Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якийсь невимовний біль пронизав мені серце. До того ж мені стало дуже шкода Алісон, очі якої наповнились слізьми відчаю й страждання. А Луїза гордо труснула головою і, посміхнувшись, поспитала:

— Ти що ж, думаєш тут оселитись?

— Еге ж,— я процідив крізь зуби. — І якщо тебе вже так цікавить, то я вчитимуся в Академії.

— В Академії? Це твоя школа, Алісон. Ну, слава богу, що ти не католик. Мені здається, що і в Академії їх жодного нема. Так, Алісон?

Алісон хитнула головою, втупившись очима в землю. У мене почали тремтіти повіки, коли це раптом Луїза засміялась і гукнула:

— Ну, ходімо обідати! — вона підхопила своє коліща і, велично глянувши на мене, додала: — А ти не сумуй. Все буде гаразд, якщо ти сказав правду, що ти не католик. Ходімо, Алісон.

Відійшовши трохи, Алісон оглянулась на мене, і в очах у неї світилася величезна симпатія. Та відчай мій був таким безмежним, що навіть цей теплий погляд не зміг мене зігріти. На мене аж дрижаки напали від хвилювання, і я немов уві сні споглядав мерехтливі фігурки дівчаток, що віддалялися. Я опам’ятався лише тоді, коли почув, як дід гукав мене з протилежного боку вулиці.

Він весело посміхався, а очі його світилися величезним задоволенням; капелюх смішно стирчав набакир. Похитуючись, дід рушив у напрямку Ломонд В’ю. Раптом він торкнув мене за плече.

— Я бачу, ти користуєшся величезним успіхом у жінок, Робі. Та, маленька, — дочка Кейс, адже так?

— Так, дідусю.

— Вони хороші люди. — Дідусь чомусь заговорив дуже самовдоволено і з деякою пихою. — її батько був капітаном океанського теплохода «Равальпінді»... до того, як помер. Мати — прекрасна жінка, хоч і нервова. Вона чудово грає на піаніно.., а мала співає, як соловейко. — Помітивши, що я його зовсім не слухаю, він спитав:

— Що з тобою?

— Нічого, дідусю, нічого.

Дід задумливо похитав головою і, на моє здивування, почав насвистувати. У нього був прямо-таки художній свист, хоч часом він і не контролював його сили. Але чим ближче ми підходили до дому, тим тихішим ставав його свист, а коли прийшли, він уже тільки мимрив собі під ніс:

Пильно глянувши на мене, дідусь поклав у рот зубочок часнику і прошепотів:

—  Не треба говорити матері про нашу випивку. Це може завдати їй зайвої прикрості.

4

Мені здається, що на початку мого перебування в Ломонд В’ю мама навмисне робила так, щоб я поменше стикався з іншими членами сім’ї. Батька я часто не бачив до самого вечора, особливо в ті дні, коли він займався «сажотрусом» або «аналізами молока». Він так захоплювався своєю роботою, що навіть ночами сидів над офіціальними звітами про стан міської каналізації або розбавлення їжі на ринках міста водою. Тільки в четвер він зраджував своїм санітарним справам, щоб відвідати щотижневе засідання Лівенфордського будівельного товариства.

Мардок цілими днями пропадав у коледжі, а повернувшись додому, довго сидів за вечерею, а потім, хоч йому й дуже хотілося поговорити зі мною, знову розкладав свої книжки і сидів над ними до пізньої ночі.

Кейт приходила з школи перед обідом, але вона була якоюсь відлюдкуватою і майже щовечора уникала нашого товариства. Якщо вона не ходила до подруги Бессі Евінг, то замикалася в своїй кімнаті і виправляла зошити або читала. Глибокі зморшки на чолі свідчили про те, що її щось постійно мучило і непокоїло.

Як бачите, я був зовсім самотнім і тому з кожним днем все більше зближувався з дідом. Крім переписування паперів, йому не було чого робити, і, хоч він і бурчав постійно, що я для нього тяжка морока, проте зовсім не цурався мого товариства. Погожими вечорами він брав мене з собою в Драмбакський сквер, де він азартно грав у «марліз» з двома іншими дідуганами — товстим Седдлером Боугом, що вже на протязі тридцяти років торгував хомутами, та миршавим Пітером Діккі, бувшим листоношею, котрий постійно твердив, що за своє життя він пройшов відстань, більшу ніж половина шляху навколо світу. Тепер він дуже захоплювався кометою Галлея, боячись, що кожної миті вона може зіткнутися з землею і спалити її. Я з захопленням стежив за тим, як дідусь, лукаво посміхаючись, вибивав «шестірку», а містер Боуг, який дуже не любив програвати, — тільки «трійку».

