Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
Мого пацієнта Тодда, молодого хірурга, який проходив курс реабілітації від алкогольної залежності, затримали за водіння у стані амнестичної непритомності, коли він перетинав кордон між штатами. Він згадував, що під час першої зустрічі групи анонімних алкоголіків, яка відбулася після того страшного арешту, він настільки гірко плакав, що навіть не міг назвати своє ім’я. І це сказав чоловік, який пишався своїм емоційним самоконтролем. Тодд вживав алкоголь частково й для того, щоб послабити постійний самоконтроль, котрий допомагав йому стримувати емоції. Під час реабілітації він уперше дізнався, як можна послабити контроль емоцій і досягти самовираження.
– Це було перше безпечне місце, де можна було показати свою уразливість, – сказав мені Тодд. – Після зборів усі підходили до мене, давали свої номери, пропонували телефонувати. Це була та спільнота, якої я завжди прагнув, але не мав. Я нізащо так не відкрився би перед своїми друзями-скелелазами або іншими хірургами.
Після п’яти років стійкого одужання Тодд розповів мені, що найважливішим з 12 кроків був для нього десятий крок.
– Кожного дня я перевіряю себе. Гаразд, може, я неправий? Якщо так, то як я можу це змінити? Чи потрібно мені відшкодувати заподіяні людям збитки? Як я можу спокутувати провину? Приміром, нещодавно я мав справу з лікарем-резидентом, котрий не надав мені правильну інформацію про пацієнта. Я почав засмучуватися. Чому це не зроблено? Відчуваючи розчарування, я кажу собі: мабуть, ця людина налякана. Замість того щоб засмучуватися, як ти можеш допомогти їй отримати те, що потрібно? Я не вчинив би так до того, як став на шлях одужання.
– Кілька років тому, – сказав мені Тодд, – через три роки після початку реабілітації мене призначили науковим керівником студента-медика, який був просто жахливим. Я маю на увазі, що це виявився справді поганий студент. Я не дозволив би йому дбати про пацієнтів. Коли настав час дати відгук про роботу цього студента, я посадив його поряд і вирішив бути чесним. Сказав йому: «Ви не пройдете субординатуру, якщо не зробите докорінних змін». Після мого відгуку він вирішив почати все спочатку й по-справжньому спробувати покращити свою роботу. Йому вдалося зробити це, й зрештою він пройшов ординатуру. Річ у тому, що в період пиятики я не був би з ним чесним. Я просто дозволив би йому залишити все, як є, й провалити субординатуру, або ж переклав би цю проблему на когось іншого.
Правдива самоінвентаризація дає нам можливість не лише краще розуміти власні недоліки, а й об’єктивніше оцінювати й реагувати на недоліки інших людей. Коли ми відповідальні перед самими собою, це допомагає нам пробуджувати почуття відповідальності й в інших. Ми можемо використовувати сором, не соромлячи людину. Головне – поєднувати відповідальність зі співчуттям. Подібні уроки можна застосовувати щодо всіх нас, маємо ми при цьому залежність чи ні, а також їх можна поширювати на будь-які стосунки у повсякденному житті.
Просоціальний сором у повсякденному житті
Як мати, котра турбується про добробут дітей у переповненому дофаміном світі, я намагалася запровадити принципи просоціального сорому у житті своєї родини.
Насамперед ми зробили цілковиту чесність основною родинною цінністю. Я докладаю безліч зусиль (хоча й не завжди успішно) до того, щоб моделювати цілковиту чесність у власній поведінці. Ми, батьки, часом вважаємо, що, приховуючи свої помилки й недосконалість і розкриваючи тільки найкращу частину себе, ми показуємо дітям, що правильно. Однак це може мати протилежний ефект, викликаючи у дітей відчуття, що вони мають бути бездоганними, аби їх любили. Натомість, відверто й чесно розповідаючи дітям про свої труднощі, ми створюємо умови для того, щоб вони так само відверто й чесно розповідали про власні негаразди. Отже, ми повинні сформувати у собі готовність і бажання визнати провину, коли зробили щось не так під час взаємодії з дітьми й іншими людьми. Ми маємо прийняти свій сором і бути готовими спокутувати провину.
