Сучасна російська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хлопчик не може зрозуміти, спить він чи ще не спить? Йому добре, затишно на колінах, під лоскітливою бородою діда, за яку, на знак вдячності, треба було б смикнути старого, та розморило так, що навіть руку підняти немає сил, та й з’явився в очу дуже знайомий голозадий чоловічок — ось він перебирає руками по частоколу, пихтить, наближається до ворітець із жердин. Нерівність якась під рожеву ступню чи між пальців трапилась, захиталося маля, впало голим місцем у кропиву. Рев. Сльози. Бабця, висмикнувши хворостину з віника, б’є кропиву, примовляючи: «Ось тобі! Ось тобі, змія жалюча!..»— І всовує хворостину в руку хлопчика. Він що є сили лупцює кропиву, аж листя летить, і тим потішається, по щоці котиться остання сльоза, і, злизнувши її, солонкувату, язиком, малий робить ще одну спробу встати на ноги і рушити вздовж частоколу на кривих, тремтячих ногах.

А ззаду хвалять, заохочують, торсають: «Отак! Отак! Отак, дитятко!»

І ось нарешті настало моторошне, засліплююче щастя першого самостійного кроку!

Хлопчик пустився горожі і на непевних, слабеньких іще ногах ковильнув по двору. Все в нім зупинилося, завмерло: очі, серце, дух перехопило, і одні ноги, одні ноги йшли і зробили два великі, може, найбільші, найщасливіші кроки в житті!

Чиїсь руки підхопили його, уже падаючого на землю, підхопили з радісним криком: «Пішов! Пішо-о-ов!» — підкинули вгору, в небо, і він літав там, перекидався, а сонце то ховалося у двір, наближалося прямо до очей, то м’ячиком відскакувало за город, до лісу, на гребені гір. Пройнятий захопленням перемоги, захлинаючись висотою, хлопчик охав, сміявся, скрикував і, не усвідомлюючи того ще, перший раз відчув трутизну життя, яке все складається з такого небезпечного польоту, і тільки свідомість, тільки вічна надія: під тобою, внизу, є міцні руки, ладні підхопити тебе, не дати впасти і розбитися об тверду землю, — народжує упевненість в житті, і серце, що закотилося в якийсь далекий куточок завмерлого нутра, одм’якне, стане на місце, і сам ти не відлетиш до «дідька лисого»— за висловом дідуся, непоправного, як запевняє бабця, лайливця і богохульника.

Клаптик жирної землі, загороджений жердинами, удобрений попелом і кістками, що примикав до задніх дворових будівель, був простий і діловитий на вигляд. Тільки широкі межі буйним різноростом та маків цвіт недовговічним палахкотінням освічували город десь на середині літа, та й мак непримітний ріс, сіренького або бордового, лампадного кольору з темним хрестиком у серединці. В хрестику бриліантом стирчала маківка, пухнасто наряджена, і в пусі тім вічно вовтузились товсті джмелі. «Кину порохом, встане городом», — сіючи мак, віщала бабця. Була іще одна розкіш — непрохідним островом темнів посеред городу окроплений біленькими квітами горох, який без рук, без ніг на жердину ліз. В якесь літо в картоплі заводився десяток-другий жовтовухих сонцепоклонників, часто до твердих насінин не дозріваючих, але біди і сліз усе-таки немало малюкам від них було. Широкоморді, рябі соняхи притягували до себе не лише бджіл і джмелів, які в них вічно нишпорили і струшували яєчний пилок, вони роз’ятрювали завзяття юних «городників».

Продершись на город, піймавши сонцепоклонника за шерехату, «під солдата» стрижену, потилицю, нальотники гнули його, що довірливо розвісив жовті вуха додолу, перекручували гусячу шию, ховали під сорочку й тікали в ліс, роздираючи штани об сучки горожі. Скрізь і всюди ріпу й горох, як відомо, сіють для злодіїв, а в селі хлопчика — соняхи. І ось що незбагненно: впіймавши на городі малого, тітки і особливо дядьки, які самі колись промишляли городнім розбоєм, з якимось веселим, лютим любострастям смугували кропивою по беззахисному гузні лиходіїв.