Іншими днями дідусь водив мене до публічної бібліотеки або дивитися на учбові вправи лівенфордської пожежної команди, до якої сам він ставився дуже скептично. А одного разу, коли власник прокатної станції був відсутній, ми навіть каталися на байдарці по громадському ставку.

По неділях, коли у мене завжди було порожньо в животі, у нас бувала особлива програма. Мама вставала дуже рано, подавала батькові чай у ліжко і, поставивши в пічку печеню, прасувала йому сюртук і штани. Коли ж вставали всі, в домі здіймався справжній тарарам: Кейт в одній сорочці бігала зверху вниз зі своїми юпками та кофтами; мама ніяк не могла натягти своїх рукавичок, що збігалися після прання; Мардок вищав, як навіжений: — «Мамо, де мої чисті шкарпетки?» — а батько стояв, напиндючившись, з годинником у руці і командував: — Скоріше! Давайте, скоріше! Зараз почнуть дзвонити до церкви!

Я почував себе зайвим і непотрібним серед цих добрих людей і тому тримався далі від батькової кімнати, аж доки вдалині не залунають тужливі заклики благовісту, від яких мені завжди ставало ще сумніше і самотніше. Дідусь ніколи не ходив до церкви. Та, здається, йому не дуже то й хотілось; крім того, у нього не було пристойного одягу. І поки всі інші члени сім'ї перебували в єпіскопальній церкві на Ноксхілл, яку відвідували також пробст і міський бальї[3], ми з дідусем «робили вилазку» в гості до його знайомої місіс Буземлі, яка жила в сусідньому будинку.

Місіс Буземлі була вдовою різника і колись грала в мандрівному театрі, завоювавши собі велику популярність виконанням ролі Жозефіни в драмі «Наречена імператора». Тепер їй було щось років з п’ятдесят, вона розповніла, а її каштанове волосся обсипав сніг сивини. На її повновидому обличчі бігали маленькі добрі очі, які зовсім зникали, коли вона сміялася.

Я вже не раз бачив її раніше, заглядаючи через паркан у садок, де вона гуляла щодня в супроводі кота Мікадо, щось таке декламуючи собі  під ніс. Одного разу я навіть почув слова: — На бій, во славу полеглих лицарів! На бій, за рідну землю!

Вона була чужинкою в Лівенфорді, і тому люди дуже мало знали про неї, але пізніше хлопчаки з моєї школи натякали, що вона ніколи й не бачила театру, а довго вешталась з якимсь мандрівним цирком і що живіт у неї розмальований татуїровкою. Ми ще не раз поговоримо про неї, а зараз скажу тільки, що вона була дуже гостинною і приязною жінкою. У неї за столом ми з дідусем дуже гостро відчували спартанське життя сім’ї Леккі, бо вона щедро напихала мене сандвічами з молоком, а діда поїла кавою або начиняла всякими споживними і смачними стравами власного приготування. Мене коробило тільки те, що вона смалила цигарки, як справдешній мужчина. Я вперше бачив, щоб жінка палила, і тому в моїй пам’яті на все життя зосталося величезне здивування від нашої першої зустрічі і навіть назва цигарок — «Дика герань».

У неділю по обіді, коли батько зачинявся в затишній вітальні, щоб трохи подрімати, а Кейт і Мардок ішли до недільної школи, дідусь знову подавав мені знак, і ми, прокравшись навшпиньках з дому, поспішали до села, що теж було оповите післяобіднім сном. Обійшовши сільський сквер, дід заклопотано зупинявся під парканом оранжереї Далрімпля.

Над входом блищала велика дерев’яна вивіска — «А. Далрімпль — городник. Продаж капусти, моркви і петрушки, а також яблук і груш». Озирнувшись підозріло довкола, дід перегинався через паркан і аж прицмокував язиком.

— Шкода... Певно старого нема вдома! — Він знімав свого капелюха і простягав його мені, люб’язно посміхаючись. — Лізь через тин, Роберг. Нарвеш он тих солодких груш. Та, гляди, якнайнижче пригинай голову.

[3] Бальї (шотл.) - суддя