дощ, довгов’яз, у землю зав’яз. Хлопчик випростався. Хруснуло в колінах, голки посипалися під штаньми по ногах, плаваючу по обличчю усмішку прогнало позіханням. Над хлопчиком пролетів, перекинувся і впав тінню за межу дрімлюга, що догнав жука-хруща. За горожею, в лугах, голосно билося коров’яче калатало, і в тон йому размірено і заупокійно кричала нічна птаха в горах, яку хлопчику бачити не доводилося, та все одно він завмирав од її голосу, вона снилася йому у вигляді великого коршака з чортячою головою і коров’ячими рогами. Над городом, наче над озером, виром крутило чисті пари. Вище меж, вище біліючих у темряві соняшників, вище горохового острова котилася з розпадини прохолода. По балці вона спускалася до ріки, встоювалася під ярами, продірявленими берегівками. Але між грядками, у политих на ніч овочах устоялося назбиране за день тепло. На ранок, коли перестане гойдати калатало нічна птаха в горах і втихомириться мухоловка, холодні струми просочаться по балці з гір, із лісів, і все тоді на грядках засяє осипом роси, і город сонно притихне, розпуститься листом, схилиться до землі в дрімотному умиротворенні, сповненому вологою, очікуючи тепла, сонця.

Хлопчик не чув, і ніхто ніколи не чув і не бачив, як іде в ріст усяка рослина. «І не треба цього бачити». Адже ось і він, хлопчик, не помітив, як сам ріс, піднімався, значить, в таємничість не лише в створенні життя, але і в русі його, в рості.

Хлопчик розумом, і навіть не розумом, а природою даним відчуттям осягає замкнуте, безкінечне коло життя і, хоча нічого ще зрозуміти не може і пояснити не вміє, все ж відчуває: все на землі народжується не даремно і достойне всякого шанування, а може, й поклоніння. Навіть манюсінькі мушки з ледь помітними іскорками крилець на витягнутому сіренькому тільці займають своє місце на землі і мають свою таємність.