Спалення на вогнищі — забавка в порівнянні з сибірською кропивою. На вогнищі, якщо дрова хороші, — пих — і згорів! А ось після жаливи тижнів зо два світу білого не видно, ні сісти, ні лягти. Вити, тільки вити, сльозами обливатись і каятися перед бабцею, благаючи її помастити сметаною місце, піддане катуванню.

Що ще гарного було на грядках? Нагідки! Залетілі невідь-звідки, зійдуть вони, бувало, і до самих холодів пропалюють вуглинками гущу зелені. Ще тютюн вкрадливо цвів на покинутих грядках. Хороші грядки під тютюн жодна селянка не віддасть, вважаючи цю рослину непотрібною і роблячи потачку чоловікам тільки тому, що без них, без чоловіків, у господарстві не обійдешся і нікого не родиш, і, отже, продовження роду людського зупиниться.

На межах, там різноманітніше, вільніше все. Там хто кого задавить, той і росте, дуріючи од власного нахабства. Звичайно ж, коноплі, полин, жалива, реп’яхи та тимофіївка будь-яку живність заглушать. Одначе ж ні-ні та й знімуться над хмарою бур’яном, що клубочиться, стріли синюхи, розетки пижми, або татарник заявить про себе. Владно одтіс-нивши м’язистим тілом кволу дрібноту, наїжившись усіма колючками, обвішається татарник круглими бузковими шишками і живе довго, цвіте впевнено; або зніметься над межею розцяцькований коров’як, сяє дурникуватим женихом, радіє самому собі.

Від ранньої весни і до самої зими, вигнаний звідусюди, клятий-переклятий, заступами рубаний, свинями гублений, біля плотів, у гирлах борозен, на межових окраїнах шурхотів довгими вухами непереможний хрін.

Ну ось і вся, напевно, краса, весь наряд і всі принади російського городу. По весні природа на батьківщині хлопчика трохи веселіша, тільки вся вона поза городом, вся по хребтах, по заплавах річок, лугах. Зате весною яке привілля на городі!

Поставивши в церкві свічку, помолившись святим отцям, хранителям коней, в перший день травня за старим стилем виводив коней дід на город, до плуга, а баба тим часом поясно кланялася з ганку йому — хліборобу, молилася землі, городу, лісу. Леміш легко, гостро входив у городню пухову пріль, граючи йшли за плугом коники, зневажливо махали хвостами, одфоркуючись: «Хіба це робота?! От цілину корінити — ото робота!»

Сіра фігура діда, темна на спині од поту, горбиться над плугом, і біжить по зап’ятках його вихляючою змійкою ремінний батіг. Нестерпно тягне наступити ногою на батіг. Дід сердито підбирає рукою пужално, щоб джигонути онука, і джигоне, коли не одскочиш у пухку борозну. «Ну стривай, бісеня! Опережу я тебе, опережу!»

В кінці борозни дід вивертає плуг із землі і розташовується біля обочини — подиміти. Бабця, підрубавши долонею світло, стоїть на ганку і обговорює сама з собою поведінку діда: «Як борозна, так і цигарочка! Як борозна, так і цигарочка! Ти до петрівки хоч устигнеш?!». — «Hi-і, до Іллі, коли бог поможе!..» — усміхається дід і по-свійськи підморгує малому, як, мовляв, ми її!..

Грюкнувши дверима хати так, що шпаки і галки в борознах застрибали, наче од вибуху, бабця зникала, а хлопчик з дідом дивилися на город, половина якого наче вивернута чорною вовною наверх, інша ж у сірій плівці, що залишилася од снігу.

На оранці відбувалося обжирання: шпаки, галки, ворони хапали й хапали драглистих черв’яків, оголених і порізаних плугом. Лякливі сірі плиски, і ті промишляли на оранці, хитаючись між борознами; навіть мала мухоловка сиділа на жердині і, дочекавшись свого моменту, спурхнула вниз і, щось ухопивши з землі, несла на горожу і поспіхом скльовувала. Лісові пташки спускалися з гір, на городі терпляче чекали, коли наїдяться і задрімають важно, по-хазяйськи крокуючі по борознах нарядні і ситі шпаки, що нагадують сільських купчиків. Не витримавши спокуси, птахи, мелькнувши над горожею, виносили з борозни кузьку, жука, личинку якусь, а шпак то неодмінно в погоню — така загребуща тварюка! Та де йому наздогнати швидку дику птаху, та шмиг — і в кущах!

