Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цей «балкон», — знаюче зауважив Заєць, — результат зрушення й зсуву гірських складчастих порід. Своєрідний феномен.

Тулився «балкон» до двох стін на кількаметровій висоті і нагадував собою літеру «Г». Як із капітанського містка, оглядав з нього Ефо-Аліандро свій торговельний заклад.

У стінах, аж до стелі, чорніли схожі на шухляди заглибини. В них король та його міністри, що навперемінки ставали за прилавок, тримали про запас для себе й для своїх знайомих кращі товари, виставляючи напоказ — простим остров'янам — гірші.

Ось що це був за непотріб — крам, який за безцінь придбану копру привозили сюди австралійські благодійники. Пластмасові абажури; сідла для верхової їзди; з'їдені міллю валянці; ліхтарі «Летюча миша»; патефонні голки; декоративні, застарілого зразка, електрокаміни; ракетки для гри в теніс; буклети листівок із краєвидами Мельбурна, Сіднея, Канберри, інших сучасних міст; театральні біноклі; барвисто оздоблені банки (на етикетці — триптих: отара овець на випасі; голий абориген щось їсть руками; абориген, уже в смокінгу, з виделкою в руці за розкішно сервірованим столом) з консервованими баранячими хвостами; мініатюрні решета, якими колись промисловики просівали золотоносний пісок; мініатюрні пластмасові фігурки кенгуру; бумеранги, виделки — тризубці, що ними буцімто дикуни їли людське м'ясо. І ще безліч інших сувенірів.

Товари, які залежувалися в Австралії, збували в глухомань, на далекі, забуті богом і людьми острови. І хоч тут вони теж були непотрібні, все ж тубільці їх купували. Купували й відтак робилися боржниками Ефо-Аліандро (театральний бінокль, наприклад, коштував сто «ефорінок», сідло — двісті тридцять: щоправда, ні театру, пі коней на атолі Хібоко не було).

Один із таких боржників, тубілець Матик-Матик, стояв нині перед королем. Жестикулюючи, як диригент, руками, він щось королю доводив: просив, обурювався, плакав. Ефо був невблаганний.

А трапилося, як нам пояснили, таке. Старий рибалка Матик-Матик, в якого п'ятеро діток, не раз і не два брав тут сіль, солодощі, консерви, інший крам. Купував і відразу ж розраховувався, як те заведено на атолі, перламутровими, з ослине вухо завбільшки, кружальцями — грошима «ефорінками», що їх випускав король. І ось — на тобі! Виявляється: Матик-Матик — боржник. Про це свідчать, заявив йому нині Ефо-Аліандро, записи в інвентарній книзі, зроблені рукою кількох міністрів, в яких Матик-Матик нібито брав у борг товари.

Остров'яни і без того — підлеглі Володаря Незалежного Коралового королівства. Боржники ж стають його власністю.

Викуп із кабали можливий, але суворий: двісті ударів канчуком. Такої кари, звичайно, ніхто не витримує. Тому люди лишаються у вічній залежності. Боржники без винагороди працюють, прислужують на королівськім дворі, в свинарнику, кошарі. На прямовисних скелях, звідки зриваючись не раз, розбивалися, збирають улюблені королем ягоди, ловлять — небезпечний промисел! — необхідних для приготування паштету диких голубів.

— Ярміро, Матик-Матик мена турмура! — кинув король грізні слова («Матик-Матик, щоб духу твого тут не було!») й кам'яними сходами спустився з «балкона».

Він важко сопів — його мучила астма. Матик-Матик, нещасний тубілець, задкуючи, мовчки вийшов із крамниці.

Мені ще ніколи не доводилося так близько бачити коронованих осіб, і я неабияк хвилювався. Король великодушно подав усім руку, а перед Лотою присів у реверансі. Він бував у Веллігтоні, на Новій Зеландії і в Австралії, бачив фільми з життя колишніх, переважно європейських, аристократів, тому знав старовинний етикет (усі його міністри присідали, і навіть падали ниць).

Коли ми вперше ступили на берег цього далекого острова і переляканий Ефо, випавши з паланкіна, валявся на дорозі,— я його звіддалік не розгледів. Тепер-от він стояв поруч зі мною.

Це був ще кремезний, низькорослий чоловік. На ньому висів перекинутий через ліве плече, схожий на давньогрецький хітон, шмат ажурної тканини. Такий же тонкий камбен,[110] зсунувшись із живота, прикривав м'ясисті королівські стегна.

Ефо важко дихав і щоразу, як він це робив, всмоктуючи й випускаючи в легень повітря, шкіра на обличчі ворушилася. Так вітер бавиться зморшкуватою, вимоченою дощами й задубілою в спеку евкаліптовою корою, що звисає з голого стовбура.

У невеликих темних очах таїлася хитра посмішка. І — що найцікавіше! — король був… беззубий. Чи не тому він вимагав, щоб зуби були в кожного міністра? На світі часто взаємоіснують протилежності — те, чого немає в нас, ми цінуємо в інших.

Хитре, зле око Ефо-Аліандро зиркнуло й на мене, і я, переборовши занепокоєння, раптом згадав: такий же погляд був у спрута, що прилип до ілюмінатора батискафа, коли ми опускалися на глибини.

Мені що — я від короля незалежний. Нехай дивиться своїм пронизливим оком. Та, уявляю, якого страху наганяє цей погляд на остров'ян! На того ж таки Матик-Матика.

Володарі бувають великодушні, особливо якщо їм цього хочеться. Нехай, мовляв, знає простий люд, що володар не лише тиран, а й покровитель. Намагатися удавати з себе кращого, ніж ти насправді, прагнути до вселюдської хвали — одна з багатьох примх (і слабин!) тиранів.

І якщо все добре зважити, то Ефо-Аліандро таки збирався нас відправити з Коралового Королівства, щоб ми по всьому світу рознесли про цього, великодушного, славу. Інакше навіщо б він влаштовував оцю виставу — запросив нас до крамниці, кожному вручив пакунок з австралійськими сувенірами (бумеранг, кенгуру, решето), розповів, як-то він уболіває й піклується про народ Коралового Королівства. (І піклувався він і вболівав тільки про себе!)

Ось для чого привів нас у крамницю Його Величності Міністр Двору.

Засиділися ми в ній довго… І знову просили Ефо-Аліандро допомогти пошвидше залишити його прекрасний острів.

— Амбура, амбура![111] — пообіцяв Ефо й, не гаючи часу, заходився відпускати товари іменитим остров'янам, які щойно прийшли.

Король бавиться. Він за прилавком крамниці. Бачили ви таке? А ми бачили.

Попрощавшись із Ефо-Аліандро, ми вийшли.

Кам'яний погляд двоєдиного демона Бута-Кала, якого тубільці постійно задобрюють, проводжав нас аж до міжгір'я.

— «Ця паща, братику, пожирає все…» — нагадав я Цвяхецькому сказане ним про демонів.

— Атож, братику, пожирає, пожирає! — озвався Павло. — Він скоро проковтне й атол.

Слова його виявилися віщими.

Розділ двадцять сьомий

ПІВНЯЧІ ТУРНІРИ

[110] Шмат легкої тканини, якою остров'яни Хібоко обмотують стегна.

[111] Гаразд (хібокськ.).