Приблизно п’ять років тому, коли наші діти навчалися у початковій школі й молодших класах середньої школи, я подарувала кожному з них шоколадного зайчика на Великдень. Ці ласощі були виготовлені з молочного шоколаду у спеціалізованій шоколадній майстерні. Діти з’їли трохи зайчиків і поклали решту в кухонну шафу на потім. Протягом наступних двох тижнів я потроху відкушувала від їхніх шоколадних зайчиків – мені здавалося, що цього ніхто не помітить. До того часу, як діти згадали про свої ласощі, від них майже нічого не залишилося. Знаючи про мою пристрасть до шоколаду, діти відразу звинуватили мене.
«Це не я», – сказала я. Брехня виникла сама собою. Протягом наступних трьох днів я продовжувала брехати. Спочатку діти не вірили, що я кажу правду, а потім почали звинувачувати одне одного. Я знала, що маю усе виправити. Як я можу навчити дітей бути чесними, якщо сама не чесна з ними? І як же нерозумно, безглуздо брехати про це! Мені знадобилося три дні, щоб набратися мужності й сказати їм правду. Було дуже соромно!
Дізнавшись правду, діти почувалися виправданими й нажаханими. Виправданими, тому що їхня перша здогадка виявилася правильною. Нажаханими, тому що їхня мати збрехала їм. Це було повчально для мене й для них на багатьох рівнях. Я нагадала собі й подала їм сигнал про те, що у мене є серйозні вади. Окрім того, я продемонструвала дітям на власному прикладі, що, зробивши помилку, принаймні можна бути відповідальною за це. Діти пробачили мене й донині люблять розповідати історію про те, як я «вкрала» їхній шоколад, а потім «збрехала про це». Їхнє глузування – це моя спокута, тому я вітаю його. Разом ми знову підтвердили, що у нашій родині того, хто зробить помилку, не будуть завжди засуджувати й відштовхувати. Ми вчимося й розвиваємося разом. Як і в мого пацієнта Тодда, коли ми здійснили активне й чесне переоцінювання себе, посилилась здатність і готовність давати іншим людям чесні відгуки, щоб допомогти їм усвідомити власні сильні сторони й недоліки.
Якщо потрібно пояснити дітям їхні сильні й слабкі сторони, важливо виявляти цілковиту чесність, але не соромити їх. Коли нашій старшій доньці було п’ять років, вона почала брати уроки гри на фортепіано. Мене виховували в музичній родині, тому я дуже хотіла поділитися музикою з дітьми. Виявилося, що у моєї доньки немає почуття ритму, хоча вона була й не зовсім позбавлена музичного слуху. Хай там як, ми обидві вперто продовжували її щоденну практику. Я сиділа поряд з нею, намагаючись підбадьорити, а сама тим часом стримувала почуття жаху через повну відсутність здібностей у доньки. Насправді жодна з нас не отримувала від цього задоволення. Десь через рік після того, як дочка почала брати уроки музики, ми дивилися мультфільм «Веселі ніжки» (Happy Feet) про пінгвіна на ім’я Мамбл, у якого виникла серйозна проблема: він був не здатен проспівати жодної ноти у світі, в якому потрібно було проспівати пісню серця, аби знайти свою другу половинку. Десь посередині фільму донька подивилася на мене й запитала: «Мамо, я що, схожа на Мамбла?».
У ту мить мене охопила невпевненість у собі як у матері. Що мені сказати? Сказати їй правду, ризикуючи завдати шкоди її самооцінці, чи збрехати й скористатися цим обманом, щоб розпалити любов до музики?
Я ризикнула. «Так, – сказала я, – ти дуже схожа на Мамбла».