Орати чорноземні городи легко, а боронувати саме задоволення. Навперебій лізли хлопчаки на спину коня, який волік борону по городу, потім до плуга прилаштовувалися, і коли їх вік підходив років до десяти, вони і на пасовиську, і на сінокосі уже вміли справлятися з конем, і в застоллі уже зайвими не рахувались, сиділи міцно серед працюючих, їли хліб і городину, власною працею добуті.

Сапи в тих місцях ніхто зроду не знав. Картоплю не огортали — підгрібали руками. Гній в землю не клали, його вивозили за толоку. Лиш трохи його використовували на огіркові, — «теплі» грядки. Насипали їх майже в пояс висотою. Ями вигрібали такі, що чорнозему в них уміщався віз.

В нічний час (от пристріту) бабця з замовлянням закопувала в грядку товкачик, схожий на гантелю, для розвитку м’язів уживану. Товкачик заховували в грядку для того, щоб огірки росли якнайбільші.

В зігрітій грядці напрівали сіренькі грибки і тут-таки вмирали, наче льодяники, зникали безслідно. Виступали повіки трави в борозні, кралася на грядку повитиця, і в душу сівача починали закрадатися сумніви: чи хороше було насіння? Та ось в одному-другому чорному оці ямки вузькою котячою зіницею просікалося щось. Примірюючись до клімату, прокліпуючись на світлі, зіниця розширювалася і не зразу, не раптово з’являлися два пробних, блідих листочки. Насторожені, готові загорнутися від переляку, вони берегли в теплій глибині м’яку бруньку огіркової плоті, несміливий зародок майбутньої рослини. Звикнувши, укріпившись, зібравшись з духом, два листочки випускали на волю жвавий шорсткий листок, а самі, виконавши службу, віддавши всю свою силу і соки свої, никли до землі, жовтіли і поступово відмирали, нікому вже не цікаві і ніким не помічені. Огірковий листок, піднявшись на світлі, теж боявся самотності, простору землі і надміру всякої зелені, принюхувався недовірливо до літа, мерзлякувато щулився і ціпенів од нічної паморозі.

Ні, не задубів до смерті огірковий листок, утримався і потягнув по зеленому мотузку із мороку гнойових надр листок за листком, листок за листком, а там і вусики почали хвацько закручуватись на кінцях мотузків, поповз листяний ворох у борозни, так і пре одне на одного. І, як завжди неждано, засвітиться в одній із ямок, в зеленому таночку, жовтенька квіточка, наче вогник бакена серед зеленої річки.

Жива іскорка — провісник літа! Перша квітка оця завжди майже була пустоцвітом, тому що сонця, тепла і сил її вистачало лише на те, щоб цвісти. Але, наче вказавши дорогу квітам, більш стійким, здатним і плодоносити, пустоцвіт швидко вигасав, скручувався, і його розсмикували і з’їдали земляні мурашки.

Під жилавим листям, під зеленими вусатими мотузками світліло від жовтих вогників, грядка, як іменинний пиріг, полум’яніла квітами, і таночок бджіл, джмелів, шершнів, ос вів на них гучну і клопітливу роботу. Глянь-поглянь, в зеленій притихлій схованці уже й огірочок спритно затаївся, пухирчатий, ребристий, і в носі в нього пригаркою засохла квітка стирчить. Скоро відпала пригарка, і під нею скромно й чисто заблищала біла мордочка огірка, промінчиками простреленого аж до заокруглення біля хвостика. Мерзлякуваті пухирці, зморшки вирівнялися, огірок налився соком, заблищав, округлився з боків, і йому тісно стало під листям, волі захотілось. Вивалився він, молодий, міцний, на обочину грядки, блищить маслянисто, сяє, наливається і закотитись куди-небудь норовить.

