Теплі полярні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лише одна світлина?

Їх було декілька, але не різнокольорових, як мамині, а всі чорно-білі, а окремі частини відрізано ножицями. І я тепер пригадую, що там насправді була ще одна жінка на лавочці, трохи праворуч від мами, і з описаної вище світлини її відрізали. На вигляд вона була молода, молодша за маму, і теж у сірому пальті й із маленьким круглим чорним капелюшком. І тато стоїть не позаду мами й Нори, а в проміжку між мамою та цією жінкою.

І була ще одна світлина, така ж, як і перша, але де відрізані і жінка, і тато.

Хто була та жінка?

Гадаю, панна Аделя. На світлині вона не така, як я її пам’ятаю, та це, можливо, тому, що там вона на кілька років молодша.

Хто така Аделя?

Я не певен. Іноді тато з нею працював, але не знаю, чи вона була родичка граб’ї, чи робила на нього. Гадаю, вона часом жила в палаці, але переважно мешкала десь в іншому місці.

Я їй дуже подобався, і вона завжди гладила мене по голові, а іноді цілувала — у маківку або в очі. Вона казала, що в мене чудові очі.

Хто порізав світлини?

Гадки не маю. Може, Нора, якій був потрібен лише тато, тож вона помилково відрізала краї одразу двох фотокарток, а потім — однієї з них, із татом; або, якщо не Нора, то, ймовірно, мама, якій хотілося фото з нами чотирма, а потім — трьома.

Але, найімовірніше, то зробила Нора, а чому — то лиш їй самій знати. Була вона вельми загадковою.

Твій тато і панна Аделя поїхали авто?

Так, рано-вранці, коли я грався в кущах смородини біля фасаду нашої хати, принаджений туди міцним трунким ароматом, як завжди, уявляючи себе велетнем у крихітному, мініатюрному світі. Тоді ж я почув крізь прочинене вікно гучну суперечку тата й мами, а на тлі — завзяту гру Нори на піаніно в її кімнаті.

Потім великий автомобіль вершкового кольору зі складеним дахом і панною Аделею за кермом підкотив під’їздом до дверей і зупинився. Лискучі хромовані колеса зі шпицями й бежеві шкіряні сидіння чудово контрастували з вершкового кольору авто. Дверцята з лискучими металевими ручками відчинялися проти напрямку руху, а не, як зазвичай, за напрямком.

Щойно автомобіль зупинився, сварка в хаті вщухла й тато поквапно вибіг до авто, відчинив дверцята, заскочив усередину й вмостився спереду на пасажирському сидінні. На ньому був світло-сірий костюм і лискучі чорні черевики, а голова непокрита. Панна Аделя була в квітчастій сукні, а на голову вона пов’язала білий шовковий шалик.

Я вистрибнув із кущів і кинувся до авто запитати в тата, куди він їде. Його обличчя проясніло, і він відповів, що йому з панною Аделею треба в місто у справах, а по обіді він повернеться.

Панна Аделя всміхнулася до мене, вони вдвох помахали, автомобіль зробив коло і виїхав з двору.

Тоді я зауважив, що в хаті все стихло. Нора вже не грала.

Твоя мама і Нора вийшли тоді?

За якусь мить мама і Нора вийшли з дверей і, не звертаючи на мене уваги, наче й не бачили, швидко рушили стежкою до парку. Обидві були в легких літніх сукнях. Нора йшла праворуч від мами, за кілька кроків обійняла її руку своєю, притулилася до неї, і, так ідучи, вони зникли серед дерев.

Під'їхала маленька бричка?

Мені вже перехотілося гратися в кущах, і я не знав, що робити. Але саме тоді на маленькій двоколісній бричці, яку тягнув поні, під’їхали Адек і Бодек. Вони зупинилися й запитали, чи не хочу я покататися.

Я радо погодився, заліз у бричку і протиснувся між ними. Бодек з віжками сидів ліворуч, а Адек праворуч. Ми поїхали по правій доріжці, Бодек цвьохнув віжками, підганяючи поні, і той загалопував на своїх куцих ніжках гладеньким втоптаним піском.

Адек мав із собою свою чудову рушницю «Флобер» із лискучим чорним дулом і світло-брунатним, майже жовтим лакованим дерев’яним прикладом. Він націлив її вгору на верхівки дерев, наче збирався стріляти пташок, але лише вигукнув: «Паф-паф-паф!»

Коли ми проминали якусь зі статуй, він націляв рушницю на неї і знову вигукував: «Паф-паф-паф!»

Коли час від часу бричка вповільнювалася, я боявся, що вилечу з неї вперед головою, і тримався за Адека, схопивши його руками за поперек.

Він поглянув на мене, засміявся і запитав, чи я боюся померти.

Я не мав повного уявлення, що воно таке, і, не бувши певен, попросив його пояснити.

Він сказав, що це означає «піти туди» — і вказав на верхів’я.

Я запитав, чи це там, де повсякчас співають пташки.