Теплі полярні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він засміявся і відповів, що ні, вище, значно вище в небо… на небеса.

Але чи там теж гарно? — запитав я. — Так само гарно, як там, де живуть пташки?

Він відповів: так, там гарно, навіть гарніше… гарніше, ніж будь-де на землі.

Тоді я сказав, що так, я не проти померти, але за мить, врахувавши всі наслідки, додав, що згоден, якщо зможу спускатися сюди, коли забажаю побачити батьків та інших.

Тоді обидва хлопці розсміялися, сказавши: так, це було б непогано, вони тоді й самі були б не проти померти. Хто не хотів би побувати на небесах, якщо можна було б повертатися на землю, коли заманеться?

Недільні обіди?

Щонеділі ми завжди обідали, повернувшись із церкви після ранкової служби.

Я любив зупи, особливо курячу юшку з локшиною, тобто росіл, а ще — помідорову зупу з рисом і зупу зі щавлем, рисом і круто звареними яйцями.

Локшину робили з тонких листів тіста, які скручували в рулет, а потім нарізали ножем вузькими смужками. Її розпушували, притрушували борошном і давали підсохнути на тканині. Потім варили окремо, перед тим як подати із запашною юшкою. Коли ти клав повну ложку до рота, здавалося, наче ковтаєш гарячу солону зельтерську — і це мені дуже подобалося.

Помідорову зупу готували, варячи рис із помідорами, додаючи, коли зупа вистигла, багато сметани, від чого рідина набувала кольору блідого корала. Прісний смак сметани та клейкий рис пом’якшували різкий присмак помідорів, завдяки чому суміш ставала приємно кислуватою.

Темне листя щавлю, що плавало в прозорій юшці, робило її злегка квасною. Рис готували окремо й додавали перед тим, як подавати. Круто зварене яйце розрізали вздовж надвоє, а потім клали в тарілку. Додавали ложку чи дві сметани. Майже безсмачний рис, прісний яєчний білок і крихкий жовток, який миттєво розчинявся, пом’якшували різкість рідини.

Основною стравою часто були котлети з меленого м’яса, смажені на салі або маслі, тобто шницлі — шніцелі. Їх подавали з товченою картоплею, буряком зі сметаною чи тонко нарізаними огірками з оцтом або кропом і сметаною, що з невідомих причин називалося мізер’я — мізерія. Також на основне могла бути смажена курка, а до неї — товчена картопля та пюре з моркви й буряку. Або давали яловичину, печену в горщику, її подавали з вареною картоплею і соусом із хрону й сметани.

На десерт зазвичай був компот із садовини, тонкий пиріг з крихкого листкового тіста із шаром варення всередині, тобто пляцок, який нарізали маленькими ромбиками або квадратиками, а за особливих нагод — торт із волоськими горіхами й ліщиною чи з маком, з товстим шаром масла з цукром усередині.

Тато і мама танцювали?

Іноді після недільного обіду, коли зі столу прибрали, а прислуга мила посуд на кухні, тато і мама танцювали навколо столу, поміж ним, шафою та вікнами.

Ми мали радіо, яке працювало від великої батареї, акумулятора, що складався зі скляної коробки та багатьох з’єднаних між собою металевих пластин, які вставляли в цей акумулятор, і туди треба було час від часу доливати кислоту, щоб батарея й далі працювала. Мені подобався запах кислоти, і я хотів спробувати її на смак, але мені наказали триматися від неї подалі, бо кислота могла завдати мені шкоди, обпікши рот і шкіру, а може, ще й осліпивши мене. Настрашений, я дослухався до перестороги й ніколи не піддавався спокусі.

Радіо містилось у великій квадратній коробці з лискучого твердого чорного матеріалу і з вузьким скляним віконцем вздовж неї, а обабіч радіо були поворотні ґудзики: один пересував вперед і назад тонку червону вертикальну смужку у віконці, інший допомагав налаштовувати гучність. Дивні чудові звуки линули з коробки, коли було покрутити перший ґудзик: наче всередині жив екзотичний птах і, пересуваючи смужку, ти змушував його співати. Пісня дуже різнилася від тих, які лунали з паркових дерев, наче цей птах був божевільний.

