Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перший комічний актор. Ну, а що, як і ключ лежить тут-таки, біля шкатулки?

Микола Миколайович. Годі говорити загадками! Ви що-небудь знаєте. Мабуть, вам автор дав в руки цього ключа, а ви тримаєте його і секретничаєте.

Федір Федорович. Оголосіть, Михайле Семеновичу; я не на жарт зацікавлений знати, що справді може тут критися! На мої очі, я не бачу нічого.

Семен Семенович. Дайте ж відкрити нам цю загадкову шкатулку. Що це за чудна така шкатулка, яка, невідомо для чого, нам піднесена, невідомо для чого, перед нами поставлена, і, невідомо для чого, від нас замкнена?

Перший комічний актор. Ну, а що, як вона відкриється так, що здивуєтеся, як не відкрили самі? і що, як у шкатулці лежить річ, яка для одних, наче старий гріш, що вийшов з ужитку, а для інших, наче ясний червінець, котрий вік у ціні, хоч би як змінювався на ньому штемпель?

Микола Миколайович. Та годі вам з вашими загадками! Нам подавайте ключа й нічого більш!

Семен Семенович. Ключа, Михайле Семеновичу!

Федір Федорович. Ключа!

Петро Петрович. Ключа!

Усі актори й актриси. Михайле Семеновичу, ключа!

Перший комічний актор. Ключа? Та чи приймете ви, панове, цього ключа? Можливо, жбурнете його геть, разом зі шкатулкою?

Микола Миколайович. Ключа! не хочемо більше нічого слухати. Ключа!

Усі. Ключа!

Перший комічний актор. Будь ласка, я дам вам ключа. Від комічного актора, ви, можливо, не звикли чути таких слів, та що ж діяти? цього дня серце моє розгорілося, мені стало легко, і я ладен все сказати, що тільки є в мене на душі, хоч би як ви сприйняли слова мої. Ні, панове, не давав мені автор ключа, але бувають такі хвилини стану душевного, коли стає самому зрозуміло те, що раніше було незрозумілим. Знайшов я цього ключа, і серце, моє говорить мені, що він той самий; відімкнулась передо мною шкатулка, і душа моя говорить мені, що не міг мати іншої думки сам автор.

