— Комуніста. Сі. Джулія комуніста.
— Що, вступила? І квиток був?
— О, нон. Нон латесара.[41] Формально нон. Моральменде комуніста.
— А, морально! Морально не вважається.
— Почєму?
Він не відповів. Що можна було сказати на це наївне запитання? Коли б отак кожного, хто себе назве комуністом, і вважати ним, скільки б тоді набралося таких! І ще й буржуйка… Хто її прийме до партії! Меле собі…
Трошки пригасивши свою цікавість, Іван пішов швидше.
— У нас тоді вважається, коли квиток дадуть.
— А, Русланд! Русланд іначє. Я понімайт. Русланд совєтіка. Русланд свобода.
— Звісно. В нас не те, що у вас, буржуїв.
— Совєтіка очєн карашо. Емансіпаціоне. Лібєрта. Братство. Так?
— Звичайно.
— Єто очєн карашо, — проникливо сказала вона. — Джулія очєн, очєн уважаль Русланд. Нон фашізм. Нон гестапо. Очєн карашо. Іван счастлів свой страна, да? — Вона обочиною стежки підбігла до хлопця й обіруч узяла його за руку вище ліктя. — Скажі, Іван, как до война жіль? Какой твой дєрєвня? Слюшай, тєбя синьйорина, дєвушка, любіль? — раптом спитала Джулія, з грайливою відданістю зазираючи йому в обличчя.
Іван ніяково кліпнув очима, але руки своєї не відняв — од її ніжної близькості в його душі війнуло незвичним теплом.
— Яка там дівчина! Не до дівчат було.
— Почєму так?
— Так.
— Что, пльохо жіль? Почєму?
Хлопець схаменувся, що сказав не те — про своє життя йому не хотілось їй розповідати.
— Так. Всяке бувало.
— Ой, неправда говоріль, — хитрувато скосила вона на хлопця зіркі очі. — Любіль много синьйорино.
— Куди там!
— Твой какой провінція? Какой мєсто ти жіль? Москва? Кієв?
— Білорусь.
— Білорусь. Єто провінція такой?
— Республіка.
— Республіка? Єто карашо. Італьяно монархія. Монте — гори єст твой республіка?
— Ні. Гір нема. В нас більше ліси. Пущі. Річки й озера. Озера найкращі, — мимоволі захоплюючись спогадами, почав оповідати Іван. — Моє село Терешки якраз між двома озерами. Якщо тихого вечора глянеш — не ворухнеться. Мов дзеркало. І ліс висить униз верховіттям. Як намальований. Тільки риба скидається. Щуки — о-о! Що там гори!
Як на свою неговірку вдачу, хлопець розповів аж надто багато, одразу ж відчув це і змовк. Але його роз’ятрені думки та уява були вже там — у рідному далекому краю, і зараз серед цього дикого громаддя скель йому стало так нестерпно сумно, як давно вже не було в полоні. Джулія, певно, відчула те, бо, коли він змовк, попрохала:
— Говорі єщо. Говорі твой Білорусь.
[41] Немає квитка (італ.).