Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сміливіше, Корсо, — різким і неприємним голосом наказав бібліофіл. — Вам немає чого втрачати… піднесіть текст до дзеркала.

Дзеркало лежало поблизу на підлозі біля розлитого воску однієї зі свічок, що вже догорала. Воно було старовинним і бароковим, оправленим у срібло, з плямами від старості на внутрішній ртутній стороні. Воно було обернуте вгору, й Корсо відбивався в ньому. В якійсь далекій і дивній перспективі в кінці довгого коридору з червонястого й тремтливого світла. То було зображення героя, якого опанувала глибока втома, Бонапарта в агонії, прикутого до скелі на острові святої Єлени. Вам нема чого втрачати, сказав йому Варо Борха. Хіба що світ, холодний і пустельний, де гренадери Ватерлоо перетворилися на самотні кістяки, які несуть охорону на темних, забутих дорогах. Він побачив себе самого перед останніми дверима: він тримав у руках ключ, як пустельник на другій гравюрі, й літера «тет» змією обвивалася навколо його плеча.

Дзеркало заскрипіло під його черевиком, коли він наступив на нього. Він наступив на нього повільно, без злості, й дзеркало тихо хруснуло, розпадаючись на уламки. Його скалки тепер примножили образ Корсо в незліченних маленьких коридорах тіней, у кінці яких безліч його дрібних віддзеркалень залишалися нерухомими. Вони були над-то далекими й невпізнаванними, щоби якось вплинути на його долю.

— Чорною є наука ночі, — почув він голос Варо Борха.

Той залишався стояти навколішки в центрі круга, обернутий до Корсо спиною — мовляв, хай той сам вирішує свою долю. Корсо нахилився до однієї зі свічок, щоб підпалити гравюру номер перший і дев'ять слів, написаних на її звороті. Після того дозволив згоріти між своїми пальцями башті замку, вершнику, обличчю лицаря, який, дивлячись на глядачів, закликав їх зберігати тишу. Зрештою він випустив із пальців останній фрагмент, який через секунду перетворився на попіл, підіймаючись у повітрі, гарячому від свічок, що горіли в кімнаті. Тоді Корсо дозволив собі увійти в круг, наблизившись до Варо Борха.

— Віддайте мені мої гроші. Негайно.

Бібліофіл не зважав на нього, занурений у тіні, які, здавалося, обгортали його усе щільніше. Зненацька розташування об'єктів на підлозі здалося йому неточним, і він нахилився, щоб перемістити деякі з них. Потім, після короткого вагання він почав нанизувати слова в якійсь зловісній молитві:

— Адмай, Адай, Елой, Аґла…

Корсо вхопив його за плече й сильно струснув. Але Варо Борха не виявив ані емоцій, ані страху. Він також не намагався захищатися. Ворушив губами, наче лунатик або мученик, який молиться, байдужий до рику левів або до занесеної над ним сокири ката.

— Востаннє кажу вам. Поверніть мені мої гроші.

Усе було марно. Корсо бачив перед собою лише порожні очі, калюжки темряви, які віддзеркалювали його образ, не бачачи його. Безвиразні й утуплені в глибини царства тіней.

— Затель, Ґебель, Елімі…

Він викликає дияволів, зрозумів приголомшений Корсо. Варо Борха стояв усередині круга, чужий до всього, і у його присутності та попри його погрози цей індивід викликав бісів, називаючи їхні імена, наче це було звичайнісінькою справою.

— Ґармаель, Білет…

Він замовк лише коли одержав перший удар. Удар тильним боком долоні, який відкинув його голову на ліве плече. Затемнені очі ковзнули й затрималися десь у далекій точці простору.

— Закель, Астарот…

Коли він одержав другий удар, цівка крові потекла в нього з кутика рота. Корсо з огидою забрав свою руку, вимащену в червоний колір. Відчуття в нього було таке, ніби він ударив по чомусь слизькому й вологому. Він двічі відітхнув і нарахував десять ударів свого серця, перш ніж стиснув зуби, потім кулаки, й ударив знову. Тепер із розкритого рота бібліофіла вдарив справжній струмінь крові. Він і далі бурмотів свою молитву, яка відбивалася на розпухлих губах абсурдною усмішкою, якоюсь спотвореною дивною втіхою. Тільки тепер Варо Борха зойкнув, ніби поранений звір, зойкнув від страху й болю і з несподіваною енергією поповз до свого круга. Тричі Корсо виштовхував його звідти, й тричі він уперто повертався туди. За третім разом кров забризкала знаки та літери, написані на печаті Сатурна.