Віконце світилося, і здавалося, всередині коробки існував чарівний світ, де крихітні людці, менші навіть за мурах, жили, розмовляли, співали й грали на музичних інструментах, і я мріяв туди потрапити й побути серед них перед тим, як повернутися у свій світ.

Ми також мали патефон, що складався з пласкої сірої прямокутної коробки з ручкою, що нагадував валізку із заводною ручкою з одного боку. Ти відкидав кришку, обертав ручку до максимуму, надівав платівку на вісь, що стирчала з обертового диска, тиснув на важіль, який запускав диск, опускав пальцями на край платівки лискучий металевий звукознімач із товстою гострою голкою на кінці, і прекрасна музика знову сповнювала кімнату. Обертаючись, платівка скидалася на озеро, так само, як миска з розчином перманганату калію, тільки чорне, і я бачив його з дуже високої та далекої гори, а не згори з повітря, і голка вивільняла музику з-під мерехтливої гладіні.

Танцювали тато й мама під патефон або радіо, і світло, що лилося в кімнату крізь вікна, наче чіплялося павутинням білих фіранок, що сягали до підлоги. Ми з Норою сиділи за столом або на канапі й спостерігали, як вони танцюють, зачаровані їхнім плавким ковзанням по лискучому паркету. Високий і стрункий, тато у своєму сірому костюмі, із завжди прямою спиною і спокійним обличчям високо піднімав лівицю, стиснувши мамину правицю, водночас своєю правою притримуючи її ззаду за стан, обертаючи її та ковзаючи кімнатою. Відкинуте назад мамине волосся розгойдувалося; із розтуленим ротом і всміхненими очима, у широкій спідниці до колін, що вихилялася навколо її стегон, вона була на позір на кілька років молодша, ніж насправді, — майже така, як на шкільних світлинах, їхні ноги в лискучих, начищених черевиках — батькові загострені й пласкі, а мамині закруглені й із товстими високими каблуками — виписували складні й незбагненні візерунки на тлі підлоги, ось близько і майже торкаючись, а ось — далі одне від одного, наче здатні відчувати у якийсь невідомий чарівний спосіб, де зараз партнер.

Якби хтось тоді запитав, якого життя я волів би для себе, то я відповів би, що сидіти отак нерухомо і вічно дивитися на них.

Під рододендроновими кущами?

Під рододендроновими кущами біля правого крила палацу. Туди потрапляло більше сонця, і вони росли густіші й вищі, ніж з іншого боку.

Одного пізнього ранку я вирішив туди побігти, втомившись гратись у смородинових кущах коло хати. Коли я дістався тамтешнього звичного місця для гри, то побачив, що серед кущів ворушиться щось чорно-біле, і спершу подумав, що то якась тварина — чорно-біла собака або щось таке, — але потім зрозумів, що то дівчинка. На вигляд вона була на кілька років старша за мене, із довгими білявими кісками, у чорній сукні, отороченій білим, і з широким білим комірцем. Я бачив її вперше, тож засоромився одразу підійти й щось сказати, але тікати теж не хотілося, тому я просто стояв і дивився, що вона робить.

Кароліна?

То була Кароліна. Кузина Адека і Бодека, яка приїхала провести з ними частину літа.

Ти з нею грався?

Вона помітила мене й попросила залізти в кущі, бо хотіла дещо показати.

Я радо погодився і став навколішки на м’яку землю поруч із нею.

Дивись, сказала вона, вказуючи на голі гілки, що тягнулися вгору із землі, це — дороги й стежки, якими ходять люди. А оці людці завбільшки з мурах, які живуть у крихітних поселеннях тут, унизу на землі, обробляють її та вирощують городину, яку потім везуть цими дорогами й стежками нагору, щоб продати на ярмарку.