— Це, приміром, те саме, що, коли б тебе, Васько, хто-небудь тусонув, а ти, похитнувшись, все ж не впав. Точніше: здатність тіла, виведеного дією зовнішніх сил із рівноваги, вертатися в попереднє положення, — процитував він рядок з підручника «Морська практика».
Пам'ятаю, мій тезко, Окань, запитав:
— Слухайте, Андрійовичу, сюди! А якщо ви Гайового за його вибрики виведете із себе і він, огризнувшись, нарешті вгомониться, то це теж зветься остійність?
— Припинити балаканину! — відрубав боцман. — Я тобі покажу, сачок нещасний, де раки зимують! — І він послав Василя працювати в трюм.
Отже, що таке остійність і плавучість, Андрійович пояснив… Наша лакана сяк-так тримається на поверхні океану, та рухатися ні носом уперед, ні кормою назад, як було сказано, не може.
— Чому? — запитаєте ви.
А тому, що дно протікає. Обважніла, лакана дедалі більше наповнюється водою, хоч ми й вичерпуємо її весь час.
На деяких човнах, як і на кораблях, є внутрішнє дно — настил, що не дає воді, коли утворюється пробоїна, проникати всередину корпусу. Було таке друге дно й на цій арабській баггалі — лакані, як звуть її Барарата й Лота.
Зірвавши за допомогою дерев'яної підойми прикріплений до бімсів[68] настил, ми проникли в тісне міждоння.
Першим поклажу уздрів Заєць.
— Кіме Михайловичу! Кіме Михайловичу! — заволав він, дістаючи з темного, покритого водою кутка схожий на рибальську вершу кошик. — Тут щось є.
— Покажи! — почувся над головою голос командира.
Коли він це сказав, Альфред простяг йому потемнілий від води бамбуковий кошик.
Я подумав, що менше, мабуть, радів аквалангіст Мак-Кі, натрапивши на скарб легендарного «Золотого флоту», ніж зраділи ми, побачивши, що було всередині того непримітного кошика.
— О! — схвильовано вигукнув Заєць. — Не доведи й помилуй — здається, ритуальне, жертовне причандалля.
— А таки справді химерія, — докинув я, розглядаючи вирізьблену з чорного дерева маску та якісь незрозумілі присадкуваті фігурки.
— Нічого химерного немає,— заперечив Кім Михайлович, висипаючи все жужмом на палубу.
Почувши наші запальні голоси, Барарата підвівся й вигулькнув із носового відсіку, де він лежав, витягнувши поранену ногу. Вгледів і, розгублений, зойкнув:
— Фаді майнті маті![69] Фаді, фаді…
В його розширених зіницях відбився такий же панічний жах, як і тоді, коли ми з ним уперше опинилися на тубільному кладовищі.
— Заспокойся, Барарата Або,[70] — взяла земляка за руку Лота, назвавши його пестливо Високою Тростиною.
— Фаді, фаді…— не переставало злітати лякливе з уст Барарати.
Слово це, знали ми, означає «священний» і водночас — «заборонений», «потойбічний».
Хлопець злякався недаремно — йому, остров'янину, було чого жахатися: носімазавці вірили, що той, хто побачить маску священного чорного небіжчика, приречений померти.
Лота, глянувши на ритуальне збіжжя, перелякалася теж. Та, видно було, переборола страх, опанувала себе.
Щоб заспокоїти тубільця, Кім Михайлович велів йому лягти й не натруджувати хворої ноги. Барарата, змовкнувши, слухняно опустився на лаву.
А тим часом ми заходилися розглядати знайдені речі.
Це була звичайна тубільна маска. Такі не раз доводилося бачити на віддалених островах Малайського архіпелагу, коли туди підходив «Садко» і ми висаджувалися на берег.
Маска як маска. З суцільної коряги чорного дерева якийсь умілець вирізав вилицювате обличчя, широкі, з ледь вловимою посмішкою, губи; розкосі — кісточки айви та й годі! — очі; під навислими кучерями окраєць чола, сплюснутий ніс.
Такі ж невигадливі були й дерев'яні фігурки, крихітні чоловічки, обличчям схожі на жертовну маску. Лише ніс довгий, як у Буратіно.
[68] Поперечне кріплення, на яке настилається палуба.
[69] Священний чорний небіжчик (мальгаш.).
[70] Барарата — тростина; або — високий (мальгаш.).