На втіху душогубів-спостережників ми стояли, покинуті напризволяще. Вони бачили, як нам до ніг уже підступають хвилі: ось вони лизнули базальтовий окраєць берега, що відразу ж зник із очей; ось лунко сплеснули, вдарившись об бокові стіни.
Порятунку не було — ми стояли майже по шию у воді, приречені, її бранці.
Це видовище неабияк тішило містера Осла та його дружків. Бачити нашу безпорадність — кращого їм і не бажалося.
— Що, Іваня, немає — нєту Гондвани? Пошукайль очінь дуже, вона там була є.
— Ха, ха, ха! — почувся регіт у відповідь на Ослові слова.
— Впізнаєте? — кивнув головою в бік гранітного виступу Кім Михайлович.
— Містер Бетлер?
— Він.
Добродій Бетлер, як і містер Осел, мордували нас на «Баракуді». Незрозуміло, як він з'явився тут, — з нами Бетлер не їхав. Либонь, у печері був запасний вхід.
— Добрий день, панове!
Щелепи Бетлера звела судома, і увесь він якось здригнувся, неначе тілом пробіг струм.
— Радий вас бачити живими-здоровими, ха-ха-ха! — зайшовся він сміхом.
Я намацав під ногою уламок. Розмахнувшись, жбурнув ним у Бетлера.
— На, гадюко!
— Ха-ха-ха! — пролунало згори.
А вода прибувала. Приступка, на якій ми стояли, зникла в глибині. Вже цілісіньку годину тримались ми на плаву.
Відстань до стелі — всіяного шпилястими сталактитами склепіння — зменшувалась. Ще трохи — і вода притисне нас до тієї он страшної бані. І тоді кінець. Невже так безглуздо доведеться гинути? Аби ми знали, яку мишоловку готує нам містер Осел, вп'ялися б йому в горлянку ще там, у вагоні. Сподівались же на краще, ждали слушної миті, коли можна буде втекти. І от діждалися. Ну, та що жалкувати за тим, чого не вернеш!
Альфред звів руку над водою. Пальці торкнулися слизького, прозорого сталактиту.
— Краса яка! — не зважаючи на безвихідь, прокинувся в ньому на мить колишній оптиміст. — От де нашому брату, геологу, вистачило б роботи!
— Гарно, як у кіно, — невдало пожартував я.
А Кім Михайлович мовчав. «Тупцюючись» на одному місці, він уважно розглядав печеру та її зубате склепіння.
— Хлопці, сюди! — покликав. — Бачите от ту нішу?
— Що, схожа на саркофаг?
— Так.
— Бачу, — відповів я.
— До неї й попливемо.
Ми, не гаючи часу, швидко перепливли озеро.
Повітряна подушка над головою в цьому місці була ще тонша. Навислі шпичаки уже врізалися у воду — кам'яна паща от-от мала стулитися. Лавіруючи серед зубів цього страховиська, добралися до останньої кутньої стіни.
Ніша в ній, що спочатку здавалася саркофагом, виявилась печерою, з кількома довгастими отворами один над одним. Нижній був затоплений, крізь вищий з озера збігала, переливаючись за вертикальну брилу, вода.
— Пірнайте за мною!