Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
Коли Джоан повернулася з подорожі й розповіла своєму спонсорові про те, що трапилося, спонсор наполіг на тому, що у неї був рецидив, і закликав розповісти про це групі й оновити дату початку тверезості. Мене здивувало те, що спонсор зайняв таку жорстку позицію. Зрештою, Джоан вжила настільки незначну кількість алкоголю, що більшість американців навіть не назвала б подібний напій алкогольним. Проте Джоан погодилася, хоча й зробила це зі сльозами на очах. Вона дотепер підтримує своє одужання й участь у спільноті анонімних алкоголіків.
Тоді наполягання спонсора Джоан на тому, щоб вона почала новий відлік періоду тверезості, здалося мені надмірним, але зараз я розумію, що це був своєрідний спосіб захистити її від перетворення невеликої кількості алкоголю у надмірну (слизька доріжка), а також забезпечити максимізацію корисності заради вищого блага групи. Готовність Джоан дотримуватися дуже суворого тлумачення рецидиву ще більше зміцнила її зв’язки з групою, що у довгостроковому періоді виявилося корисним і для неї самої. Окрім того, Джоан визнала: «Мабуть, якась частина мене знала, що у тому напої був алкоголь, і хотіла використати перебування за кордоном як виправдання». У цьому сенсі група виконує функції розширеного сумління.
Безперечно, стратегії групового мислення можна використати й у ганебних цілях – скажімо, коли ціна належності до групи перевищує клубні блага й члени групи зазнають шкоди. Наприклад, у 2018 році керівників організації NXIVM, котра називає себе «програмою управлінського успіху», арештували й звинуватили у секс-торгівлі та здирстві. Шляхом різноманітних форм промивання мізків жінок ганьбили й тримали у сексуальному рабстві. Бувають також ситуації, коли члени групи самі отримують користь, але завдають шкоди тим, хто не належить до неї, як роблять у наш час різні суб’єкти, що використовують соціальні медіа для розповсюдження неправдивої інформації.
За допомогою самопожертви й стигматизації ми з чоловіком намагалися зміцнити клубні блага нашої родини. Ми не дозволяли дітям мати власні телефони до старших класів середньої школи. Це робило їх диваками серед однолітків, особливо у середніх класах. Спочатку вони благали й жалібно випрошували дозволу мати власні телефони, але через деякий час почали сприймати цю особливість як невід’ємну частину ідентичності. Ще ми наполягали на тому, щоб за будь-якої нагоди їздити на велосипедах, а не на авто, а також проводити час разом без жодних пристроїв.
Я переконана у тому, що тренер наших дітей з плавання має таємний ступінь доктора наук з поведінкової економіки. Він постійно застосовує самопожертву й стигматизацію для зміцнення клубних благ. Насамперед він вимагає приділяти плаванню надзвичайно багато часу (до 4 годин тренування на день для учнів старших класів), а також соромить підлітків, які пропускають тренування. До того ж він використовує визнання й винагороди за високий рівень відвідування (щось на зразок жетонів «30 днів тверезості» в AA), у тому числі можливість узяти участь у виїзних зборах. У команді діють суворі правила стосовно того, що саме одягати на такі збори: червоні футболки у п’ятницю, сірі футболки у суботу, лише одяг з логотипом команди (кепки, плавальні костюми, захисні окуляри). Це дає змогу відрізнити членів команди від дітей з інших команд, котрі мають дещо буденний вигляд. Більшість цих правил здаються надмірними й недоречними, але вони є виправданими, якщо розглянути їх з точки зору максимізації корисності для посилення участі, зменшення кількості безбілетників і зміцнення клубних благ. Діти прагнуть потрапити у цю команду, і, здається, їм подобається подібна вимогливість, навіть коли вони скаржаться на неї.
Просоціальний сором знайшов свій найобнадійливіший прояв у Зеленому русі, що поєднує ідеї самопожертви, стигматизації й просоціального сорому з відданістю справі, котра важливіша за нас самих – адже йдеться про порятунок планети.
Дуже багато моїх пацієнтів та інших людей відчувають сором з незрозумілих причин. Я припускаю, що існує підкатегорія сорому, що сформувалася у відповідь на сучасну культурну заклопотаність особистими досягненнями й визнанням. Психіатр і письменник Марк Епштайн зазначив: «Оскільки ми страждаємо на своєрідний психологічний матеріалізм, нас передусім цікавить вдосконалення самих себе. Саморозвиток, самооцінка, впевненість у собі, самовираження й самоконтроль – це наші найбажаніші риси». Сором – це природна реакція саморегуляції на надмірну пиху й заклопотаність собою.
Теологиня й психотерапевтка Марґарет Альте писала про «надмірність, що викликає сором», яка «вперше з’явилася відразу після створення світу. У третьому розділі Книги Буття Адам і Єва прагнуть бути подібними до Бога, пізнати добро і зло, й мимоволі відчувають сором».
На відміну від студентів, які були у мене двадцять років тому, сучасних студентів більше не задовольняє вивчення медицини. Зараз вони мають отримати бізнес-освіту, написати книжку, відкрити компанію. Я у захваті від їхньої старанності, але мені сумно через те, що просте прагнення стати хорошим лікарем стало другорядним.
