Не знаю.
Ти що — хочеш помитися?
Не хочу.
Якось у ті перші роки він прокинувся в яловому лісі й лежав, дослухаючись у нестерпній темряві до зграї перелітних птахів. Ті ледь чутно кричали вгорі, за багато кілометрів, кружляючи над землею так само безглуздо, як комахи, що юрмляться на краю миски. Він бажав їм щасливої дороги, доки вони не зникли. І більше їх ніколи не чув.
В одному будинку в шухляді конторки він колись знайшов колоду засмальцьованих і пошарпаних карт, і хоч двох треф бракувало, іноді біля вогнища вони все одно грали, загорнувшись у ковдри. Він намагався пригадати правила дитячих ігор. «Стара діва». Декілька різновидів віста. Він був певен, що майже все переплутав, і тому вигадував нові ігри та їхні назви. «Аномальна указка» або «Коториг». Часом хлопець питав його про світ, якого навіть не пам'ятав. Він довго думав, як відповісти. Минуле вже позаду. Що б ти хотів дізнатися? Більше він не вигадував, бо це теж було брехнею і через такі розповіді йому ставало кепсько. Хлопець сам нафантазував. Як буде на півдні. Про інших дітей. Він намагався стримувати хлопця, але робив це з важким серцем. Та й хто б з легким?
Немає списків того, що треба зробити. День — сам собі пророк. Година. Немає ніякого пізніше. Пізніше — це зараз. Усе граційне і привабливе, дороге людському серцю постає зі спільного болю. Народжується у горі й попелі. Отак, прошепотів він сплячому хлопцю. У мене є ти.
Він думав про фото, залишене на дорозі, і про те, що треба якось спробувати зберегти її в їхніх життях, але не знав як. Він прокинувся від кашлю і відійшов трохи далі, щоб не розбудити хлопця. Ішов у темряві вздовж муру, загорнувшись у ковдру, опустився навколішки в попіл, ніби грішник, що кається. Він кашляв, поки не відчув смак крові, і тоді вголос вимовив її ім'я. Думаючи, що, можливо, казав його вві сні. Коли він повернувся, хлопчик уже прокинувся. Вибач, сказав він.
Усе добре.
Спи.
Хотілось би бути з мамою.
Він не відповів. Сів поруч із маленькою постаттю, загорнутою в коц і ковдри. Згодом сказав: Тобто ти хотів би померти.
Так.
Не треба так казати.
Але я хотів би.
Не кажи. Казати так — погано.
Не можу змовчати.
Знаю. Але варто спробувати.
Як?
Не знаю.
Ми вціліли, сказав він їй з-за полум'я лампи.
Вціліли? запитала вона.
Так.
Боже, та про що ти говориш? Ми не вціліли. Ми — ходячі мерці у фільмі жахів.
Я тебе благаю.
Та мені байдуже. Байдуже, навіть якщо заплачеш. Мені байдуже.
Я тебе прошу.
Припини.
Благаю тебе. Я зроблю будь-що.
Наприклад? Давно треба було це зробити. Коли в револьвері ще лишалося три кулі, а не дві. Якою ж дурепою я була. Ми все це пережили. І не я так вирішила. Вирішили за мене. А тепер я здаюсь. Я навіть думала тобі не казати. Так, мабуть, було б краще. У тебе дві кулі, а що потім? Ти не можеш нас захистити. Кажеш, що готовий померти за нас, але що це дасть? Якби не ти, я забрала б його із собою. Ти мене знаєш. Так було б правильніше.
Дурню говориш.