Над планетою — «Левіафан»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Панове!.. Суд змушений перервати судочинство… — Камери жадібно пожирають лице старого, просто накочуються на нього. Їм мало цих слів, мало, мало, вони вимагають сенсації, чуда, неймовірного відкриття. І відкриття падає з старечих вуст. — На судове засідання з'явилася головна винуватниця злочину… чи пак особа, яка визнає себе винною у вчиненні замаху.

— Що-о-о! — суцільним ревом відповідає зал.

— Суд присяжних не може винести свого рішення, — хрипко промовляє суддя. — Презумпція вини Пауля Ріхтера поставлена під сумнів.

Шум затихає, якесь дивне полегшення прокочується рядами. Розквітають усмішки, лунають радісні вигуки:

— Нове розслідування!

— Знайти винуватців злочину!

— Пауль Ріхтер невинний!

Кому ж не ясно, що Пауль Ріхтер невинний, що всю справу сфабриковано? Є інші злочинці. Суддя вчинив справедливо. Хай живе праведний суд! Слава судді! Слава!

Знову зриваються вигуки, але цього разу піднесені, світлі, теплі. Поліцаї, стражники в цілковитому замішанні. Порядку немає, його й не може бути. Слава мудрому судді! Слава справедливості!..

За столом присяжних хаплива метушня: Суддя і присяжні перешіптуються між собою. Видно, що вони геть спантеличені, що злива радісних привітань і підохочень ніскільки не полегшує їхньої справи. Як бути? Пауль Ріхтер невинний. Тоді хто ж винний? Дівча з божевільними очима? Слідство заплуталося… Прокурор сів у калюжу. Ганьба державній юстиції!.. А тут ще стоголосе ревіння юрби, торжество демосу, вулиці, хаосу…

Суддя нервується. В його сонних очах проступає вираз зацькованого звіра. Він в нерішучості, в сум'ятті. Йому треба виплутатися з халепи, він мусить знайти вихід.

І Гельда теж не знає, що їй робити. Забилася до столу, мов зім'ята, розтоптана квітка, викинута на берег морським прибоєм. Пелюстки квітки опали, стебельце майже зламане, барви поблякли. Тільки серце ще кволо, немічно нагадує про себе. Серце і пам'ять… Скільки вона перенесла за ці дні! Це ж з її рук потрапив у кабінет Кремпке лиховісний макет «Левіафана» з пекельною машиною. Вона, звісно, ні про що й не здогадувалася. Їй наказали — і вона віднесла. Потім, вся пройнята думкою про виїзд, подалася додому, понеслася в свою темну комірку. Вірила їм, вірила, що мусять віддячити їй за всі її. послуги. Не міг же збрехати пан Густав. І нащо йому було брехати? Коли до неї приїхав вістовий Сімонський, вона вибігла на вулицю з маленьким дорожнім чемоданчиком, в капелюшку й плащі. Сидячи за кермом, Сімонський чомусь нервувався, обрав дивний маршрут, яким Гельда ніколи раніше не їздила, і їй раптом стало страшно; холодний, незрозумілий жах скував усе тіло. Гельда спитала Сімонського, що це все значить, чому він везе її за місто, але той тільки відмігся грубуватим жартом і ще дужче натиснув на газ. І тоді Гельда зрозуміла, що її' обдурено, що Густав Кірхенбом, магістр ордену, не дасть їй ніякого закордонного паспорта, не обдарує грішми. І її охопила така безнадійна туга, що вона відчула себе байдужою до всього. Навіть до смерті. Хай везуть, хай вбивають… Але зненацька на одному з перехресть на них налетів ззаду чорний «шевроле», знайомий, рідний їй «шевроле» Пауля Ріхтера, налетів, як рятівний вітер, як гнівний месник. Ударив залізним лобом, розчахнув дверці: тікай! І Гельда побачила Віллі, кинулася з ним у натовп… Аж наступного дня, переховуючись у своїх родичів, дізналася про замах на заводі, а незабаром — і про судовий процес…

— Гельдо Губмахер, — вириває її з спогадів хрипкий голос судді, — суд надає вам слово. Чим ви можете засвідчити невинність Пауля Ріхтера?

Чим вона може засвідчити? Хіба ж її поява в цьому залі не є доказом його безневинності? Може, цим людям потрібні якісь особливі факти? То що ж, вона розповість і більше. Їй є що сказати.

— Іменем бога Всевишнього клянуся говорити тільки правду!

Так, вона клянеться говорити тільки правду. Вона й прийшла сюди лише заради правди, і хай не погрожують їй кулаками оті типи в залі, хай не хмуриться пан Штраус, хай не лякає її своїми вовчими очима голова трибуналу пан Хейнеман.

Це вона викрала у коханого лист росіянки. З ревнощів, звісно, а не за їхнім дурним наказом. Тепер вона розуміє, навіщо їм потрібен був лист. Хай знають панове присяжні, як легко їх хотіли піддурити. Вона ж бо забрала з дому пана Ріхтера лише один-однісінький лист, сама його сто разів перечитувала (про здоров'я, про настрій, про якусь там Росану Подестру!), а тут їх підносять цілу купу!

І хай пан комісар повикопує свої давні акти і доповість високому судові про те, що о дванадцятій ночі на квартиру доктора Браузе ввірвалися люди АСБР і стали кричати, бити й мучити його, аж доки старий не сконав.

Хай пан Штраус, секретар їхнього ордену, розповість суду про останню нараду, коли їй було наказано внести до кабінету пана Кремпке макет «Левіафана». І вона внесла його й поїхала собі додому, а безневинна іграшка вибухнула й обірвала життя багатьох людей…

— Я можу ще розповісти, як люди АСБР… як пан Густав Кірхенбом…

Суддя квапливо б'є в мідне калатало.

— Годі! Суд прийме до уваги ваші свідчення, Гельдо Губмахер.

І Гельда розуміє з виразу його очей, що її слова зовсім не втішили старого суддю і панам присяжним теж не припали до смаку.

— Я хочу сказати…

— Годі, Гельдо Губмахер!

Суддя хмурить брови, голос, його робиться владним і жорстоким:

— Ваші факти потребують перевірки, Гельдо Губмахер. Суд змушений припинити процес. — Він дивиться на Гельду злим поглядом, готовий розчавити її словами. — Що ж до особи, яка назвала себе винною, то суд виносить окрему ухвалу: тримати її під арештом до закінчення слідства.

Зал хлюпнув голосами і стих. Двоє поліцаїв наблизились до Гельди, стали обабіч неї, зімкнули зловісне коло.

Ріхтер нахилив голову. «Може, це й краще… Суд захистить її і врятує. Головне — істина!»

Поліцейські повели Гельду до бічних дверей. Сотні очей потягнулися за худенькою постаттю. Ріхтер дивиться їй услід, лічить секунди, чогось ніби жде. Ще мить — і вона вийде з зали, закон сховає її за своїми мурами…