Незвичайні пригоди Марко Поло: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кілька хвилин Марко й Джованні стояли пліч-о-пліч, дивлячись на воду, яка під легким подихом вітерця була ніби жива.

— Я оце ходив на П'яцету[1], — сказав Марко, — і слухав там одного красномовця. Він був босий і обірваний, як жебрак, але як говорив! Ну справжнісінький тобі король, та й годі!

Джованні глянув на свої ноги. Красномовець з П'яцети був босий? Хлопець подивився на товариша, одягненого у вбрання з найтоншого флорентійського сукна і дорогі черевики з застібками. Потім знову перевів погляд на свої ноги. Він мав тільки сорочку і грубі штани. До того ж був босий, як і отой красномовець на П'яцеті.

— Що з тобою, Джованні? — спитав Марко, впіймавши на собі погляд ясних очей товариша.

— Нічого, — відповів Джованні. — Розквітають квіти. Дивись! Жовті, білі, червоні. А онде на обрії — корабель, тільки щогли видно!

— Він іде у Візантію. Напевно, у Візантію! — задумливо мовив Марко.

Назва цього міста, столиці Східно-Римської імперії, якось особливо хвилювала його. Візантія була ворітьми до казкового Східного Світу, де володарювали могутні монгольські імператори. До Візантії 1250 року вирушив його батько Ніколо Поло і дядько Мафіо Поло; пізніше, через п'ять років, вони, як розповів їм один друг їхнього дому, подалися звідти в небезпечну мандрівку до Монгольського ханства. Коли хтось називав це місто, мати схиляла голову і ховала сльози.

Почуття любові до матері чергувалось у Марко з несміливою повагою. Для нього вона була найпрекраснішою жінкою Венеції. Якось він заговорив з нею про те, що хотів би виїхати на кораблі в море, дістатися до Візантії, а потім вирушити ще далі на схід, на пошуки тата і дядька. Там він побачив би країни, звідки привозять у Венецію шовк, коштовні камені, барвисті килими, дорогі приправи і багато інших товарів. Але мати розгнівалася і наказала йому три дні не виходити з дому. Служниця Марія розповіла йому, що мати проплакала цілісінький день. Відтоді Марко ніколи більше не говорив з нею про свої наміри.

Зате, прийшовши до Джованні, він розповідав йому про своє палке бажання поїхати в далекі країни. Та й як можна було жити в Венеції, в цьому приморському місті, куди з'їжджалися купці й мореплавці з усіх кінців світу, і не відчувати потягу до далеких мандрівок?

— Про що ти знову думаєш? — спитав Джованні свого товариша.

— Про те, що я почув на П'яцеті. Я розповім тобі пізніше: Це історія про діамант завбільшки з голубине яйце. А зараз ходімо до рибного ставка пана Кельзі.

На полях працювали селяни. Повз хлопців проїхав на вороному коні якийсь сенатор, і друзі поштиво привітали його. Погоничі поганяли своїх мулів, котрі неквапом ішли дорогою з громіздким вантажем сіна.

Хлопці проминули склодувну майстерню, з димаря якої здіймались в ясне літнє небо темні клубки диму. Дерев'яні двері її були розчинені навстіж. Всередині працювали виснажені нестерпною спекою, оголені до пояса склодуви.

Неподалік від жіночого монастиря, розташованого на другому боці острова, біля самісінької води, вони зустріли Джіаніну. Дівчинка знала, що сьогодні в Мурано приїде Марко, і вони разом з Джованні підуть до рибного ставка, тому й чекала їх у цьому місці. Однак вона удала, начебто потрапила сюди зовсім випадково.

— А! Це ви! — сказала вона. — Мало не розминулась з вами. Добрий день, месер Марко, добрий день, месер Джованні.

Джіаніна вклонилася і розвела руками, немов справжнісінька дама при дворі французького короля.

— Маю за високу честь вітати вас, мої благородні панове. — Цьому звертанню вона навчилася у своєї матері, яка працювала на кухні жіночого монастиря і частенько потай відносила в місто усні і письмові послання черниць.

— А у вас непоганий вигляд, месер Марко, — сказала вона і обіперлася спиною об стовбур стрункого, темнокорого кипариса.

— Завжди ти жартуєш, — зніяковіло мовив Джованні.

— Облиш її, Джованні. Вона скоро знову прийде до розуму, — сердито наморщивши лоба, сказав Марко.

Тоді дівчинка весело посміхнулася і закружляла в пустотливому танці навколо хлопців.

— Візьміть мене з собою! — вигукувала вона. — Якщо ви допоможете мені ввечері наносити з цистерни води, я можу піти з вами.

— Гаразд, гаразд, — вдоволено пробурмотів Марко. — Ходімо, я розповім вам цікаву історію.

— А Джованні заспіває, — сказала Джіаніна і поклала товаришеві на плече руку. — Добре, Джованні? Ти будеш співати?

Джованні ствердно кивнув головою. На його обличчі й сліду не лишилося від зажури. Він ішов босоніж поряд з Марко. Курна дорога злегка піднімалася вгору до побудованого з неотесаних колод моста, що перекинувся через вузенький канал. Береги каналу були укріплені балками й фашинами.

— Ви йдіть собі, — сказав Марко. — Я вас наздожену.

Він сів на землю, стягнув з себе черевики й панчохи і заховав їх у кущах. Потім босоніж весело побіг через міст, доганяючи Джованні й дівчинку.

Раніше було небезпечно з'являтися поблизу рибного ставка, який належав багатому селянинові Кельзі. Двоє охоронців з дрючками в руках стежили, щоб ніхто не ловив у ставку риби і не вештався понад берегом. Але Велика рада Венеції видала наказ засипати всі рибні ставки на острові. Спочатку месер Кельзі спробував було не підкоритися цьому наказові. В довгому посланні до Великої ради він доводив, що ставок здавна по праву належить його родині, і уряд міста не сміє забирати його власність. Тоді представники уряду почали загрожувати, що в разі невиконання наказу, на нього буде накладено високий штраф. Кінець кінцем месеру Кельзі не лишилося нічого іншого, як поступитися.

З того часу ставок ніхто не охороняв. Частину водоймища вже було засипано, і тільки серед очеретяних заростів ще виблискувала деінде смужка води, приваблюючи до себе дітей. Вони бавились там і ловили рибу. Правда, ставок тепер опустів, бо месер Кельзі наказав протягти по ньому великі сіті. Від грабіжницького наскоку майже не збереглося великої риби, і лишилась тільки безліч дрібноти.

Ставок дрімав під полудневим сонцем. Здавалося, поблизу не було жодної живої душі. Та й кому б спало на думку прийти зараз у це безлюдне місце? Склодуви до пізнього вечора стояли перед палаючими печами, кораблебудівельники вправно збивали дошки, селяни й поденники працювали на полях, муляри й каменярі споруджували палаци для графів, герцогів і багатих купців, жебраки, фокусники і торговці товклися перед церквами і на площах або ходили від будинку до будинку, кожен по-своєму справляючи своє ремесло.

[1] П'яцета — невелика площа біля каналу Сан-Марко у Венеції.