Гармонія (новели): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Судариня-бариня... Гм, мужик, а ти ж тоді якого коліна?

— Господи, не сваріться, діти! Дурна коза, що ти хотів з неї? — поблажливо до Гальки сказала Гандзючиха й тихо пішла знадвору.

А на току, як і раніше, заграли у два ціпи Василь з Гришкою.

— Раз, два, три, чотири... чотирнадцять!

Кирило Смолярчук протер очі: вони вранці завжди закисали йому й бралися сльозою, наче запорошені.

Не може бути? Вчора сам був коло проса — усе було на своєму місці — ще й пастухів, пам’ятає, нагнав, щоб не толочили, а це... раз, два, три, чотири... чотирнадцять: дві крайні півкопи наче крізь землю провалилися! Чи не чортова кров з людьми, га?..

Аж під серцем защеміло Смолярчукові; стояв на горбі, недалеко вітряка, і втретє рахував свої копи по той бік села. Ясно: однієї копи, крайньої від села, нема!

Закипів гнівом і матерно залаяв; він був готовий розтерзати всякого, хто хоч би квітку посмів з його проса взяти, а то — копу!

Хотів був гукнути на свого Карпа, але згадав, що той спить у клуні з якимсь дончаком — обидва гуляли цілу ніч — і добудитися Карпа — марно гаяти час, тоді підкачав холоші, виломив з ліси замашного ціпка і, спльовуючи лайку, підбігом рушив на поле.

Захеканий, біг полем навпростець зарошеною стежкою.

— Це добре, — казав, — хоч роса лягла, може, слід буде.

Ну, хіба вже взяв його просо такий, що й сліду не залишив — щастя його! Не насиплють тоді йому Смолярчуки проса в черево, як комуністам продрозверстки! Ніколи ще не милували вони, Смолярчуки, злодіїв. Ніколи!

Він, Кирило, сам, своїми руками крутив цуркою і ламав руки; сам, пам’ятає, з яснами вибивав зуби якомусь циганові, що нібито украв коня в його свата... Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, із своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова. Вона цілувала тоді Кирилові чоботи, руки, гадюкою плазувала під ногами, а він бив цигана тими чобітьми під груди, на мотлох, і все допитувався: «На якому ярмарку й кому продав?»

Миршавий циган трапився йому: коло зборні витягся. Мороки тільки багато було з ним: триста карбованців обійшовся Смолярчукові циган!

Попили тоді з нього, Кирила Смолярчука, і врядник, і старшина, і писарі... Правда, і циган дурно ляснув, бо пізніше виявилось, що то свої ж таки, піївські, коня того вкрали! Та хіба ж він Бог, щоб знати злодісну думку?.. І йому не жаль було цигана, а грошей тих: десятину землі прикупив би...

— П’ятсот, тисячу заплачу, а кишки своїми руками вимотаю! — гукав до невідомого злодія, підбігаючи до просища.

На стерні шукав очима колії: куди саме, до якого села повезли його просо? Довго додивлявся до ступи людської, бачив удавлену землю п’ятами: одна — більша, а друга — менша... Тільки п’яти, а пальців не видно. Що воно за знак? Старий, видно, злодій ходив коло його проса, коли тільки п’яти залишив на знак!

Прихилився до півкопи, шапки кошлатої дістав головою і все думав: «Возом до кіп не під’їздило; носило, прокляте, снопи аж на дорогу, а там, мабуть, клало на воза?»

Повернув уже йти на дорогу, як помітив поламане стебло потолоченого від гори проса, — тоді побрів і собі на ту стежку. Пильно шукав людської ступи. Адже стежка ця, — знав добре, — не до шляху йде. Де повинні були б воза класти, а в ярок, а там уже — шукай злодія!..

— Возом ніхто не крав, — казав уголос. Він знає усіх околичних злодіїв, що копи крадуть, бо сам замолоду ніколи не минав панських кіп, але ж то було в пана, а це... — Дурне згадую! — промовив.

З-за гори вийшов літній день. Тоді Смолярчук глянув з гори на долину, на Гандзюченків куток: під кручами, мов ті ластовині гнізда, тулилися два десятки хат.

— Оце ж саме та голеча, що світяться плечі!

І радів, що так легко натрапив на стежку.

— Дурний злодій: брів просом, мов та кручена овечка!

Вийшов на биту, втоптану стежку. Вона поплазувала під горою, між високих бур’янів, сірим вужем — тут не так уже легко було знайти ступу людську: зовсім загубився слід, хоч ясно вів Смолярчука на Гандзюченків куток.

Зарошений, з ногами, вкритими грубим шаром землі, яка чорною смолою застигла Смолярчукові між пальців, стояв на битій стежці й пильно-пильно додивлявся до людської ступи.

З тернового куща, недалеко стежки, злетіла якась заспана пташка; вона ніби зраділа з такої ранньої зустрічі з Кирилом, бо не встигла розправити закляклі за ніч крила, як дзвінко, голосисто защебетала йому над головою: п-і-і, п-і-і, п-і-і!..

— Киш, проклята! — з обуренням гукнув на неї Смолярчук, ще й грудку землі кинув. — Диви, сказилася як рано співати, га?..

Справді, вона заважала Кирилові ловити у вуха знайоме гупання двох ціпів. Підвів голову, а в обличчя йому війнув вітер, ніби погасив на синьому небі останню зорю...

І разом з вітром голосніше загупали ціпи, тоді Кирило мовчки рушив на знайомі звуки.