Альфред, притьмом упоравшись з «обідом», облизував перешерхлі губи, поглядаючи на воду, чи немає там іще морської трави. Більше не було. Незрозуміло, звідки взялася ця. Адже тутешні води пустельні. Не інакше — в бурю занесло з мілководдя якого-небудь сусіднього атола.
— Сподобалася? — запитав Кім Михайлович.
— Ще б пак, — відповів геолог. — Травичка, як казав один мій знайомий, шик-модерн.
— І я так вважаю. Гарна!
Зголоднілі, ми до пуття не знали, що їмо… Вже потім Наташа — вона ж бо у мене біолог — пояснила: синьо-зелені водорослини — постійний харч морського зайця, молюска Aplysia, з якого фармакологи виготовляють лікарський препарат аплісіатоксин.
— І ви їх їли? — здивувалася.
— Аж за вухами лящало. Особливо Заєць.
— Ризиковано, Васильку, — нахмурила брови. — Рослина та їстівна тільки для морського зайця. Ну, та могло статися, що то лише її різновидність. А отже, нешкідлива.
Усього цього ми не знали. А якби знали, то, по-перше, не стали б їсти. По-друге, я б уже не втерпів — доповів би Зайцю, що він об'їдає свого морського родича.
Розплутавши схожу на перемет волосінь, Кім Михайлович жбурнув її у воду, сподіваючись що-небудь уловити.
Риба не йшла. Тільки акула, довжелезна тигрова акула-людоїд неподалік від човна описувала широкі кола.
— Ач клята! Шастає, винюхує,— вилаявсь Альфред.
Акула було вже від нас одстала. Сьогодні вона знову з'явилася. Її поява, як і раніше, злякала Барарату.
Та тепер він не жахався, не падав ниць, а, заломивши руки, як маг, шептав:
Акіо, акіо! Вакінделані
Ціока манара ріводахі ріводраномасінані.
Акіо, акіо! Маті андро — моді…
— Що він говорить, Лото? — звернувся я до нашої подорожанки.
— Васка-Кваска, — сумно зітхнула дівчина. — Акіо хоче Барарата смерть! Барарата просить акіо: як на неба місяць тонкий та свіжа вітра а моря вночі,— щоб акіо пливла далеко-далеко.
— Невже вона збирається нападати?
— А біс її знає! — зиркнув на акулу Альфред.
Зробивши розминку, ми вляглися на лавах упродовж бортів. Поки спаде спека, треба перепочити, щоб з новими силами взятися за весла.
Небо лило на плаский океан — ну, справжній тобі стіл! — сонячну повінь. Вона, здавалося, сповнює синю глибину й проникає в щонайменші пори нашого тіла.
Тінь од вітрил не рятувала. Сонячний вогонь владарював повністю.
Ген удалині на заході, куди по небозводу сповзало стомлене сонце, пагорбились кучугури хмар: дрібним попелястим пір'ям — унизу, хаотично розкиданими вежами й палацами — вгорі.
Довкруг них — іскристо-білі, кількома вигинистими рядами один за одним — частокіл щербатих хмарин, які мимоволі здавалися зубами акули.
Мовчала мінлива далечінь.
Було нестерпно жарко. Млість. Задуха. Зір усотував сонячну пряжу. Чи, може, то сонячна пряжа, сягнувши човна, висотує, смокче наші очі?
— Васько! — так і не змігши заснути, гукнув Альфред.
— Що таке?