Куди йшла стежка?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А слід обігнув горб і вліз у величезну купу, зложену з кількох брил каміння і притрушену снігом.

— Ось він, мій барліг! — радісно вигукнув Петро. — Цікаво лише, хто в ньому господарить?..

Він схилився й поповз на животі, давши нам знак іти за його прикладом, що ми й зробили. Хоча, признаюся, що я при тому не був вільний від страху і мав таке почуття, наче лізу, як преподобний Йов, у черево кита. Темнота, сморід і тепло-вогкий струмінь повітря, що йшли зсередини, посилювали враження.

Врешті низький вхід скінчився, ми могли стати на ноги і розглянути «барліг». Він був чимсь посереднім між печерою і землянкою, а водночас ні одним, ні другим. Найвірніше було б сказати, що це була землянка, зроблена в печері. Мала майже круглу форму, вирівняну долівку й лежанку, що йшла підковою попід стінами й зачиналася з правого боку від входу, а кінчалася з лівого. З правого боку накладався вогонь, і дим ішов довкола та. виходив у діру аж на другому кінці. Зліплена з глини й камінців, лежанка мала в багатьох місцях тріщини й диміла. Великий саморобний лоєвий каганець[55] п’яно хитав задертим угору чорним вусом і чадив немилосердно. Стіни й стелю, що представляли собою суміш каміння, коріння дерев і облуплених з кори стовбурів, хтось пробував вигладити глиною й навіть побілити. Але, чи то з браку вміння, чи з браку охоти, не довів роботи й до половини, лишень там і сям затинькувавши більші діри та повозивши трохи вмоченим у білу глину віхтем. У природних і штучних нішах виднілися купи одежі, зброя, музичні інструменти, куховарське начиння і всякі такі інші речі, яких відразу не можна було розгледіти. На долівці у безладі лежали купи найрізноманітніших шкур, які, видно, правили за постіль й які, ніде правди діти, смерділи нестерпно. Перед вогнем сиділа одягнена також у шкури постать, по обличчі якої важко було пізнати, чи це чоловік, чи жінка, і якого віку.

При нашій появі постать підвелася, не виявивши при тому ані найменшого здивування, і щось сказала до Петра.

— Е-е, Сагин! — вигукнув приязно розбійник і на привітання притулився носом до носа постаті. — Це — дід мого... — хотів представити нам чоловіка, але подивився на Крюка й не скінчив. — Ну гаразд, ви робіть вечерю, а я, ось, поговорю з дідом. Беріть усе, що, знайдете, — все ваше. Ми вдома, братва, вдома! Ех!..

Таким щасливим і радісним я не бачив Петра ніколи. Зате Сагин видавався самим втіленням спокою й байдужости. Привітавшися з Петром, він знову сів на своє попереднє місце, підкинув дров до вогню і почав щось мугикати, не звертаючи більше на нас ніякої уваги. Петро ж по-господарськи обходив землянку й показував нам свої запаси:

— Отут, братці, випивка: горілка є, вино й наливки. Отут сухарі в бочці. Перегляньте, чи їх яка нечисть не сточила, чи не заплісніли? Вони з того хліба, який... — знову подивився на Крюка й не докінчив. — Отут мусить бути цукор, отут сіль. А м’яса й риби напевне старий пристарав. Правда ж, Сагине?

Почувши своє ім’я, старий помалу повернув голову. Петро повторив питання на незрозумілій нам мові, й Сагин показав рукою на вихід. Там за запоною з медвежої шкури, що правила за двері, лежали купи мороженої риби й м’ясива. Було з чого вибирати.

Ми взялися готувати вечерю, залишивши Петра зі старим на розмові.

Спочатку чули кілька разів імя «Зеїн» і бачили, що Петро дуже радіє. Коли ж я підійшов до вогню, щоб приставити пекти оленячу шинку, розбійник мені шепнув:

— Бач, Зеїн, ходив мене шукати. То він післав сюди старого печери стерегти, і сам навідується. На минулому тижні був. А цей старий — це Зеїновий прадід, моєї першої жінки дід...

Старий не розумів ні слова по-російськи, але згідливо хитнув головою, зберігаючи на своєму жовтому, косоокому обличчі непорушну машкару цілковитої незацікавлености до того, що діялося довкола.

Щоб не заважати їм, я впхнув веретело з настромленою шинкою в руки Петрові й відійшов до Арпада. Мій приятель був зайнятий тим, що давав чергову лекцію Дружкові, який від першого дня визнав Арпада своїм паном. Крюк же відійшов убік скромно присів на долівці, притуливши голову до теплої лежанки.

— Ти знаєш, хто цей Сагин? — спитав я Арпада.

— Знаю: напевне родич йото по першій жінці.

— Напевне ти не лише клоун, а й ворожбит при тому, — пожартував я, переказавши відомості, одержані від Петра.

Та я ще не скінчив речення, як несподіваний дикий рик, що наповнив печеру, змусив мене замовкнути. Оленяча шинка разом з веретелом перелетіла попід стелею печери, гупнула в стіну над нашими головами й упала додолу, сильно черкнувши веретелом Арпада в скроню. Дружок злякано підскочив, а й ми задеревіли від несподіванки.

— О-о, гадина проклята!.. — вистогнав Петро, хапаючи себе за толову. — О-о, гадина!.. О-о, будь ти проклята, проклята, проклята! О-о, гадина!..

Надмір почування тьмарив йому уяву й відбирав слова, замкнувши весь біль і всю лють в тих немудрих виразах:

— О-о, гадина проклята!..

Він був попросту страшним у своїм гніві й розпуці, і тим дивнішим при ньому виглядало освітлене полум’ям Сагинове обличчя, на якому не ворушився ні один м’яз, а безвиразні скісні очі були тупо задивлені в огонь.

Я запитливо подивився на Арпада й зрозумів, що він щось знає. Але не спитав нічого, бо Арпад поклав палець на уста:

— Тс! Потім...

Ми так шукали цієї печери, а так смутно минув у ній перший вечір! Ніхто не поважився навіть підступити до господаря з їдою. Він, правда, перестав ячати, але сидів нерухомий, враз посірілий та охлялий, ще гірше, ніж по смерті Святослава. Я не знав, що сталося, але бачив, що на Петра звалився новий удар і вкупі з попереднім зломив цього велетня.

І лише старий Сагин віддав належне вечері, совісно упоравши з тим самим нескаламученим спокоєм стільки харчів, що їх вистачило би на трьох. Ми ж, похапцем, щоб лиш заспокоїти голод, лигнули того-сього, і зараз таки порозлягалися на теплій лежанці.

А Петро пив. Сів при самому вході, обставився пляшками та збанками і що кілька хвилин давав про себе почути голосним ґольґанням, яке чергувалося з розпачливим зідханням.

Ми з Арпадом полягали головами докупи (лежанка була вузька — на одну людину), і я пошепки озвався до приятеля:

— Дивне це все. Таке дивне, що просто не віриться!..

— Дивне, справді...

[55] Лоєвий каганець — тобто світильник, що топився лоєм — топлений жиром рогатої худоби.