— С оружием забрали эту сволочь? — запитує, тикаючи держаком нагайки у живіт старшого Гандзюка.
— Не-ет, какое там оружие! — з презирством до заарештованих відповідає унтер-офіцер. — Обыкновенная кража. Ночью, говорит, по-бедности уворовали...
— Стрелять такую дрянь нужно, — оскаженілим голосом кричить штабс-капітан Мічугін, — а не «по-бедности...»! Беднота — у большевиков, господин унтер-офіцер! Пора уже знать зто.
— Слуш-шаюсь! — глухо одказує унтер-офіцер.
— Ого! — не втримався хтось з підводчиків, але голос його заглушив удар дротяної нагайки: вона впала з великого розмаху на широкі Василеві плечі з такою силою, що від того удару хитнувся і засичав, як від страшного болю, натовп селян; Гришка захлинувся нелюдським криком, коли побачив, як на Василеві лопнула сорочка, а тіло взялося криваво-сизою смугою.
— Ой, ой... — глухий стогін вирвався з грудей у Василя. Він намагався піднести зв’язані руки до очей — затулити очі, щоб не бачити ані людей, ані нових ударів... І ще: урятувати очі хотів.
— Оце так їх треба вчить! — приказував ще й ногою притупував Кирило Смолярчук.
Але ударів, на його здивування, більше не було.
— В арестантскую, — наказав Мічугін, — отдельно каждого, пока снимем допрос!
Він повернувся до конвоїрів, сухо сказав:
— Вы — свободны.
І пішов уздовж базару до школи, де метлявся був на високому держакові новенький, наче празниковий, трикольоровий прапор.
Кирило Смолярчук аж шиєю уклякнув, слухаючи Мічугіна; він хотів уже рушити слідом за ним, наздогнати, але роздумав і, з полегшенням зітхнувши, почав розповідати усім присутнім, якої шкоди наробили йому сю ніч Гандзюки.
— Нелегко видихатимуть вони Кирилову копу! — упали аж на порозі школи й глибоко врізалися у пам’ять Василеві чиїсь глузливі слова.
Вікна мурованої школи, де тимчасово тримали заарештованих, уже давно обгорнула темрява.
Знадвору, у вибиту шибку, смутними акордами бриніли звуки гармонії: десь під тополями грали солдати.
Василь Гандзюк давно не чув уже такої майстерної гри! Аж на пальцях витягся — так слухав: стояв коло вікна — скривлене до болю обличчя, чи то шеміла йому розрубана нагайкою спина, чи так жаль і роздум прийшли до нього у вечірню годину — невідомо... Намагався запам’ятати собі смутну якусь ноту.
Один тільки раз послухати б йому зблизька цього гармоніста! Справді, як він уміє краяти серце і до сліз доводити?..
Уже перестали й грати, а Гандзюкові довго ще бринить знайома нота, вривається в шибку й голосно, не стримуючись, ридає десь аж під стелею... Так і не вловив собі на пам’ять цієї ноти!
Хтось тихо торкнув його за рукав:
— Ти все-таки подумай... Серйозно: правду я кажу чи ні?
Гандзюк повернув голову од вікна і незадоволено, з ноткою злоби, сказав:
— Ну, правду! Що ж мені тепер твоя правда поможе, га? Чудак ти, їй-богу: однаково ж сю ніч усіх нас розміняють, а ти мені — правда чи ні?! — з одчаєм закінчив і голосно вилаявся.
— Ти даремно сердишся... — тихо й винувато сказав до Василя той самий голос.
А на Гандзюкову лайку злякано підвели голови полонені червоноармійці; вони, здавалося, заклякли в довгому чеканні допиту. Сиділи на підлозі трьома сіро-зеленими купами і злякано прислухались до найменшого руху, що відбувався там, по той бік шкільної кімнати.
Ні, усе ніби по-старому: за дверима чітко вимірює кроки вартовий; недавно брязнув був казанок — по вечерю, очевидно, ходили. Другий день минув уже, як давали їжу полоненим: доводиться вимінювати на базарі. І знову — тиша...
— Знущаються... — говорить хтось. — А мені хочеться, щоб швидше кінець уже був: хай розстрілюють — мені однаково...
— Я в них і дня не буду служити, зрозумів? Не треба тільки по-дурному на розстріл пертися!..
І другий голос, з іншої купи:
— ...Я — мобілізований. Так і скажу, — тихо шепче він у темряві. — Мені однаково: офіцери, комісари — один чорт! Я — солдат, поняв? Тьомний, к примєру, сказать... Неграмотний — ето ж будуть брать в уніманія?..