У давній давнині були створіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона впевнено підійшла прямо до столу, без жодних вагань, достоту як ракета з тепловою головкою самонаведення, причому ракета, на якій хтось намалював щасливе личко. Я припустила, що їй було трохи за двадцять. Каштанове волосся, витончені окуляри з дротовими обідцями, карі очі, що зустрілися з моїми, щойно вона уздріла мене. Усмішка, що змушувала почуватися трохи її подругою, а трохи її ж здобиччю.

Із нею не було тварини. Погана прикмета у ветеринарній клініці.

— Ти, мабуть, Маржан, — промовила вона. — Співчуваю твоїй втраті.

Але найгіршим було те, що вона знала моє ім’я.

— Хто ви? — моїм голосом можна було б протинати повітря, але її усмішка навіть не здригнулася.

— Ми не знайомі, — відповіла вона.

— Він вам винен гроші? — запитала я. — Бо вам прийдеться звернутися до його бухгалтера, і я вас запевняю…

Вона відмахнулася від запитання, після чого дістала візи­тівку з полотняної сумки й поклала на стійку рецепції пере­ді мною. На візитівці не було ні словечка, лише покритий бронзовою фольгою символ — чайник у формі звинутої кільцями змії. Я очікувала пояснень, поки не зрозуміла, що вона чекає, що я впізнаю цю емблему.

— Не пригадуєш? — спитала вона нарешті.

Я похитала головою. Вона знову сумно всміхнулася:

— Він не розповів тобі. Ми можемо десь поговорити?

— Про що? — запитала я.

— Багато про що, — відповіла вона. — Про твого батька. Що трапилося з ним, — вона затнулася. — Про роботу.

Про роботу.

Те, як вона промовила ці слова, сколихнуло щось пекуче та невідоме в моїх грудях. Можливо, це було ще більше злості — доброї старої злості, яку я вже доволі довго плекала в собі. Чи, можливо, це було щось інше. Можливо, це була зацікавленість.

Можливо, це була надія.

***

Іноді, коли йому телефонували на мобільний, відповідала я. Мій батько ненавидів це.

— Джим Дастані тут? — питали вони, що завжди диву­вало мене. Мого батька звали Джамшид. «Джим» звучало як особ­ливо жалюгідний різновид культурної капіту­ляції, тому що окрім того, що ім’я до біса просте, воно ще й зовсім йому не личило. Зрозуміло, що він просто не міг зватися «Джимом».

Хто б то не був, я обов’язково кричала так, щоби той «хтось» почув моє: «Б-А-А-А-А-А-ТЬКУ! Це до Т-Е-Е-Е-Е-БЕ!», — аби у клієнта склалося перше враження про його непрофесійність. Мій батько з гуркотом спускався по сходах, пере­скакуючи через одну. Коли він дратувався, то щоразу так кривився, що це нагадувало посмішку, але та посмішка наче була спричинена фізичним болем. Щиро кажучи, багато чого здавалося фізично болючим, коли це робив батько — їв, сміявся, спав. Мабуть, саме тому він не робив нічого з цього так часто, як мав би.

Вихоплюючи телефон із моїх рук, він дивився на мене суво­ро, так неначе я мала ось-ось вскочити в халепу. Але такого ніколи не траплялося. Що б він зробив? Покарав мене? Неможливо покарати когось, витаючи в хмарах.

Він мовчки забирав телефон і йшов до себе в кімнату. При цьому як би сильно я не притуляла вухо до зачинених дверей, усе, що я чула, було лише бурмотіння.

Розмови ніколи не були тривалими. Щойно вони закінчувалися, він одразу відчиняв двері й передавав телефон мені, не злостячись при цьому й навіть не дратуючись. Подумки він уже збирав речі, вже виїжджаючи, вже прямуючи в аеропорт чи на вокзал чи іще чортзна-куди.

— Тож куди цього разу? — запитувала я, коли мені справді хотілося бути нахабою.

Якщо мені щастило, він казав щось на кшталт: «Туди, де тепло» або «До маленького затишного містечка». Це все, що я могла почути у відповідь. Ніколи не було зрозуміло, чи він справді говорить до мене, чи просто нагадує собі, щоби зібрати необхідні речі. Він міг взагалі не звертати на мене уваги, допоки не спакував сумку.

Наш ритуал, справжній ритуал, починався вже біля дверей. Він зупинявся у проймі дверей, так наче щойно згадав щось, а після цього обертався. Щоразу я була там, очікуючи цієї миті, я завжди була поруч.

— Маржан, — говорив він, — все, що тобі необхідне, це…

— Знаю.

Не було потреби в цьому переліку — кредитка в кухон­ному ящику, готівка в конверті поруч з умивальником. Телефони екстрених служб — пожежної охорони, поліції — приклеєні клейкою стрічкою поруч із візитівкою місцевої служби таксі й номером телефону служби доставки піци. Все, що мені могло знадобитися, було там, де воно завжди було.

Потім звучала його обіцянка: «Я скоро повернуся додому».