Придивіться-но уважно до цього міста, яке виведене в п’єсі! Усі до одного згодні, що такого міста нема в усій Росії: не чувано, щоб де були у нас чиновники усі до одного такі потвори; хоч два, хоч три буває чесних, а тут жодного. Словом, такого міста нема. Чи не так? Ну, а що, як це наше ж душевне місто[81], і сидить воно в кожного з нас? Ні, поглянемо на себе не очима світської людини, — адже не світська людина вирече над нами суд, — поглянемо хоч скільки-небудь на себе очима того, хто покличе на очну ставку всіх людей, перед яким і найкращі з нас, не забудьте цього, потуплять з сорому очі свої, та й подивимось, чи стане у кого-небудь з нас тоді духу спитати: «Та хіба у мене пика крива?» Щоб не злякався він так власної кривизни своєї, як не злякався кривизни усіх цих чиновників, яких щойно бачив у п’єсі! Ні, Петре Петровичу, ні, Семене Семеновичу, не кажіть: «це старі розмови», або: «це вже ми самі знаємо!» Дайте ж, нарешті, вже й мені сказати слово. Що ж, справді, немовби я живу тільки для блазнювання? Ті речі, що їх нам дано для того, щоб пам’ятати їх вік, не повинні бути старими: їх треба сприймати як новину, немовби вперше тільки чуємо, хоч би хто їх проголошував нам, — тут нема чого дивитися на особу того, хто говорить їх. Ні, Семене Семеновичу, не про красу нашу має бути мова, але про те, щоб справді наше життя, яке звикли ми вважати зі комедію, та не закінчилося б такою трагедією, якою не закінчилася ця комедія, що її оце зіграли ми. Що не кажи, страшний той ревізор, який чекає нас біля дверей домовини. Ніби не знаєте, хто цей ревізор? Чого прикидатися? Ревізор цей наша пробуджена совість, яка змусить нас раптом і одразу поглянути пильно на самих себе. Перед цим ревізором ніщо не сховається, бо, іменним вищим повелінням, його послано й повідомлено буде про нього тоді, коли вже й кроку не можна буде ступити назад. Раптом відкриється перед тобою, у тобі ж відкриється таке страховище, що з жаху волосся догори стане. Краще ж зробити ревізію всьому, що тільки є в нас, на початку життя, а не наприкінці його — замість марних розглагольствувань і вихвалянь, та побувати тепер-таки у неподобному душевному нашому місті, яке в кілька разів гірше всякого іншого міста, — в якому безчинствують наші пристрасті, як потворні чиновники, крадучи скарби власної душі нашої! На початку життя взяти ревізора і з ним під руку переглянути все, то тільки є в нас, — справжнього ревізора, не підробного, не Хлестакова! Хлестаков — перодряп, Хлестаков — легковажна світська совість, продажна, облудна совість; Хлестакова підкуплять як раз наші ж, що в душі нашій живуть, пристрасті. З Хлестаковим під руку нічого не побачиш у душевному місті нашому. Дивіться, як кожний чиновник з ним у розмові викрутився спритно і виправдався, — вийшов мало не святим. Думаєте, не хитріше за всякого шахрая-чиновника кожна пристрасть наша? І не тільки пристрасть, навіть найпустіша, по́шла яка-небудь звичка. Так спритно перед нами викрутиться і виправдається, що, чого доброго, вважатимеш її за чесноту, і навіть вихвалятимешся перед своїм братом і скажеш йому: «Дивись, яке у мене чудове місто, яке у ньому все прибране й чисте!» Лицеміри — наші пристрасті, кажу вам, лицеміри, бо сам мав з ними справу. Ні, з легковажною світською совістю нічого не побачиш у собі: і її саму вони одурять, і вона одурить їх, як Хлестаков чиновників, і тоді загине сама так, що й сліду її не знайдеш. Зостанешся, як дурень-городничий, який занісся вже був не знати куди — і в генерали поліз, і впевнено почав проголошувати, що стане першим у столиці, та іншим став обіцяти посади, і потім раптом побачив, що був кругом обманутий і одурений хлопчиськом, верхоглядом, вітрогоном, який і схожий не був на справжнього ревізора. Ні, Петре Петровичу, ні, Семене Семеновичу, ні, панове, усі, хто б не додержувався такого самого погляду, киньте вашу світську совість! Не з Хлестаковим, але зі справжнім ревізором оглянемо себе! Присягаюсь, душевне місто наше варте того, щоб подумати про нього, як думає добрий государ про свою державу. Благородно й суворо, як він виганяє з землі своєї хабарників, виженемо наших душевних хабарників! Є засіб, є бич, яким можна вигнати їх. Сміхом, мої благородні співвітчизники! Сміхом, якого так бояться усі низькі наші пристрасті! Сміхом, який створений для того, щоб сміятися з усього, що ганьбить справжню красу людини. Повернемо сміхові його справжнє значення! Заберемо його в тих, хто перетворив його на легковажне світське блюзнірство над усім, не розбираючи ні хорошого, ні поганого! Таким же самим чином, як посміялися з мерзотності у іншій людині, посміємося великодушно з мерзотності власної, яку лиш у собі відшукаємо! Не одну цю комедію, але все, хоч би що з’явилося з-під пера будь-якого письменника, який сміється з порочного й низького, приймемо прямо на свій власний рахунок, немовби воно було саме на нас особисто написано: все відшукаєш у собі, якщо тільки зазирнеш у свою душу не з Хлестаковим, але зі справжнім і непідкупним ревізором. Не обуримося духом, якщо який-небудь розлючений городничий або, справедливіше, сам нечистий дух шепне його устами: «Чого смієтесь? з себе смієтесь!» Гордо йому скажемо: «Так, з себе сміємося, тому що відчуваємо благородну руську нашу породу, тому що чуємо наказ вищий бути кращими за інших!» Співвітчизники! адже у мене у жилах теж руська кров, як і у вас. Дивіться: я плачу! Комічний актор, я раніше смішив вас, тепер я плачу. Дайте мені відчути, що й моє поприще таке саме чесне, як і кожного з вас, що я так само служу землі своїй, як і всі ви служите, що не пустий я який-небудь скоморох, створений для розваги пустих людей, але чесний чиновник великої Божої держави і збудив у вас сміх, — не той безпутний, яким пересміює в світі людина людину, який народжується від бездіяльної пустоти дозвільного часу, але сміх, що родиться з любові до людини. Одностайно доведемо всьому світові, що в руській землі все, що тільки є, від малого до великого, прагне служити тому ж, кому все повинно служити на землі, лине туди ж (глянувши вгору), вгору, до верховної вічної краси!