На обличчі доньки розпливлася широка усмішка, яку я сприйняла як підтвердження. Я знала, що тоді вчинила правильно. Визнавши те, що дочка й так уже знала (йдеться про відсутність музичних здібностей), я допомогла їй сформувати навички правильної самооцінки – навички, які вона демонструє до цього часу. Крім того, я подала їй сигнал про те, що ми не можемо мати здібності до всього, а також що важливо знати, до чого у тебе є здібності, а до чого немає, щоб приймати мудрі рішення. Через рік наша дочка вирішила кинути уроки гри на фортепіано (всім на полегшення). Вона досі любить музику й співає під радіо, не потрапляючи у жодну ноту, проте зовсім не почувається ніяково через це.
Взаємна чесність усуває сором і є передвістям спалаху близькості, сплеску емоційної теплоти, джерелом якої є почуття глибокого зв’язку з іншими людьми, коли нас приймають, незважаючи на наші вади. Не досконалість, а готовність працювати разом над виправленням помилок є запорукою нашої відданості групі. Такий спалах близькості майже завжди супроводжується виробленням ендогенного дофаміну в мозку. Але на відміну від сплеску дофаміну, котрий ми отримуємо від дешевих задоволень, сплеск дофаміну під впливом близькості є адаптивним, оздоровчим і сприяє омолодженню.
Через декілька місяців після того, як Лорі припинила відвідувати церкву, вона пішла на перші збори анонімних алкоголіків. Завдяки участі в AA вона поступово кинула палити, пити й приймати ліки. 20 грудня 2014 року Лорі припинила вживати всі речовини й твердо стала на шлях одужання.
«Не можу сказати, що саме і коли це сталося, – сказала Лорі, через багато років згадуючи своє одужання, яким завдячує участі в AA. – Я почула розповіді інших людей. Відчула полегшення, розкривши свої найглибші, найпохмуріші таємниці. Бачила надію в очах новачків. Раніше я була такою самотньою. Пам’ятаю, просто хотіла померти. Не спала ночами, картаючи себе за все, що скоїла. В AA я навчилася приймати себе й інших людей такими, як вони є. Тепер я підтримую справжні стосунки з людьми. Я одна з них. Вони знають мене справжню».
Фахівці з поведінкової економіки називають винагороди належності до групи клубними благами. Що привабливіші клубні блага, то більше у групи шансів утримати наявних членів і залучити нових. Концепцію клубних благ можна застосувати до будь-якої групи людей – від родини до груп друзів чи релігійних громад.
Ось що писав поведінковий економіст Лоуренс Яннаконне про клубні блага у релігійних організаціях: «Задоволення, що я отримую від недільних відправ, залежить не тільки від мого внеску, а й від внеску інших: скільки ще є присутніх, як тепло вони мене вітають, як добре співають, з яким ентузіазмом читають і моляться».[144] Активна участь у групових заходах і зібраннях, а також дотримання групових правил і норм – усе це зміцнює клубні блага.
Геніальність спільноти анонімних алкоголіків полягає у тому, що просоціальний сором – це не лише спосіб використати дотримання групових норм, а й те, що він сам є клубним благом. Пацієнти розповідали мені, що перспектива відчути сором, коли доведеться зізнатися перед групою про рецидив, діє як основний чинник, що утримує їх від такого вчинку. Проте коли у них дійсно трапляється рецидив і вони чесно про це розповідають групі, це збільшує клубні блага, створюючи для інших членів групи можливість відчути емпатію, альтруїзм і, погляньмо правді в очі, певну зловтіху на кшталт: «Таке могло трапитися зі мною, і я, певна річ, радий, що цього не сталося».
Велику загрозу для клубних благ становлять так звані безбілетники (халявники або дармоїди), котрі намагаються отримати користь від групи без достатньої участі у житті спільноти. Пасивна участь становить безпосередню загрозу клубним благам. Коли йдеться про групові правила й норми, безбілетники загрожують клубним благам тим, що не дотримуються цих правил і норм, брешуть про це та (або) не докладають ніяких зусиль до того, щоб змінити свою позицію. Поведінка таких членів групи не сприяє зміцненню клубних благ, хоча кожен з них окремо отримує користь від членства в групі завдяки перевагам належності до неї.
