Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ліхтарі погасли, а кинуті Альфредом камінці іскристо прокреслили товщу океанарію.

Я сидів мовчки, спостерігаючи, як Заєць атакує людинориб.

… — Він повинен бути десь тут, — почулося знизу.

— Може, вийдемо й пошукаємо? — запитав інший, теж високий голос.

— Небезпечно, Тханг, — відповів перший. — Містер Бетлер велів його схопити, не залишаючи океанарію. Ну, та ти й сам знаєш чому: без води ми довго не зможемо. Он Чанг, у нього, крім зябрів, залишилась легеня.

— Гаразд, Ле Ван, — погодився Тханг, який був, мабуть, за старшого. — Клич мерщій Чанга.

Ле Ван, Чанг, Тханг — в'єтнамські імена, і мова, яку я почув, в'єтнамська.

Ви спитаєте, звідки я її знаю. А ось звідки. Одного разу, вернувшись із плавання, я не поїхав до матері в село.

— Ти, хлопче, молодий, — сказали в пароплавстві.— Відпочити на лоні природи ще встигнеш. А нам люди вкрай потрібні: екіпажі не вкомплектовані.

Я змушений був відмовитись од відпочинку і зовсім неждано вирушати в небезпечний рейс.

«Віма», на яку мене взяли матросом, — невеликий корабель. Його на цілий рік зафрахтовував Північний В'єтнам. Тоді якраз на Демократичну Республіку В'єтнам напали американці. Наше судно ставало мовби плавучим мостом, який зв'язував дрібні північнов'єтнамські порти з головною морською магістраллю країни — Хайфоном.

Каботажне плавання почалося. Під зливою бомб возили ми вантажі, часом надовго затримуючись у портах.

І ось, спілкуючись із в'єтнамцями, вивчили їхню мову. Принаймні розуміли, що вони говорять, та й самі могли їм відповісти.

Набуте знання, як бачите, стало в пригоді. Зачувши нині знайому мову, я здивувавсь, не розуміючи, чого в цьому жахливому басейні людинориби — в'єтнамці. Згодом усе з'ясувалося…

Той, кого звали Чанг, відгукнувся.

— Де ж його шукати? — запитав.

— Лізь на скелю!

Я почув квапливий плескіт води, шарудіння гілок. Людинориба — лиснюча, гола — по крутих уступах виповзала на берег.

Відстань між нами була значна — відразу мене не знайти, а все ж ставало моторошно. Навіщо я їм? Чого вони серед ночі заходилися шукати? Ці та інші здогади не давали спокою, наганяли страху, водночас змушували діяти.

«Капосні людинориби! — гнівом клекотів я. — Невже-то доведеться гинути від їхніх рук?»

Нічого втішного я, звичайно, не ждав і був готовий до найгіршого. Правда, брилу, за якою сховався, знизу не вгледіти — її затіняли чагарі, крізь які добре було видно все довкруг.

Залишивши океанарій, людинориба рухалась повільно, через силу долаючи кожен сантиметр важкого крутогір'я. Я чув, як у неї з-під ніг осипається пісок, скочується у воду необачно зачеплене каміння.

Озброєний уламком базальту, я з-за кущів розглядав океанарій. Густим мереживом схрестилось над ним проміння. Сніп його падав на скелю, по якій повзла ворожа мені істота.

«Чанг! Чанг! — в думці повторював я. — Краще вертайся, голубе, до містера Бетлера та йому подібних, бо я тебе так почастую!..»

І від люті до болю стискав базальтову скалку.

— Хіба ж не безглуздя, — обурений, вигукнув я.

На мить переді мною постав Хайфон, спечне, забризкане кров'ю літо.

«Віма» стояла посеред вмілілої річки, чекаючи припливу, який дасть змогу піднятися до гирла. Незабаром таки настала повна вода. Слідом за туен-ка, тамтешніми рибальськими човнами, наше судно підійшло до порту.

Били зенітки. Американські «фантоми», скинувши смертоносний вантаж, тікали в бік Тонкінської затоки, в марево, що пашіло й переливалося, мов літепло над степами.

Нас, кількох моряків, запросили на батарею. Після атаки гармаші маскували зенітки. Коли впоралися, всі разом спустились у глибокий бліндаж. Розмовляли, пили знаменитий в'єтнамський чай.