Незвичайні пригоди Марко Поло: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Віллі Мейнк

НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ МАРКО ПОЛО

_{Скорочений переклад з німецької Ю. БЕДЗИКА}

_{Форзац та ілюстрації німецького художника ГАНСА MAY}

_{Обкладинка, фронтиспис і титул Р. МАСАУТОВА}

_{Переклад здійснено за виданням:}

_{Willi Meinck Die seltsamen Abenteuer des Marco Polo Bd.1, Der Kinderbuchverlag Berlin.}

_{Willi Meinck seltsamen Reisen des Marco Polo Bd. 2, Der Kinderbuchverlag Berlin.}

ЧАСТИНА ПЕРША

ДЖОВАННІ СПІВАЄ

Літо 1268 року було гаряче, і вітер, що лагідно повівав над лагуною, не приносив прохолоди. Вода навколо острова Мурано вбирала в себе барви неба і віддзеркалювала їх. Джованні, тринадцятирічний син каменяра Ернесто, сидів на східцях старовинної римської вілли і проводжав очима корабель, що, ледь зримий, плив з обвислими вітрилами до гавані Сан-Ніколо.

Віллу з кам'яними східцями і мармуровими колонами сотні років тому збудував якийсь багатий римлянин. Вона була останнім свідком холодної розкоші римської імперії, яка володарювала колись над світом, що простягнувся від північного узбережжя Африки аж до Малої Азії. Скоро сюди прийдуть носії й каменярі і заберуть дорогоцінний мармур та цеглу для нових будов понад каналами й протоками Венеції.

Джованні встав із східців, ліг у затінку під смоковницею, що росла неподалік, і почав наслухатись до пташиного співу. В такі хвилини він мріяв, забуваючи про таємний біль, якого завдавав йому горб на спині, йому здавалося, що він чує, як хлюпотять біля узбережжя острова Лідо морські хвилі; якийсь ніжний передзвін виповняв небо й широку непорушну лагуну, і ті звуки вловлював тільки Джованні. Крики погоничів мулів не заважали йому.

Природа звершила в особі Джованні чудо. Він мав чорне волосся і ясні блакитні очі, в яких відбилися біль і туга. Але найпрекраснішим був його голос. Коли Джованні співав, змовкали гучні розмови шкіперів і склодувів, носіїв і робітників арсеналу, матросів і корабельників, стихало навіть покірно-настирливе скигління жебраків. Тоді селяни й погоничі мулів, що були неподалік, спинялися і слухали; тоді здавалося, наче й вітер лагідніше повіває над лагуною.

Але Джованні, який тягнувся серцем до всього красивого, часто був зажурений. Особливо в ті хвилини, коли йому доводилось бачити сусідську дівчину Джіаніну.

І ось тепер Джованні лежав на траві і не знав, радіти йому чи сумувати. Він тихенько наспівував пісню, яку часто чув у таверні «Ля Мальгавія»:

Широкі, плоскодонні рибацькі барки непорушно завмерли в лагуні. Від Сан-Міхеле наближався човен; хлопець, що сидів на носі, вказував весляреві на мармурові колони вілли. Щосили гребучи веслами, той правив до берега. Це плив друг Джованні Марко Поло.

— Гей, Джованні! — гукнув він ще здаля. — Це ти?

Джованні посміхнувся і притиснувсь усім тілом до землі. Марко вистрибнув з човна на кам'яні приступки і, озираючись навколо, мовив до слуги:

— Приїдеш по мене після обіду, Паоло; але нікому не кажи жодного слова про мене! Чуєш? Щоб мама нічого не знала!

— Гаразд, пане.

Весляр відчалив.

— Джованні! Де ж ти?

І його товариш не витримав.

— Я тут, Марко!

Вони привіталися так, начебто не бачилися кілька років. Насправді ж Марко відвідував Джованні щотижня. Власне, сьогодні він мав іти до ченця Лоренцо, який навчав його релігії, читанню, письму і лічбі. Але ж мусив він хоч раз завітати в Мурано, до Джованні і Джіаніни!

Вони познайомилися два роки тому на святі рибалок. Джованні співав там старовинну італійську народну пісню, і Марко Поло, син можновладного патриція і купця, з дозволу своєї матері запросив юного співака з чудовим голосом до себе в дім.

Так почалася дружба між Марко і сином каменяра Ернесто — Джованні. Матері Марко не дуже до серця були часті зустрічі друзів. Але турбота про чоловіка, який тринадцять років тому вирушив з своїм братом Мафіо в далеку, небезпечну мандрівку і відтоді не подав про себе жодної звістки, пройняла її втомою і байдужістю. Вона не надто суворо наглядала за сином, і йому часто випадала можливість відвідувати Джованні й Джіаніну. В цьому хлопцеві допомагав слуга їхнього дому Паоло.

Марко був вищий за Джованні ростом і красивіший від нього поставою, його високе чоло свідчило про жадобу пригод; коли він був схвильований, очі в нього спалахували і підборіддя войовниче виступало вперед. Інколи його сповнювала погорда, і тоді він твердо стояв на своєму, навіть якщо в його намірах не було нічого розумного. Марко не любив кидати справу, якою запалювалося його серце. Але в присутності Джованні він приборкував свою вперту натуру і наслухався до слів товариша.