Лежить огірок-молодець, дражниться; сімейство ревниво стежить одне за одним, особливо за хлопчиком, щоб не зняв він огірок, не схрумкав на самоті. З’їсти огірок хочеться будь-кому і кожному, і як не стримуйся, як не крутись, проходячи городом, обов’язково розсунеш руками різьблене, чіпке листя, подивуєшся, як він, бродяга, ніжиться в зеленій схованці, та й поспішиш від спокуси подалі.

Та, слава тобі, господи, ніхто не зазіхнув, не вчинив підступності. Уцілів огірок, білопупий молодець! Вистояв! Бабця зірвала його і обережно принесла в руках, наче курчатко. Всім онучатам відрізала бабця по пластинці — нюхнути і розговітись, та ще і в холодник для запаху половина огірочка лишилася.

Холодник з огірком! Чи знаєте ви, добрі люди, що таке холодник з першим огірком! Ні, не буду, не буду про це! Не зрозуміють! Фиркнуть іще: «Яка дивовижа — огірок! Піду на ринок і куплю отакенний огірок — до-о-овгий, тепличний!..»

Грядка огірків була ближче до воріт, ледь збоку решти грядок і чомусь упоперек усього порядку. Рівними рядами, наче сходи на міській пристані, котились овочеві грядки до середини городу. На одній з них, найдоступнішій, щоб ногами дарма інші овочі не м’яли, пишно зеленіли дитячі ласощі — морквочка. Дві-три грядки нагострені стрілами ріпчатої цибулі. Слідом, опустивши сірі ребристі стебла, вкрадливо шелестів лютий фрукт — часник. Збоку затінених місць, щоб сонце кругло ходило, і од огірків подалі — огірок і помідор не супутники в роду-племені городньому, — до скалок прив’язані худющі трубочки з кволим, з аптечним запахом листям. Після прілої хатньої напівтемряви, де росли вони в ящиках і горщиках, помідорні сірі саджанці наче вирішували, що їм робити — опиратися чи помирати в цьому простудному краї? Але навколо все так лізло з землі, так лащилося до сонця, що й помідорні трубки несміливо наряджалися в мереживо листя, пробно засвічували одну-другу бліду зірочку квітки, а спробувавши радості цвітіння, помідорні трубочки сміливішали, кошлатились, зелені бородавочки з себе вимучували, після вже, під городній шумок та під земельний шепіт, обвішувалися щокатими кругляками плодів, і давай дуріти, давай рости — аж пасинкувати їх доводилося, обламувати зайві пагони, і підпирати кущі палками; в іншому випадку обламаються, впадуть гілки під вагою.

«Під дубком, дубком звилася ріпа клубком», вічно в неї листя продірявлене, обсмоктане — все на неї тля якась нападає, буває, одне лиш дрантя залишиться та стерженьки, та вона все одно росте, вигулює туге тіло, розуміючи, що радість від неї малятам. Якось відчужено, напористо ростуть буряки, до пори до часу ніким не помічені, багряніють, кров’ю повняться; поки що шелестить розтріпано, але тужиться зав’язатися тугим вузлом капуста. «Не будь голінаста, будь пузаста! — наказувала бабуся, висаджуючи кволу, бляклу розсаду неодмінно в четвер, щоб хробаки не їли. Широко розвісила скрипуче, туге листя бруква, уже колобочком із землі починає випирати. Обіч грядок світять накипом квітів боби, і збоку ж, не ображаючись на зневажливе до себе ставлення, крупно, нахабно і зовсім безтурботно росте дорідна редька. Шоломенчихою її обзиває бабця. Шоломенчихою — хоч ти лусни! Миром одтіснили шалапутну бабцю Шоломенчиху на край села, майже в байрак. А вона і там у землянці своїй без горя живе, торгуючи самогонкою, твердо виконуючи бабське призначення: «У тебе й зубів уже майже немає, а ти все пузатієш!»— ремствували жінки. Шоломенчиха у відповідь: «Якщо пошарити, корінець іще знайдеться!..»

За лазнею, біля старої черемхи є вузенька пречудесна грядка, засіяна всякою всячиною. То бабчина примха — всяке насіння, що лишилося, вона вільним махом розсіювала по «покинутій» грядці, голосно повідомляючи: «Для тих, що просять, для тих, що крадуть!»