Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наш провідник, сміливець Барарата, — один із них.

Як тільки загоїлася рана й хлопець почав ставати на прострелену ногу, відразу ж заявив:

— Барарата знайде лакану!

Ви, мабуть, пам'ятаєте: лаканою тубільці звуть човен.

Почувши про намір Барарати будь-що віднайти лакану — Лота переклала його слова, — я посміхнувся.

— Щось мені не дуже віриться, — сказав я, — у всесильність нашого друга. Ми ж бо й самі нишпорили по всіх усюдах, переконалися, що талі нічого немає.

— Я теж, Васько, мало вірю. А втім — хто-зна, що він задумав, цей маг, — розвів руками Заєць.

І, ніби вгадавши наші сумніви, Барарата, звертаючись до мене, рішуче мовив:

— Васка-Кваска, ходімо до ловокелі![57]

— Іди, да Гамо, — погодився командир. — А ми тим часом пошукаємо їстівного.

Кім Михайлович, Альфред і Лота лишилися неподалік від гирла, я ж із Бараратою подався у верхів'я — туди, де затока, петляючи між гір, утворювала звивисті мілководі бухти.

У ту гущавину, оточену прямовисними скелями й урвищами, раніше проникнути не вдавалося. Після численних спроб ми знову верталися назад.

Син джунглів, Барарата, таки знайшов стежку!

За якусь годину-другу ми з ним подолали неприступні крутогір'я. І ось яким чином. Мов за канати, схопившись за гілля й ліани, піднялися у верховіття, а вже тоді, як ото раніше в джунглях, тією повітряною дорогою попрямували далі.

Наполохані мавпи кинулися врозтіч, і я мимоволі вигукнув:

— Чао! Чао!

Не зрозумівши, чого я кричу, Барарата метнув осудливий погляд: мовляв, дивак, Васка-Кваска!

А й справді: чого ото галасувати? Хіба серед безлічі мавп неодмінно повинна бути й наша знайома, втікачка Чао? Малоймовірно. Та все ж кортіло ще хоч раз на неї, витівницю, глянути.

Зелені деревні жаби також пустилися навтіки… Було млосно, і ліс ніби завмер — не чути пташиних голосів. Лише дрозди, ці всюдисущі пернаті, виводили свою завчену, одноманітну пісню.

Перескакуючи над смарагдовим, незайманим плесом води з дерева на дерево, ми досягли однієї з бухт затоки — глухого закуття серед скель.

— Васка-Кваска, там — фаді![58] — показав Барарата на пагорб, що здіймався високо над затокою.

Очі його сповнилися панічним жахом, і він затремтів.

— Чого ти, друже? — запитав я, лагідно взявши його за руку.

— Фаді, фаді кіборінтані![59] — повторював він, квапливо спускаючись із дерева та намагаючись більше не дивитися на священний горб.

А я, навпаки, з цікавістю його розглядав.

Горб як горб — нічого примітного. От тільки на маківці, ніби кружало од велетенського багаття, між зеленню чорніла порожня пляма — хтось, мабуть, спалив і викорчував дерева. А може, блискавицею в грозу підпалило ліс. Бо чого б та й як на таку верхотуру залізали люди?

Тільки-но я це подумав і вже зібрався спускатися вниз, ненароком зиркнув на дерева, що обступили згарище правобіч. Моїм очам відкрилася незабутня картина: вгорі до стовбурів були прив'язані мумії людей.

Примарними свічками врізалися вони в зелень верховіття.

Ось чому так злякався, викрикуючи магічне слово «фаді», мій друг! Не було сумніву — перед нами священний пагорб, тубільне кладовище чи, може, жертовник.

Хоч я й не тубілець і не вірю в прикмети та забобони, все ж по тілу побігли мурашки. «А нехай їм грець, тим муміям!» — вилаявся подумки. І хутко спустився до Барарати.

[57] Бухточка (мальгаш.).

[58] Заборонене, священне місце (мальгаш.).

[59] Пагорб (мальгаш.).