Соціальні медіа посилюють нашу схильність до сорому, заохочуючи прагнення до винятковості. Зараз ми порівнюємо себе не просто з однокласниками, сусідами та колегами, а з усім світом, тому надто легко переконати себе, що варто було зробити більше, отримати більше чи просто жити інакше. Нам здається, що аби вважати своє життя «успішним», ми повинні досягти міфічних висот Стіва Джобса та Марка Цукерберга, або ж, на кшталт Елізабет Голмс із компанії Theranos (сучасного Ікара), зазнати краху, хоча б намагаючись.
Я й сама не захищена від культурної заклопотаності особистими досягненнями. Тут, у Кремнієвій долині, мене оточують люди, які докладають величезних зусиль, щоб досягти успіху. Я часто запитую себе: чи достатньо у мене здобутків? Чому інші спромоглися досягти більшого? Чи маю я значення? Це безкінечна гра, яку ми ведемо самі із собою, хоч би де було наше місце в діапазоні досягнень. Це не та гра, де можуть бути переможці, і навіть не та гра, у яку варто грати. Попри це, наша культура заохочує й винагороджує за цю гру. Інтернет і соціальні мережі лише загострюють цю проблему.
У мене була скромна кар’єра клінічної психіатрині, поки не вийшла моя книжка про епідемію опіоїдів. На мій подив, книжка привернула більше уваги, ніж я могла собі уявити. Невдовзі мене почали запрошувати на виступи по всій країні. Після виступів, що зазвичай проходили добре, у мене часто виникало незрозуміле відчуття сорому й навіть нікчемності, яке на деякий час повністю поглинало мене. Це відчуття викликало збентеження, поки мені не спало на думку, що сором, як і значне погіршення стану після вживання наркотиків – це відчуття, котре виникає внаслідок особистого звеличення.
Антидотом від сорому може бути відмова від особистого визнання на користь співвіднесення своєї особистості з чимось більшим, ніж ти сам. Це не означає, що ми повинні відмовитися від прагнення до зростання. Навпаки, нам слід нагадувати собі, що коли ми прагнемо й здобуваємо особисте визнання за наші досягнення, це має свою приховану ціну.
Кожного разу, коли я бачу, як після перемоги спортсмени визнають існування сили, могутнішої від них самих, простягаючи руки до неба, стаючи навколішки чи виконуючи інший релігійний ритуал, я сприймаю це не лише як прояв вдячності незримій силі, а й як неусвідомлений спосіб відвернути сором. Визнаючи той факт, що всі ми є невеличкою частиною могутнішої життєвої сили навколо нас, що ми завдячуємо особистими досягненнями щедрості долі й удачі, ми вгамовуємо нарцисизм, котрий викликає сором.
Під час одного наукового дослідження за участю 74 країн вимірювалися культурні цінності цих країн порівняно із загальним споживанням алкоголю на душу населення (вік піддослідних – понад 15 років; споживання алкоголю – у літрах чистого алкоголю за рік). За результатами цього дослідження було встановлено, що країни, де цінують «можливість бути частиною колективу» або «нерівний розподіл влади» (як у Ємені чи Сенеґалі), мають нижчий загальний рівень споживання алкоголю. Водночас у країнах, де цінують «незалежність» та «прагнення до позитивних афективних переживань» (скажімо, у Німеччині та Великій Британії), виявився вищий рівень споживання алкоголю. Під час цього дослідження враховувався рівень доходів, рівень освіти та стать. Аналогічні дані були отримані за три часові періоди, а також на підвибірках європейських і неєвропейських країн.
Під час дослідження не враховувалися інші змінні, котрі, як відомо, впливають на споживання алкоголю, а саме: середній вік населення, ціна алкогольних напоїв, закони або політика країни стосовно алкоголю й рівень урбанізації. Утім, це дослідження висвітлює предиктори споживання алкоголю під впливом культури у 74 країнах, на які припадає приблизно 90 % населення світу. Ці дані вказують на те, що культура індивідуалізму підвищує рівень споживання алкоголю, тоді як культура колективізму знижує його.
Зазвичай ми вважаємо сором негативним відчуттям, особливо у часи, коли слово «соромлення» (соромлення надлишкової ваги, соромлення сексуальності, соромлення тіла тощо) стало настільки емоційно обтяженим, що (цілком справедливо) асоціюється із цькуванням. Однак майже столітня історія існування організації «Анонімні алкоголіки» та зазначене вище дослідження за участю 74 країн, а також життєвий досвід моїх пацієнтів – усе це свідчить про те, що сором може мати позитивний, оздоровчий вплив, стираючи деякі гострі кути нарцисизму, зміцнюючи наші зв’язки з мережами соціальної підтримки, а також стримуючи наші адиктивні нахили, котрі заохочує гедоністичний, насичений дофаміном світ.
