Жаїра. Том 2. На волі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Скоріше, скоріше!

Без відпочинку і без їжі рвали назад. Одчайдушно продиралися рікою, трощили зелене склепіння, не вважаючи на гілляки, що боляче хльоськали по обличчях і голих грудях. Мало-мало не вилітав з ношів Татаурана, цупко трималася за шию свого вірного Арусаві Тінь, діти чіплялися за пояси матерів і бігли-бігли...

— Скоріше там, не відставайте!

— Ніхто не відстає...

— А Білий Крук?

— Я тут, не журіться!

Хоч бігли всі, але малий Піра таки вирвався наперед, щоб розвідати, чи ворог не вийшов уже перед гору Камінного Пальця. Вернувся, задиханий і спітнілий.

— Ще нема нікого! — доповів. — Але вони вже близько! Чути як ідуть! Скоріше, скоріше!

Ареси ще надали ходу і незабаром вийшли на галявину перед двома горами: справді чути виразний шум, окремі сильні вигуки і тупіт.’

Куди ж тепер?

— Йдемо рікою!

— Краще вилізти на гору і йти горою!

— Рікою!

— Горою!

Мадіаї розсердився:

— Мало маємо досвіду з ріками?! Не вірю більше рікам! На гору!

І, не оглядаючись, перший кинувся почерез прозорі води озера на гору. За ним посунули інші.

Гора була прикро-крута, і лізти на неї було дуже важко.

— Коні не вилізуть сюди!

— Лишити коні! Вони тепер — тільки завада...

— А мули?

— Лишити й мулів! Навіщо вони нам?

— А вантаж?

— Забрати на плечі, що можна. Що не можна — викинути! Скоріше!

Змучені тварини, яким уже давно давалося взнаки товариство оцих божевільних двоногих, які, замість сидіти спокійно на вкритих смачною травою галявинах, чомусь дерлися кудись через ліси, води й гори, — аж повеселіли, коли з них поздіймали вантажі й пустили вільно. Вони не знали того, що людина — не лише докучливий володар, але також і оборонець, без якого годі вижити в пралісі. Вдоволені, відразу припали до паші, і тільки, коли валка, минувши їх, подалася далі, деякі попідіймали здивовано голови й жалібно заіржали.

А люди пішли геть. Пішли? Сказати «пішли» — це нічого не сказати. Опановані лихоманкою поспіху й страху, вони дерлися з усіх сил, чіпляючись пазурями і мало не зубами за кожен виступ, за кожен віхоть трави і просто за землю, щоб тільки скоріше, щоб тільки якнайдалі від ворога! З-під їхніх ніг стрімголов тікали гадюки, ящірки, павуки й усякі комахи, яких тут ніхто ніколи не тривожив. Часом виривався із свого віковічного леговища якийсь камінь і, глухо нарікаючи, котився вниз. Люди, що несли неспокій у грудях, передали цей неспокій цілій околиці, покотивши по ній луною вигуків.

За яких півгодини, однак, видряпалися на верх і тоді оглянулися: з ярка вже висувалися перші сильветки кінних бандейрантів. І так близько — здавалося каменем до них би докинув!

Побачивши ворога, ареси на мить заціпеніли. А бандейранти також побачили їх і переможно загалайкали:

— Га-га-га!

Стояли внизу й вимахували кулаками.