У давній давнині були створіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зрештою я зібрала все те, що залишила жінка, і поклала знову в конверт. Мені було легше розмірковувати раціональніше, коли пачка грошей і авіаквиток першого класу не муляли очі. Я встала й пішла в хол.

На стіні висіла фотографія мого батька. Докторка Полсон повісила її після батькової смерті, попередньо запитавши в мене, чи я не проти. Це була та сама фотографія, яку він використовував усюди — на вебсайті, у всіх цих брошурах, що безкоштовно друкували для нас медичні ком­па­нії. Я бачила це мільйон разів. Він був одягнений у свій білий піджак, під яким була світло-голуба сорочка на ґудзиках. Його смугляве лице було продовгуватим і худим. Вираз його обличчя був серйозний, як ото бува на світлинах столітньої давнини в людей, котрі раніше ніколи не знимкувалися. Брови насуплені, вуста щільно стиснуті, густе чорняве волосся прибране з лиця, темні блискучі очі пом’якшені довгими й тонкими віями. Джамшид Дастані — освічений, мудрий і чуйний чоловік. Чоловік, якому можна довірити свого домашнього улюбленця.

Це була переконлива ілюзія. Якщо пильніше придивитися, то очі виказували його. Вони були зморені й зацьковані, очі загубленої душі. Секретом фотографії, який можна було розгадати тільки якщо споглядати її мільйон разів, як оце споглядала я, було те, що насправді він не дивився в камеру. Його обличчя було нахилене правильно, і лінія очей була доволі близько, що могло обдурити майже будь-кого, але його погляд був прикутий до чогось далекого й сумного, достоту як і за життя.

Я поглянула на світлину. Моя увага знову була прикута до батька, так ніби я почула, як він відкашлявся і збирається щось мені розповісти. Але, звісно, світлина не заговорила. Погляд мого батька зі світлини, не затримуючись на мені, вбирав якісь речі вдалині — речі, про які він ніколи не говорив.

Було би, звісно, вкрай нерозважливо сісти на міжнародний рейс, що прямує до таємничого пункту призначення, аби я, профанка, заопікувалася хворим неіснуючим створінням. Жодна людина при доброму розумі й бувши притомною не погодилася б на щось настільки небезпечне й безголове.

Я дивилася на світлину батька, поки мені не урвався терпець. Це була його вина. Усе це. Ця клініка, цей згаяний час і ці гроші, за які я тепер відповідала перед законом, — його вина. Ця дивакувата жінка і її нічим не обґрунтовані прохання — його вина. Те, що я змушена навіть розмірковувати над ними — його вина.

Хтось убив його одного дня у його власному будинку — його вина.

Я увійшла в оглядовий кабінет, де докторка Полсон уже закінчувала зі своїм пацієнтом. Я обережно постукала у двері й прочинила їх.

— Щось трапилося? — запитала вона.

Мені завжди подобалася докторка Полсон. Вона була різкуватою, але й на свій лад спочутливою. Наша головна орнітологиня, вона любила всіх тварин, але птахів особливо. У неї була пара улюбленців на ймення Трістан та Ізольда, а ще сірий африканський папуга, прозваний Гемінґвеєм, який декламував Т. С. Еліота й Емілі Дікінсон з маніакальним тріум­фом щоразу, коли вона приносила його в офіс. Докторка Полсон зберігала на столі копію книги «Путівник Сіблі по птахах», а два обрамлені відбитки з «Птахів Північної Америки» Дж. Одюбона висіли на стіні. Вона сама іноді нагадувала мені пташку — тиху, терплячу й акуратну, можливо, чаплю. Вона була високою, стрункою та серйозною, але не про те річ. Найприкметнішим був її спокій, який властивий певним видам ловецьких птахів, котрі можуть завмирати і зливатися з ландшафтом. Саме такою вона здалася мені в той момент. Урівноважена й пильна, вона вивчала мене.

— Я, мабуть, піду додому, докторко П., — сказала я.

Ось і все — я пішла б додому, розмірковуючи про всі ці речі, а відтак я б зрозуміла, що летіти до Англії, не маючи найменшого уявлення про те, хто чи що там чекає на мене, нерозсудливо й безвідповідально.

— Я впевнена, що ми впораємося, — сказала вона. — Все гаразд?

— Так, — збрехала я. — Все гаразд. Гадаю, мені потрібно трохи відпочити.

І викинути з голови дурнуваті думки про політ через пів світу, щоби надати ветеринарну допомогу — тим паче не маю­чи кваліфікації — створінню, що не існує поза казками.

— Ти повинна подбати про себе, — сказала докторка П.

— О, я, мабуть, візьму кілька вихідних.

Стоп, що? Я справді це щойно сказала?

— Звісно, — відповіла вона, — все, що тобі потрібно.

— Дякую, докторко П., — сказала я.

Мабуть, я мала дивний вираз обличчя. Було достатньо важко вдавати спокій.

— Маржан, чи все в тебе добре? — спитала вона.

— Так. У мене все добре. — Навряд чи це звучало правдоподібно.

— Якщо ти захочеш колись поговорити, — сказала вона, — знай, я завжди поруч.

Видавалося, наче це вона хоче поговорити, через що мені хотілося говорити ще менше. Останнє, що я хотіла б почути, це як хтось інший співчуває моїй втраті.

— Дякую, все в нормі, — відповіла я.

Перш ніж вона встигла ще щось сказати, я вибігла з кімнати й зачинила двері за собою. Я зупинилася востаннє перед світлиною батька й намагалася стати так, щоб він таки поглянув мені в очі. Проте як би я не нахиляла й не крутила головою, він щоразу дивився повз мене.

— Якщо я помру, — звернулася я до світлини, — це твоя вина.

***

Я справді пішла додому, тому мої слова не були брехнею.