Висновок. Налаштуйся, увімкнись, не відлітай
Усі ми прагнемо злиття зі своєю особистістю за межами «я» самосвідомості. Усі ми потребуємо перепочинку від зовнішнього світу та власних невгамовних роздумів. Мені потрібно зробити це. Я повинен зробити те. Чому мені не вдалося зробити це правильно? Подивіться, що вони зі мною зробили. Подивіться, що я зробила з ними. Чому я тут? Чи маю я значення?... І так без упину.
Адиктивні наркотики та моделі поведінки забезпечують цей перепочинок, однак урешті-решт тільки загострюють наші проблеми. А що, якби замість прагнення до забуття через утечу від світу ми б обернулися до нього? Якби замість того, щоб залишати цей світ за межами свого життя, ми занурилися б у нього?
Як ви пам’ятаєте, Мухаммед – це мій пацієнт, котрий випробовував різні форми самостримування з метою обмежити вживання канабісу, але зрештою опинявся там, де й починав, при цьому дедалі швидше переходив від помірного до надмірного вживання, а згодом і до залежності.
Мухаммед укотре вирішив узяти під контроль вживання канабісу і вирушив у похід у Пойнт-Реєсі, по туристичному маршруту неподалік Сан-Франциско, сподіваючись знайти перепочинок завдяки заняттю, що колись дарувало йому задоволення. Проте кожен поворот на маршруті викликав у нього яскраві спогади про куріння марихуани, адже у минулому він майже завжди здійснював такі походи у стані легкого наркотичного сп’яніння. Отже, замість того щоб дати перепочинок, цей похід перетворився на муки сильного потягу й болісне нагадування про втрату. Мухаммед уже не мав надії на те, що взагалі зможе подолати проблему канабісу.
А потім його осяяло. На оглядовому майданчику, котрий запам’ятався йому тим, що він палив там марихуану разом з друзями, Мухаммед підняв фотоапарат і спрямував об’єктив на розташоване поблизу дерево. Він побачив жука на листочку й ще більше сфокусував об’єктив, наблизивши зображення яскраво-червоного панцира жука, його смугастих вусиків і надзвичайно волохатих лапок. Мухаммед був зачарований. Його захопило створіння у фокусі об’єктива. Він зробив серію світлин, а потім змінив кут і зробив ще кілька фото. Протягом решти походу Мухаммед часто зупинявся, щоб фотографувати жуків у максимальному збільшенні. Щойно він це зробив, його потяг до канабісу став слабшим.
«Мені доводилося примушувати себе зберігати цілковитий спокій, – розповів мені Мухаммед під час одного з наших сеансів у 2017 році. – Мені потрібно було досягти повної непорушності, щоб зробити хороше фото у великому масштабі. Цей процес буквально заземляв мене, примушував зосередитися. Я відкрив на кінчику об’єктива дивовижний, сюрреалістичний і привабливий світ, що не поступався тому світові, від якого я тікав за допомогою наркотиків. Але цей світ був набагато кращим, бо у ньому не було потреби в наркотиках».
Через багато місяців я усвідомила, що шлях Мухаммеда до одужання був схожий на мій шлях. Я свідомо вирішила знову поринути у піклування про пацієнтів, зосередившись на тих аспектах роботи, котрі завжди були для мене винагородою. Йдеться про стосунки з пацієнтами, що формувалися з плином часу, та про занурення у наратив як спосіб упорядкувати цей світ. Це дало мені змогу подолати компульсивне читання любовних романів та присвятити себе прекрасній і важливій кар’єрі. Окрім того, я досягла відчутного успіху в роботі, але він виявився несподіваним побічним продуктом, а не тим, чого я прагнула.
Я закликаю знайти власний спосіб повного занурення у дароване вам життя. Припинити тікати від того, від чого ви намагаєтеся утекти, й натомість зупинитися, обернутися й поглянути цьому в обличчя, хай би чим воно було. Я хочу, щоб ви наважилися піти йому назустріч. Завдяки цьому світ може розкритися перед вами, як щось магічне й дивовижне – те, від чого не потрібно тікати. Натомість світ може стати вартим вашої уваги.
Переваги пошуку й підтримання рівноваги між задоволенням і болем не бувають ні миттєвими, ні незмінними. Вони потребують терпіння й підтримки. Ми маємо бути готові рухатися далі попри непевність у тому, що чекає попереду. Ми повинні вірити у те, що поточні дії, котрі нібито не мають жодних наслідків у даний момент, насправді накопичуються у позитивному напрямку, що розкриється перед нами у певний загадковий момент у майбутньому. Здоровий спосіб життя формується день за днем.
Моя пацієнтка Марія якось сказала мені: «Одужання нагадує сцену з „Гаррі Поттера“, коли Дамблдор іде по темній алеї, запалюючи ліхтарі по дорозі. Тільки коли він дійшов до кінця алеї й озирнувся назад, він зміг побачити, що вся алея освітлена, побачити світло свого просування вперед».
Ось і ми дійшли до кінця, та це може бути лише початком нового способу взаємодії із сучасним світом, надмірно насиченим ліками, стимулами й задоволенням. Застосовуйте на практиці уроки підтримання рівноваги між задоволенням і болем, аби мати змогу озирнутися й побачити світло власного просування вперед.
1. Невпинне прагнення до задоволення (та уникнення болю) спричиняє біль.