Альбатрос — блукач морів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наш курс лежав на захід.

Другий день як «Витязь» у Малаккській протоці. Із слів капітана зрозуміли: пересічемо Андаманське море і, поминувши Нікобарські острови, дістанемося Бенгальської затоки. Там, уздовж 90-го меридіана, що майже навпіл розсікає затоку, витягнувся Східно-Індійський підводний хребет. Його північне закінчення, приблизно з 18 градуса північної широти, і вивчатимуть науковці.

— Все залежить від погоди, — мовив капітан, — чи дозволить вона лягти в дрейф і спустити буї.

А коли Євген Андрійович пішов спочивати, озвався штурман.

— Кеп недаремно побоюється. Я тут не вперше і скажу: в Бенгальській затоці слід ждати будь-яку несподіванку, бо тут владарюють мусони, вітри, пов’язані з порами року.

І нам, неукам, розтлумачив:

— Влітку над континентом Азії утворюється зона низького атмосферного тиску. Південне крило її сягає Бенгальської затоки, де тиск високий. Узимку ж навпаки: над внутрішньою Азією поширена зона підвищеного тиску, а над океаном і Бенгальською затокою тиск низький. Маси холодного й теплого повітря зміщуються, утворюючи повітряний вир.

Отака механіка мусонних вітрів, що влітку дмуть із південного заходу, взимку — з північного сходу. Погода тоді відносно стійка, але з жовтня по грудень, в пору зміни мусонів, можна очікувати тропічних ураганів, гроз і навіть тайфунів, які проникають сюди аж із Південно-Китайського моря.

Ну, а зараз початок листопада — час зміни мусонів. Що то нас чекає? Та мене це поки що не хвилює. Що буде — побачимо. Я заклопотаний іншим: стежу за репітером гірокомпаса, аби не збочувати з курсу.

Ось вона, з дитинства сотні разів омріяна корабельна рубка! Напівтемно. Фосфорично відсвічують компаси, котушка репітера. Крізь відчинені двері впала смуга світла, гостролезо розрізавши темряву: і тепер чіткіше окреслилися всі ці мудрі прилади: локатор, компас, радіонавігаційне причандалля, що з такою точністю допомагає прокладати дорогу.

Мені з Анукіним ще тиждень бути на вахті, а вже тоді у робочу бригаду — до керма стануть інші.

Як повільно спливає час на цій досвітній вахті!

Я ледь тримаюся на ногах — злипаються очі, а тіло ніби налите свинцем; руки бряклі від утоми.

З ілюмінатора видно шмат неба — співвідношення світлотіней, контрастних, різких, мов на картинах Куїнджі. А він же, мій земляк, ні разу не бачив тропічного неба…

Темряву раптом розпанахала суха блискавка, наче козарлюга рубонув блискучою шаблею. Потім морок посвітлішав, і край неба зажеврів огнисто. Барвисті краєвиди! Та милуватися ніколи: пильнуємо горизонт, чи не спалахне де мерехтливий вогник на щоглі зустрічного суденця, не забовваніє часом силует корабля.

Коли штурман вийшов на крило містка, до рубки завітав Анукін.

— Чудова протока, правда? — сказав він і розповів — У дитинстві, коли я розглядав географічну карту, протока ця, з півночі затиснута півостровом Малакка, а з півдня островом Суматра, видавалась мені роззявленою пащею крокодила.

Анукін таки має слушність: протока справді схожа на крокодилячу пащу. Та якщо в дитинстві мого напарника непокоїло, як у тій «пащі», на картах позначеній двома-трьома сантиметрами вшир, може вміститися людина (бо він, мовляв, читав, що» крокодили живцем ковтають людей!), то зараз, сам потрапивши сюди, як і я, бідкається про інше: аби вляглася хитавиця і нас, вахтових, не торсало.

Береги спочатку зеленіли обіруч — з півночі й півдня. Але чим далі відходимо на захід, протока ширшає, і тепер видно тільки обриси Суматри, її північний берег, з короною попелястих хмар угорі, та ще зграйку, мов чайки на воді, острівців Тапай. Малаккський півострів десь вдалині, он за тією імлою. А протоці кінця-краю немає — така неозора, широка. Одначе пливти небезпечно: раз у раз стрічаємо кораблі; десятки суден ідуть паралельно з нами, а ще сила-силенна невеличких човників нишпорять уздовж і впоперек без певного курсу. То — малайські рибалки.

З ехолотної повідомили: під кілем п’ятдесятиметрові глибини. Потім вони зменшилися — не знати, де очікує небезпека. Як і біля Цусіми, дозорців поставили навіть на салінг фок-щогли: обережність над усе.

Ліворуч забовваніли кілька острівців — Ве і Бреє — південних дозорців Андаманського моря. Та й вони скоро розтанули в далечині. І тоді ми залишилися на самоті, віч-навіч з морем.

Хлопець, що змінив мене біля стерна, здивовано глянув довкола:

— Чому така тиша? Аж не віриться.

Справді, недавно ще море хвилювалося — тепер воно лежало непорушне, мовчазне, по вінця сповнене блакиті. Скільки сягав зір, вода й вода та високе бездонне небо, в якому ні хмариночки. І взагалі ані натяку, що десь є берег. Було в цьому безгомінні щось од первісної незайманості — пустельно й тихо, ніби ми перші люди на землі.

Наш курс — Бенгальська затока. Там зупинимося для океанологічних досліджень.

— Але, — зауважив начальник експедиції, — невеличка поправка: на підступах до затоки простежимо розгалуження улоговини на дні Андаманського моря.

Гідроакустики, сейсмологи, геофізики готуються до штурму. Де вона, та улоговина, — невідомо. Проте знайти її треба неодмінно!

… Кораблі, що вранці йшли паралельно з нами, звернули ліворуч, в Нікобарську протоку; деякі з них, відхилившись на північ, прямували до Бірми. Тепер ми були далеко від морських уторованих стежок. Навіть рибалок, цих всюдисущих блукачів, і то не видно.

Під кілем «Витязя» лежала багатокілометрова товща води, а ще нижче — улоговини, гори, западини… Коли я завітав до лабораторії, начальник загону тектоніки саме розглядав рельєфну карту.

— Отут і зупинимося, — показав Віктор Пилипович.