П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— В усякому разі, до весни простоїть — це факт! — авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.

— Авжеж, простоїть!

— Абсолютно!

— Хо-ороший сніговик!..

А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує — неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!

І раптом… раптом сталося несподіване.

З-за паркану вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучи покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок.

Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався…

— Бу-га-га! — з-за паркану показалась хлоп’яча голова в кошлатій шапці-вушанці.

— Рудий!

— Ах ти ж рудий!

— Руда кандала!

— Пожежна команда!

Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.

Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник…

Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він — ненависний Рудий, «руда кандала», «пожежна команда».

От уже півроку — відколи він з’явився тут — триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він — один, їх — вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.

Скільки прикростей завдає він їм!..

У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й глузливі. «Голі очі», — сказала про них Таня Верба.

Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.

Ну, звичайно ж, він, — Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцяти його ворогів!

Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум’я помсти, і незабаром «ворожий табір» уже тремтить від безсилої люті.

Рудий розладнує ігри, в усьому перешкоджає і все псує. Кілька разів вони пробували відлупцювати його. Але з того нічого не вийшло. Тимко такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи на обличчях ворогів синці й подряпини.

За два тижні до Нового року Тимко захворів. Усі почували себе щасливими. У дворі настали тихі, спокійні дні.

А напередодні Нового року усі й думати забули про Тимка. Наче його й зовсім не було на світі…

І от сьогодні…

Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.

— Ну — все!.. Капець!.. — зціпивши зуби, цідить Ігор Дмитруха. — Сьогодні не будемо псувати собі Новий рік, а завтра… підловимо й дамо йому так, щоб на все життя запам’ятав!.. Все!..

— Правильно! — підтримує Валера Галушкинський.

— Абсолютно! — погоджується Льодик Монькін.