VI

Доповнення до «Розв’язки “Ревізора”»*

Семен Семенч. Що це, Михайле Михайлчу, що це ви говорите, яке душевне місто?

Михайло Михайлч. Мені так здалося. Мені здалося, що це моє ж душевне місто, що остання сцена являє останню сцену життя, коли совість змушує поглянути раптом на самого себе якнайпильніше і злякатися самого себе. Мені здалося, що цей справжній ревізор, саме повідомлення про якого в кінці комедії навіває такий жах, — це та справжня наша совість, що зустрічає нас біля дверей домовини. Мені здалося, що цей вітрогон Хлестаков, шахрай, чи як хочете назвати, це та підробна легковажна світська наша совість, яка, використавши страх наш, прибирає раптом личину справжньої і дає себе підкупити пристрастям нашим, як Хлестаков чиновникам — і тоді зникає так само, як він, невідомо куди. Мені здалося, що це безвідрадно-сумне закінчення, яке так обурило й приголомшило глядача, стало передо мною як нагадування, що й життя, яке звикаємо поволі вважати комедією, може мати таке саме сумно-трагічне закінчення. Мені здалося, ніби вся комедія сукупністю своєю говорить мені про те, що слід спершу взяти того ревізора, який зустрічає нас у кінці, і з ним так само, як правосудний государ ревізує свою державу, оглянути свою душу і озброїтися так само проти пристрастей, як озброюється государ проти продажних чиновників; тому що вони так само крадуть скарби душі нашої, як ті грабують казну і добро держави, — зі справжнім ревізором: тому що лицемірні наші пристрасті та й не тільки пристрасті, а навіть найменша по́шла звичка вміє так вправно під’їхати до нас і спритно перед нами викрутитися, як не викрутилися перед Хлестаковим пройди-чиновники, отже ладен навіть вважати їх за чесноти, ладен навіть похвалитися порядком душевного свого міста, не беручи і в думку того, що можеш залишитися одуреним, як городничий. Мені так здалося.

Петро Петрович. Михайле Михайлчу! Все те, що ви кажете, красномовне; але де ви тут знайшли подібність? Де подібність Хлестакова з легковажною світською совістю або справжнього ревізора з справжньою совістю? Миколо Миколайовичу! скажіть мені щиро: чи вбачаєте ви тут яку-небудь подібність?

Микола Миколайович. Признаюсь, ніякої.

Семен Семенч. І я теж; хоч як витріщаю свої очі, а нічого не бачу.

Федір Федорович. Признаюсь вам, Михайле Михайлчу, одверто: незважаючи на те, думка непогана і могла б послужити навіть предметом твору художнього: але я не думаю, щоб автор її мав на увазі.

Микола Миколайович (рішуче). Дурниці! Він і в помислах цього не мав!

Михайло Михайлч. Та хіба я вам кажу, що автор мав її на увазі? Я вам наперед сказав: «Автор не давав мені ключа, я вам пропоную свій». Автор, коли б навіть і мав цю думку, то в такому разі вчинив би погано, якби її виявив ясно. Комедія тоді збилася б на алегорію, могла б з неї вийти яка-небудь бліда, моралістична проповідь. Ні, його справою було зобразити просто жах від безладдя речей не в ідеальному місті, а в тому, яке на землі, — зібрати докупи все, що є гіршого на нашій землі, щоб його швидше побачили і не вважали б його за те неминуче зло, яке слід допустити і яке так само неминуче серед добра, як тіні в картині. Його діло зобразити це темне так сильно, щоб відчули всі, що з ним треба боротися, щоб кинуло в трепет глядача, і жах від безладдя пройняв би його наскрізь усього. Ось, що він повинен був зробити. А це вже наша справа виводити мораль. Ми, хвалити Бога, не діти. Я подумав про те, яку мораль можу вивести для самого себе, і натрапив на ту, про яку вам тепер розповів.

