Альпійська балада: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та, звісно…

— Тяжело, да?

— Ні, що ти! Мов пір’їнка.

— Что єто — пір’юнка?

— Як тобі сказати — пушок. Така маленька, маленька пушинка.

— Єто мальо, мальо?

— Звичайно.

Він ішов стежкою, яка добре проступала на посипаній снігом пороші. Його шию невимовно приємно лоскотало позаду її тепле дихання. Гнучкі тоненькі пальці раптом погладили йому груди, й він аж затремтів, відчувши ці пестощі.

— Ти научіт мєня говоріть свой язік?

— По-білоруському?

— Да.

Іван засміявся, таким незвичайним тут здалось йому це прохання.

— Неодмінно, — відповів хлопець весело. — Ось прийдемо в Трієст і почнемо…

Ця жартівлива думка раптом здійняла в ньому вихор якихось особливих радісних відчуттів. Невже й справді пощастить їм дійти в Трієст, до партизанів? Якби це сталося — вони пішли б в один загін, вона стала б для нього рідною й близькою. Як це важливо — на чужині поруч рідна, своя людина. Іван тільки тепер почав відчувати її прихильність до нього, зараз вона не здалась йому небажаною чи зайвою. Він відчув, як стомився за життя і війну в самотині — солдатське товаришування було з іншої категорії взаємин. А взаємини з Джулією чимось нагадували сестринське, навіть материнське, тут не потрібно було ані слів, ані вчинків — тут саме почуття мовчазної близькості наповнювало його щастям.

Вони ввійшли у сідловину. Косогори верховин уже височіли обабіч, стежка трохи піднялась іще й побігла вниз. У сірій нічній темряві, мелькаючи, порошив обрідний дрібненький сніжок.

— Пєрєваль? — стрепенулася на спині Джулія.

— Перевал.

— О мадонна!

— Бач, а ти казала капут. Дійшли-таки.

Він зупинився й нахиливсь, аби завдати її вище, але вона рвонулася з його спини.

— Джулія сам. Граціє, данке, спасібо…

— Куди тобі босоніж? Сиди!

— Нон сіді. Іван усталь.

— Нічого. З гори легше.

Хлопець не відпустив її ніг, і вона знов обхопила його за шию. Міцніше припала щокою до його неголеної шорсткої щелепи й пальцями погладила таке саме шорстке підборіддя.

— О, річчо. Йож. Колучо.

— У Трієсті поголимося.

— Трієсто… Трієсто… Партіджано Трієсто… Іван, Джулія тедескі тр-р-р, тр-р-р! Фашісто своляч! — гомоніла вона, а Іван з ледь помітною усмішкою слухав, дбайливо вибираючи дорогу. Проте йти вниз було ненабагато легше, ніж угору. Колодки раз у раз ковзались, од постійного напруження швидко занили коліна, в грудях, правда, стало вільніше. Ноги самі несли вниз, і ходу треба було сповільнювати, — на це витрачалося чимало сили. І хлопець вирішив не стримуватися. Де швидкою ходою, а де підтюпцем він прудко біг стежиною, коли-не-коли спиняючись, і Джулія на його спині аж лякалася.

— Ой, ой, Іван!

— Нічого. Тримайся.