— Sic dedo me[108]…

Щось у нього не ладналося. При тремтливому світлі воскових свічок Корсо побачив, як він зупинився, невпевнений, і подивився розгубленим поглядом на розташування об'єктів у магічному крузі. Але клепсидра ронила свої останні краплі, й місце, яке мав у своєму розпорядженні Варо Борха, було на вигляд обмеженим. Він повторив свої останні слова з більшою переконаністю, доторкнувшись до трьох із дев'ятьох клітинок:

— Sic dedo me…

З гірким присмаком у роті, Корсо безнадійно роззирнувся навкруги, обтираючи в кишені забруднену кров'ю руку. Свічки догорали й гасли із сичанням, і дим від обвуглених гнотиків підіймався вгору спіралями в червонястій півтемряві. Дим Уробороса, сказав він собі з гіркою іронією. Потім підійшов до письмового столу, відсунутого до стіни разом з іншими меблями, поскидав на підлогу навалені на них речі й заходився шукати в шухлядах. Грошей він не знайшов: навіть чекової книжки. Нічого.

— Sic, ехео me[109]…

Бібліофіл далі бубонів свою літанію. Корсо востаннє поглянув у його напрямку, на магічний круг. Навколішках в середині круга, нахиливши до самої підлоги спотворене й блаженне обличчя, Варо Борха відчиняв останню з дев'ятьох дверей із виразом невимовного щастя; темна диявольська лінія закривавленого рота перетинала йому обличчя, наче рана завдана ножем ночі й темряви.

— Сучий син, — сказав Корсо.

І постановив вважати на цьому свій контракт розірваним.

Він спустився сходами до сірої смуги, що світилася під аркою, і яка виводила до патіо. Там біля колодязя й мармурових левів, перед ґратчастими дверима, які виходили на вулицю, він зупинився й зробив глибокий вдих, утішаючись свіжим і чистим повітрям ранку. Потім засунув руку до кишені плаща, намацав пом'яту пачку з останньою сигаретою, яку встромив до рота, не запалюючи. Постояв якусь мить нерухомо, поки перший промінь вранішнього сонця, червоний і горизонтальний, що залишився позаду, коли він в'їхав у місто, долетів до нього, прослизаючи між сірими кам'яними фасадами будинків на майдані, відкидаючи тінь від ґратчастих дверей йому на обличчя й примушуючи його відвернути очі, наповнені безсонням і втомою. Потім сонячний промінь піднявся вище, повільно просуваючись, поки заповнив усе патіо навколо венеціанських левів, які посхиляли свої вирізьблені в мармурі гриви, так ніби їх хтось погладив. Те саме світло, спочатку червонясте, а потім осяйне, наче пронизане золотим пилом, огорнуло Корсо. І в цю мить у кінці сходів, які він залишив позаду, по той бік останніх дверей до царства тіней, там, куди ніколи не проникне світло цього ранку, пролунав крик. Розпачливий нелюдський зойк, зойк жаху й розпачу, в якому Корсо з великими труднощами впізнав голос Варо Борха.

Не обертаючись, Корсо штовхнув ґратчасті двері, щоб вийти на вулицю. Кожен крок, здавалося, віддаляв його від того, що залишалося у нього поза спиною, так ніби він пройшов лише за кілька секунд шлях, на який довго не наважувався вийти.

Він зупинився в центрі майдану, заліплений, огорнутий осяйною атмосферою, яку створювало сонце. Дівчина сиділа в машині, й мисливець за стародруками здригнувся від глибокої егоїстичної радості, переконавшись, що вона не зникла разом із залишками ночі. Він побачив, як вона ніжно йому всміхнулася, неймовірно юна й вродлива, зі своїм хлоп'ячим волоссям, засмаглою шкірою, і її спокійний погляд очікувально втупився в нього. І вся ця золота досконала ясність, що відбивалася в прозорій зелені її очей, ясність, перед якою відступали темні закапелки стародавнього міста, силуети дзвіниць і стрільчасті арки, майдан, здавалося променилася з тієї усмішки, коли Корсо пішов їй назустріч. Він ішов, дивлячись у землю, присмирнілий, готовий попрощатися з власною тінню. Але він не мав тіні біля своїх ніг.

Позаду, в будинку, який охороняли чотири горгульї під навісом даху, Варо Борха більше не кричав. Або, може, кричав із якогось темного місця, надто далекого, щоб звук доходив до вулиці. Nuncscio. Тепер я знаю. Корсо запитав себе, чи брати Сеніса використали смолу чи дерево для виготовлення зниклої ілюстрації — через примхи якоїсь дитини, варварського вчинку колекціонера — для примірника номер перший. Хоча, пригадуючи їхні бліді й спритні руки, він більше схилявся до другого варіанта: вони вирізали гравюру на дереві, скопіювавши її, безперечно, з Бібліографії Матеу. Тому Варо Борха й не міг звести кінці з кінцями; у трьох примірниках остання гравюра була підроблена. Ceniza sculpsit. З любові до мистецтва.