— Як би нам не забути про твій лимонад, хлопче.
Він зайшов у пивну, а я присів на кам’яних східцях і задивився на білих курчат, що похапцем клювали зерно, розсипане по подвір’ю. У цей післяобідній час на вулиці нікого не було, тільки хазяйка кондитерської міс Міннз чомусь стовбичила весь час перед вікном, і за його зеленими шибками вона здавалась мені величезним морським крабом в акваріумі.
Дідусь виніс мені склянку лимонаду, а сам підтюпцем знову вернувся в бар, підсів там до якоїсь веселої компанії і, голосно просторікуючи, вихилив спочатку невеличкий шкалик, а потім довго сьорбав з великого пінявого келиха, в якому вигравала та іскрилася якась золотиста рідина.
Раптом мою увагу привернули веселі зойки двох дівчаток, що бавилися на зеленому лужку, недалеко від пивної. Я був самотній, а дід, певно, надовго розсівся за галасливим столом, тому я підвівся і почимчикував на лужок. З хлопцями я був завжди несміливим, зате з дівчатками почував себе вільно і легко, тому що в пансіоні міс Варті дівчаток завжди було більше, ніж хлопців.
Поки старша дівчинка ганяла обруч, менша присіла на лавочці відпочити. Вона була приблизно мого віку. Коли я підійшов, вона щось тихенько наспівувала, розмахуючи в такт ніжками. Я сів на другому боці і вдав, що розглядаю подряпинки на своїх колінах. Скінчивши пісеньку, вона звернулася до мене дружнім тоном:
— А ти вмієш співати?
Я сумно похитав головою. І справді, я не знав жодної пісні, крім тої, що якось хотів мене навчити тато, — про красиву леді, яка вмерла з розпачу. Зараз я дуже жалкував про це, бо мені чомусь страшенно сподобалась ця дівчинка з карими очима та чорними кучерями. Щоб якось продовжити з нею розмову, я спитав:
— Твій обруч залізний?
— Звичайно. Але чому ти кажеш «обруч»? У нас це — «коліща». А ось цю палицю ми звемо «ключка».
Збентежений тим, що так скоро видав себе як чужинця, я повернувся до її товаришки, що підходила до нас з коліщам.
— Це твоя сестра?
Дівчинка мило посміхнулась. — Луїза — моя кузина. Вона приїхала до мене з Ардфіллана. А мене звуть Алісон Кейс. Я живу з матір’ю он там. — Вона показала на великий дах, що виднівся з-за купи дерев на другому кінці села.
Пригнічений своїми мовними помилками і буржуйським виглядом її житла, я вже без всякого інтересу чекав на її подругу.
— Хелло!— звернулася вона, спритно спинивши коліща. — А ти звідки тут взявся?
їй було років дванадцять, але вигляд у неї був такий поважний і рішучий, що я ще довго не наважувався їй відповісти.
— Я тільки вчора приїхав з Дубліна.
— З Дубліна? О, господи! — скрикнула вона співучим голосом. — Дублін — це ж столиця Ірландії. — Пауза. — То ти там народився?
Я кивнув, гадаючи, що це її хоч трохи зацікавило.
— Виходить, що ти ірландець?
— Ірландець і разом з тим — шотландець, — гордовито заявив я. Луїза здивовано витріщилась на мене.
— Не можна бути тим і другим одночасно, це неможливо і навіть смішно. — Вона раптом нахмурилась і підозріло глянула на мене.
— А яку церкву ти відвідуєш?
Я ніяково посміхнувся і мало не сказав: «Собор св. Домініка», але, помітивши її насторожений погляд, вирішив відповідати обережно.
— Яку? Ну, звичайну церкву. У неї такий гострий шпиль. Це недалеко від нас, на Фенікс Крещент-стріт.
Луїза посміхнулась, а потім з надзвичайною ворожістю й жорстокістю промовила:
— А я вже думала, що ти католик!
Почервонівши, я пробелькотав:
— Звідки ти це взяла?
— Не знаю. І слава богу, що це не так, а то...
Я опустив очі і втупився в свої черевики.