Любов, Президент і парадигма космосу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Спасибі, товаришу адмірале! — лепече зболена й розчулена такою сердечністю високих командирів Віруня, чмокає командуючого в щоку. Чмокає й свого дорогого контр-адмірала і вилітає з кабінету.

За кілька хвилин вона в лікарні, біла тиша, специфічний лікарнянський дух важко огортають її. Радість в грудях опала спаленим листям, ноги стали ватяними. Що ж могло статися? Чому, від чого цей страшний серцевий напад? Тоді ж в Америці, коли вони проводили їхні солодкі ночі, коли віддавалися коханню, він був ще повний сил, працював ночами над своєю весняною аквареллю, бігав уранці по своїй кілометровій доріжці, вірив у їхнє ясне, тихе щастя…

В коридорі перед реанімаційним відділенням її зустрічає матуся, вся в строго білому, очі суворі, голос притишений. Пояснює доньці, що пан Реттіган важко переніс дорогу, але поки що все минулося…

— Ти пустиш мене до нього, матусенько? — благає Віруня.

— Авжеж, — каже співчутливим голосом Ніна Федорівна і підводить доньку до дверей реанімації. — Слава Богу, донечко, що не було інфаркту. Обійшлося навіть без мікроінфаркту. Тому я тебе прошу: не зітхай, не охай, а просто побалакай з ним.

— І ти його скоро випишеш? — щиро радіє Віруня.

— За дві години, зробивши ще кілька аналізів, віддаю його тобі в повне розпорядження.

Двері високі, важкі, віруньчина рука трохи тремтить, але вона, подолавши в собі хвилювання, вступає до реанімаційної палати. Її американський друг лежить в обплетенні капельниць, всяких рурок, дротиків, провідничків, затискувачів, але очі в нього спокійні і навіть трохи лукавенькі. Тоненькі чорні брови його здригаються, навколо гострого носа зібралися зморшки.

Віруня нахиляється над ним і цілує його в чоло (хотіла б у губи, та де ж там — заважають гумові рурки).

— Це тобі за те, що довго не відповідав на мої листи! — сварить його грайливо пальцем Віруня.

Йому важко відповідати, і він тільки киває приречено головою. Мовляв, винний, каюся і радію.

Темно-смагляве обличчя його вражає істинно італійською вродою. В цьому лікарнянському царстві він абсолютно безпомічний. І тому Віруня бере на себе ініціативу. Низько нахилившись над ним, говорить йому дуже спокійно. Дуже по-діловому:

— За дві години тебе випишуть, і ми поїдемо.

Він скидає стрілочки чорних бровенят. Мовляв, куди?

Віруня робить затаємничений вигляд і хитрувато показує кудись у бік вікна. За хвилю притишеним шепотом каже, що вони мають провідати в горах одну дуже милу особу. Маленьке диво Криму! Найвродливіше і найрозумніше! Теренс з віруньчиних листів знає, що в неї від нього народився хлопчик, що йому вже скоро виповниться один рік. Мала з ним клопоту, крилася від батьків, від друзів. Зараз він живе в однієї віруньчиної знайомої, і тому слова про мандри до гірської оселі безмірно його радують. Він втішно киває головою, чим завдає Віруні чималої прикрості. Не дай Боже порушить оце гумове царство!

До реанімації заходить матуся (вона ж головний лікар), стає біля Віруні і владним тоном просить залишити їх на півгодинки. Не більше. А затим хай готує машину і забирає геть свого «італійця». В її словах строгість мішається з лагідною іронією.

Віруня рушає до дверей. На порозі озирнулася, підняла руку і показала на маленький годинничок. Мовляв, скоро буду! Ось і вся її радість. Він прибув до неї, її найкоханіший, котрому вона ладна віддати саме своє життя. В ньому її щастя. І водночас її біль, і її тривога. Як їм жити далі? Хто вони в цьому загрозливому світі ворожнечі? Хто визнає їхнє кохання і їхнє щастя?

Віруня мчить до штабу. Забігає до командувача, дякує йому за машину і цікавиться загальним станом речей. Той відмахується. На ньому стільки страхів і клопотів, що він не знає ні про стан, ні про подальші події.

У кабінеті навпроти, в свого старшого друга контр-адмірала Михайла Вікторовича Севастьянова вона дізнається, що діла справді загрозливі, захоплений терористами корабель стоїть біля першої стоянкової бочки, тримаючи місто під прицілом своїх ракет. Але є сподіванка, що найстрашнішого лиха не буде.

— Ви певні, Михайле Вікторовичу? — питає Віруня з неприхованою тривогою, відчувши раптово в собі страх за двох найдорожчих їй людей: за Теренса і маленького, досі ще не названого хлопчика. Глянула на годинник, і в душу їй хлюпнуло радістю: вона може їхати в лікарню! Вони можуть вирушати в гори!

— Але все-таки що ви збираєтесь робити з терористами Михайле Вікторовичу? — вже на порозі посилає питання контр-адміралові Віруня. Контр-адмірал знизує плечима, і Віруня похнюплена виходить з кабінету.

Теренса виписали без особливих формальностей. Вийшов під ясне сонце до Віруні, трохи кволий, якийсь знічений, кивнув їй ніяково, затим у глибині вулиці побачив авто, що наче кликало його в невідомість. Завмер отак. І навіть очі трохи приплющив.

— Моя люба дівчинко, чи міг я подумати, що твоє місто дасть мені таку радість, як оця хвилина побачення з тобою десь у незнаному для мене Криму?

— Це ще не радість, любий, — взяла його за руку молода жінка і приклала його долоню собі до щоки. — Радість буде там, — кивнула вона кудись за громаддя будинків. — Там, де на тебе чекає маленька, крихітна людина, якій ти дав життя.

— То чого ж ми ждемо?

— Твого слова, твого рішення.

— Ти давно все вирішила за мене, рідна дівчинко, — пожвавішав Теренс. — Я готовий.

Вони сідають в машину, в чорну контр-адміраль-ську «Волгу», вони мчать містом, вилітають за міські звалища, за виноградні плантації, затим важко беруться гірської путі. Молоденький моряк-во-дій натужно кермує на вузенькій гірській дорозі. Вище, вище…

Та раптом щось зачхало в моторі. Ривок, другий, і авто зупиняється серед зеленого горішника. Водій кинувся до мотора, підняв капот. Виявляється, щось у бензопроводі, доведеться трохи подлубатися, не більше як десять хвилин. У хлопчака-матро-са винувате обличчя, він просить вибачення.

Що ж, не велика й біда побути трохи посеред гір, в оцьому казковому зеленому куточку. Віруня просить у водія якої-небудь брезентини, розстилає під кущем. Вони сідають вдоволені, близькі й рідні.