Петро Петрович. Михайле Михайлчу! Комедія пишеться для всіх. З неї повинні вивести мораль усі, — мораль найближчу, доступну усім, а не ту далеку, що її може вивести для себе яка-небудь оригінальна, не схожа на інших людина. Питаю: чому цієї моралі ніхто не вивів, а тільки самі ви?

Микола Миколайович (поквапно). Іменно! ось справжнє питання! Поясніть-но спершу це: чому самі ви це вивели, а не всі?

Семен Семенч. Так, Михайле Михайлчу, чому самі ви це вивели? Чому самі ви це вивели?

Михайло Михайлч. По-перше, звідки ви знаєте, що цю мораль вивів сам я? А по-друге, чому ви вважаєте її далекою? Я гадаю, навпаки, найближче за все до нас власна наша душа. Я мав тоді на думці душу свою, думав про себе самого, тому й вивів цю мораль. Коли б і інші мали на увазі насамперед себе, мабуть, і вони вивели б ту саму мораль, яку вивів і я. Але хіба кожний з нас підходить до твору письменника, як бджола до квітки? — для того, щоб добути з неї потрібне собі. Ні, ми шукаємо в усьому мораль для інших, а не для себе. Ми ладні обстоювати й захищати все суспільство, оберігаючи дбайливо моральність інших і забувши про свою. Адже посміятися ми любимо з інших, а не з себе; адже ми любимо побачити вади в інших, а не в себе. Що б там не було, але погляньте: адже три тисячі людей прийшло до театру; усі знають, що прийшли для того, щоб посміятися, і кожний з цих трьох тисяч певний, що доведеться з інших посміятися, а не з нього. Найменший натяк, що він може бути подібний сам до того, з кого посміявся, може його розгнівити, і він ладен уже, з люті, повторювати: «Та хіба в мене пика крива?»

Семен Семенч. Михайле Михайлчу, я кажу не в тому розумінні.

Михайло Михайлч (перебиваючи). Дозвольте, Семене Семенчу! Ви людина благородна, людина істинно руська в душі, людина, нарешті, яка дивиться вже очима християнина на життя — чого ж ви проголошуєте речі, що суперечать вашому власному напряму думок? Насамперед, чому ви щоразу забуваєте, що предметом комедії і взагалі сатири є не достоїнство людини, а ганебне в людині; що чим більше вона показала ганебне ганебним, чим більше з нього обурилася й примусила через нього здригнутися глядача, тим більше вона виконала своє завдання. Чому ви щоразу це забуваєте і щоразу хочете сатирі нав’язувати предмети, що личать трагедії? Чому не поглянете на твір письменника також очима християнина? Ні, хто хоче моралі, той візьме її собі; хто дивиться в душу собі, той з усього візьме те, що слід: той і в цьому реальному місті побачить душевне своє місто; той побачить, що з більшою силою треба озброїтися проти лицемірства. Ні, дайте сатирі спокій; вона діло своє робить. Поганого не слід щадити, хоч би де воно було. Але коли хочете вже чинити по-християнському, зверніть ту саму сатиру на самого себе і застосуйте кожну комедію особисто до самого себе, перше ніж помічати відношення її до цілого суспільства. Коли вже чинити по-християнському, то кожний твір, який картає погане, слід особисто звернути до самого себе, немовби він безпосередньо про мене був написаний. Ви самі знаєте, що нема пороку, поміченого нами в іншому, якого хоч би відбиття не було в нас самих — не в такому обсязі, в іншому вигляді; в іншому вбранні, пристойнішому й благообразнішому, причепурившись, як Хлестаков. Чого не відшукаєш, якщо тільки зазирнеш у свою душу з тим непідкупним ревізором, який стріне нас біля дверей домовини! Самі це знаємо, а знати не хочемо! Кипить душа пристрастями, говоримо щодня, а гонити не хочемо. І бич у руках, даний на те, щоб гонити їх.

[81] * Це наше душевне місто… — Тлумачення «душевного міста» в «Розв’язці “Ревізора”» дослідники ставлять у паралель з твором блаженного Августина «Про Град Божий».