Загадкова історія Бенджаміна Баттона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якийсь час вони йшли мовчки.

— Здається, я трішки перебільшив, Селлі Керол. Вибач мені.

Вона кивнула, проте не відповіла нічого. Через п’ять хвилин, коли вони вже стояли в передпокої, вона ривком накинулася на нього.

— Ох, Гаррі, — кричала вона крізь сльози, — одружімося наступного тижня. Я боюся такої метушні. Боюся, Гаррі. Якби ми одружилися, такого б не сталося.

Та Гаррі, відчуваючи провину, усе ще гнівався.

— Це маячня. Ми ж вирішили в березні.

Вона перестала плакати й одразу ж опанувала себе.

— Гаразд. Мабуть, даремно я це сказала.

Гаррі розтанув.

— Люба фантазерко! — вигукнув він. — Краще підійди, поцілуй мене та залиш те все в минулому.

Цього вечора, коли на завершення водевілю оркестр зіграв «Діксі», Селлі Керолл відчула щось міцне та невмируще, бо всі посмішки та сльози дня здалися несуттєвими. Вона витягнулася й вхопилася за ручки крісла, обличчя її почервоніло.

— Тебе щось розчулило, маленька? — прошепотів Гаррі.

Вона його не чула. Під жваву пульсацію скрипок й бентежні удари литавр замаршували в морок її давні примари-приятелі, і, здавалося, тільки-но флейти засвистять й зітхнуть у фінальному акорді, ті духи зникнуть разом зі звуком й вона ледь встигне з ними попрощатися.

На Південь мчи, додому,

У любий Діксіленд[5].

V

Ніч була особливо холодною. Вчорашня неочікувана відлига майже розчистила вулички, та зараз по них знову гуляли напудрені фантоми загубленого крижаного королівства, звиваючись хвилястим ланцюгом перед ногами вітру й наповнюючи його легені сипкою млою. Замість неба нависла густа зловісна темрява, що вкривала вершечки вулиць; наближалося дике військо хурделиці, нескінченний північний вітер остуджував тепло, що лилося коричнево-зеленавим блиском з освітлених вікон, приглушував упертий біг коня, що тягнув їхні санки: «Пригнічене місто, — думала вона, — такого годі й знайти». Деколи ночами їй здавалося, що немає жодної душі — що всі давним-давно померли, покинули світло у своїх будинках, аби їх врешті присипало купкою дрібненьких могилок мокрого снігу. Господи, невже і її надгробок теж вкриє сніг? Усю нескінченно люту зиму лежати тут, під цими заметами, і жодна світла тінь не просочиться над її могильним каменем. Ні, свій гробик вона уявляла уквітчаним рясними квітками й обласканим сонцем та дощем.

І вона знову задумалася про ці самотні ферми, повз які проїжджав її потяг, і про те, як там, всередині, зимується — сліпуча білизна за вікном, панцир льоду на пухкій заметілі, потім — нудна, повільна відлига, непривітна весна, про яку розповідав їй Роджер Петтон. І на це вона повинна проміняти свою весну — бузкову, змішану з млосною свіжістю її серця. Спочатку вона втратить весну, а потім щезне й млосна свіжість. Хурделиця ставала все сильнішою. Селлі Керол відчула, як на її очах тане сніжна крупа, Гаррі протягнув руку в хутряній рукавиці та поправив її важку фланелеву шапку. Після цього сніг налетів колючим поривом й кінь одразу ж покірно та терпляче похилився, і ця смиренність нагадала долю цнотливих сніжинок, що приречені на смерть.

— Йому холодно, Гаррі! — швидко мовила вона.

— Кому? Коню? Та ні, йому це подобається!

Через десять хвилин вони повернули за ріг й досягли місця призначення. На високому пагорбі, виділеному яскраво-зеленим спалахом, на фоні зимового неба стояла кришталева фортеця. Складалася вона з трьох поверхів, балюстрад та бійниць, вузьких прорізаних вікон, а величезна центральна зала була наскрізь освітлена морем електричних вогнів. Селлі Керол вчепилася за руку Гаррі, котру знайшла в хутровій кишені.

— Яка краса! — захоплено викрикнув він. — Боже, як же ж гарно! Такого тут не бачили ще з вісімдесят п’ятого!

А думка про те, що цього ніхто не бачив із вісімдесят п’ятого, наповнила її страхом. Лід — це примара, а, отже, цей маєток населений духами вісімдесятих років — жахливо блідими, із сірим волоссям, присипаним снігом.

— Люба, ходімо, — промовив Гаррі.

Вона вилізла за ним із санчат і почекала, допоки він не прив’язав коня. Почувся гучний брязкіт дзвіночків, і за ними під’їхали інші — Гордон, Майра, Роджер Петтон та ще якась незнайомка. Народу зібралася ціла купа — одягнені в хутра й овчину шкіру; усі вони кричали й перегукувалися, аби не загубитися в густій пелені снігу.

— Сто сімдесят футів висоти, — пояснював Гаррі невідомому супутнику, коли вже пробиралися до входу. — Загальна площа — шість тисяч квадратних ярдів. До неї долітали уривки фраз:

— Основний зал... Товщина стін від двадцяти до сорока дюймів... льодяний підвал — майже миля... Канадець, який це все побудував...

Потрапивши всередину фортеці, Селлі Керол зачарувалася магією високих напівпрозорих стін й несвідомо подумки повторювала два рядки із «Кубла Хана»[6]:

Це було чудо рідкісних чудес

Із льоду — купол і печера теж.