Яннаконне зазначив, що дуже важко, а то й неможливо, визначити рівень дотримання групових правил, що створює клубні блага, особливо коли вимоги стосуються особистих звичок і нематеріальних, суб’єктивних явищ на зразок висловлення правди. Відповідно до теорії самопожертви й стигматизації Яннаконне, один зі способів опосередковано оцінити участь у групі полягає у тому, щоб зробити обов’язковою стигматизацію поведінки, що обмежує участь у інших ситуаціях, а також вимагати пожертвування особистих ресурсів, відмовившись від інших дій.[145] Це дозволить виявити безбілетників.
Зокрема, моделі поведінки у сучасних релігійних установах, які здаються надмірними, недоречними чи навіть нераціональними (наприклад, носіння певних зачісок чи одягу, відмова від споживання різних продуктів, сучасних технологій чи від певних методів лікування), є раціональними, якщо сприймати їх як ціну, котру сплачує людина за зменшення кількості безбілетників в організації.
Можливо, ви думаєте, що розкутіші релігійні організації та інші соціальні групи, де менше правил і суворої критики, мають приваблювати більшу кількість послідовників. Проте це не так. Саме суворіші церкви мають більше послідовників і зазвичай мають сильніший успіх порівняно з вільними церквами, оскільки вони швидше виявляють безбілетників і пропонують надійніші клубні блага. Джейкоб приєднався до групи «12 кроків» організації «Анонімні сексоголіки» на початку процесу одужання і після кожного рецидиву посилював свою участь у цій групі. Він демонстрував дивовижну відданість. Щодня відвідував збори групи особисто чи по телефону. Доволі часто телефонував іншим членам групи, понад вісім разів на день. Групи «12 кроків» у складі «Анонімних алкоголіків» чи інших організацій подібного роду іноді несправедливо називають культами чи організаціями, у яких люди обмінюють свою залежність від алкоголю та (або) наркотиків на залежність від групи. Утім, ця критика не бере до уваги той факт, що саме суворість, культовість організації може бути джерелом її ефективності.
Безбілетники у групах «12 кроків» можуть бути різними, але найнебезпечнішими є ті члени груп, які не визнають, що у них стався рецидив, не оголошують себе знову новачками й не проходять кроки програми повторно. Вони позбавляють групу такого клубного блага, як просоціальний сором, не кажучи вже про соціальне середовище тверезості, котре відіграє вирішальну роль в одужанні. Для збереження клубних благ організація «Анонімні алкоголіки» повинна вдаватися до рішучих і, як здається, часом нераціональних заходів боротьби з безбілетниками.
Джоан вдалося кинути пити завдяки участі в спільноті анонімних алкоголіків. Вона також регулярно відвідувала збори, мала спонсора й сама була спонсором інших членів спільноти. Джоан утримувалася від вживання алкоголю в AA протягом 4 років, а моєю пацієнткою була 10 років, тому я мала змогу спостерігати за тими позитивними змінами, що відбулися в її житті завдяки AA, й віддати їм належне.
На початку 2000-х трапилося так, що Джоан ненавмисно вжила алкоголь. Якось вона подорожувала по Італії й, не знаючи італійської мови, випадково замовила і випила напій з невеликим вмістом алкоголю, який відповідав рівню алкоголю в безалкогольному пиві, що продавалося на ринку США. Лише згодом Джоан усвідомила, що трапилося – і не тому, що відчула зміни у поведінці, а тому, що прочитала етикетку.
[144] Laurence R. Iannaccone, «Sacrifice and Stigma: Reducing Free-Riding in Cults, Communes, and Other Collectives», Journal of Political Economy 100, no. 2 (1992): 271–91.
[145] Laurence R. Iannaccone, «Why Strict Churches Are Strong», American Journal of Sociology 99, no. 5 (1994): 1180–1211, https://www.jstor.org/stable/2781147