Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.

– У суді я побачив групу інших чоловіків приблизно мого віку. На вигляд вони були, ну знаєте, менш привілейовані, ніж я. Мені спало на думку, що, мабуть, у них немає адвоката, як у мене. Мені стало трохи кепсько.

У будівлі суду, очікуючи, коли його викличуть, Дрейк подумки повторював план, озвучений адвокатом: «Суддя викличе вас для надання свідчень і запитає, чи визнаєте ви свою провину, а ви скажете: „Не винен“. Ось так. Це все, що вам потрібно зробити. Два слова – „Не винен“».

Суддя викликав Дрейка на місце для надання свідчень. Дрейк сів на жорсткий дерев’яний стілець, розташований трохи нижче й праворуч від лави судді. Його попросили підняти праву руку й пообіцяти говорити правду. Він пообіцяв.

Дрейк оглянув людей, що були в залі суду. Подивився на суддю. Суддя повернувся до нього й сказав: «Ви визнаєте себе винним?».

Дрейк знав, яких слів від нього чекають. Він планував сказати саме це. Два слова. «Не винен». Ці слова вже майже були у нього на вустах. Так близько.

– Однак потім я згадав про той випадок, коли мені було п’ять років і я попросив у батька морозива, а він сказав, що я мушу спочатку пообідати. Я сказав йому: «Я вже обідав. Ходив до Майкла додому, й він дав мені хотдог». Однак насправді я не ходив до Майкла. Ми з ним не були друзями, і мій тато знав про це. Тож він не став марнувати час. Узяв слухавку, зателефонував Майклові й запитав: «Ти давав Дрейкові хотдог?». А потім посадив мене, зберігаючи цілковитий спокій, і сказав мені, що брехати – це завжди гірше, ніж говорити правду. Він сказав, що брехня ніколи не варта наслідків. Той випадок справив на мене велике враження.

Дрейк продовжив:

– Увесь цей час я планував сказати «Не винен», як і велів мені адвокат. Не можу сказати, що вирішив зробити інакше, перш ніж давати свідчення. Проте у той момент, коли суддя поставив запитання, я не зміг вимовити ці слова. Я просто не здатен був сказати їх. Адже я пив і сів за кермо.

«Винен», – сказав Дрейк.

Суддя випростався на своєму стільці, ніби щойно прокинувся. Повільно повернув голову. Скоса подивився прямо на Дрейка, буравлячи його поглядом. «Ви впевнені, що це ваше останнє слово? Ви усвідомлюєте наслідки? Адже ви не зможете відмовитися від нього».

– Я ніколи не забуду, як він повернув голову й подивився на мене, – сказав Дрейк. – Я подумав: це якось дивно, що він мене про це запитує. На якусь мить я замислився, чи не роблю помилку. А тоді сказав йому, що впевнений.

Після цього Дрейк зателефонував адвокатові й розповів йому, що трапилося. Той був явно здивований.

Адвокат сказав Дрейку: «Я поважаю вашу чесність. Зазвичай я цього не роблю, але я поверну вам ваші п’ять тисяч доларів».

Так він і зробив – повернув усю суму.

Протягом наступного року Дрейк відвідував заняття для тих, кого було притягнуто до відповідальності за водіння у нетверезому стані. Ці заняття проходили у віддалених місцях. Оскільки Дрейк не мав права сідати за кермо, йому довелося їздити автобусом, що іноді забирало по кілька годин у день. Під час обов’язкових занять Дрейк сидів у колі з людьми, з якими, напевне, ніколи б навіть не зустрівся. «Вони були зовсім інакшими порівняно з тими, з ким я вчився у медичній школі». Дрейк згадує, що серед відвідувачів занять були переважно старші білошкірі чоловіки, котрих неодноразово затримували за керування транспортним засобом у стані сп’яніння.

Після того як Дрейк сплатив штраф тисячу доларів і провів десятки годин на обов’язкових заняттях, йому повернули водійське посвідчення. Утім, виявилося, що це лише початок. Дрейк закінчив медичну школу й подав заяву на резидентуру, повідомивши про звинувачення у керуванні транспортним засобом у стані сп’яніння в усіх відповідних документах. Коли він подавав заяву на отримання медичної ліцензії, йому довелося зробити те саме. А також під час подавання заяви на сертифікацію за спеціальністю. На довершення всього, отримавши місце у резидентурі в районі затоки Сан-Франциско, Дрейк дізнався, що заняття для покараних за водіння у нетверезому стані, які він відвідував у Вермонті, не зараховуються в Каліфорнії, тому йому довелося знову відвідувати ці заняття.

– Я працював цілими днями до пізнього вечора, а потім щодуху поспішав на ці збори автобусом. Якщо я запізнювався хоча б на хвилину, доводилося платити штраф. У певний момент я замислився, чи не краще було б збрехати. Але зараз, згадуючи все це, я радий, що сказав правду.

Коли я був малий, в обох моїх батьків були проблеми з алкоголем. Батько досі п’є. Він може не пити кілька тижнів поспіль, але коли починає – це кепсько. Мама не вживає алкоголь уже десять років, але вона пила протягом усього мого дитинства, хоча я не знав про це й не бачив її п’яною. Однак, навіть маючи всі ці проблеми, батькам вдавалося робити так, що я міг бути відвертим і чесним з ними. Вони завжди любили мене й пишалися мною, навіть коли я погано поводився. Вони не потурали мені. Ніколи не давали мені грошей, скажімо, для оплати юридичних витрат, хоча у них були гроші. З іншого боку, вони ніколи не засуджували мене. Думаю, батьки створили комфортне й безпечне середовище, коли я ріс. Саме це дало мені можливість бути відвертим і чесним.

Зараз я рідко вживаю алкоголь. Маючи схильність до надмірності й ризику, я точно міг би піти цим шляхом. Проте я вважаю, що моя спроможність сказати правду у той важливий момент життя, коли мене затримали за водіння у нетверезому стані, вивела мене на інший шлях. Можливо, те, що я був чесним протягом багатьох років, допомогло мені почуватися комфортно із самим собою. У мене немає таємниць.

Коли Дрейк сказав правду й узяв на себе відповідальність за серйозніші наслідки, це допомогло змінити його життя. Глибока повага до чесності, яку прищепив йому батько у ранньому віці, мала на нього навіть більший вплив, ніж значна генетична схильність до залежності. Можливо, цілковита чесність стала засобом профілактики?

Приклад Дрейка не враховує того, що у корумпованій чи дисфункційній системі цілковита чесність може мати негативні наслідки. Крім того, привілеї раси й соціального класу Дрейка в американському суспільстві посилили його здатність подолати ці наслідки. Якби Дрейк був бідняком чи не був білошкірим, результат міг би бути геть інакший.

Попри це, історія Дрейка переконала мене як матір, що, виховуючи дітей, я можу та навіть повинна надавати особливого значення чесності як одній з основних цінностей.

Пацієнти навчили мене, що чесність посилює усвідомлення, формує приємніші стосунки, покладає на нас відповідальність перед автентичнішим наративом, а також посилює здатність відкладати задоволення. Чесність може навіть запобігти формуванню залежності у майбутньому. Це надихнуло мене бути чеснішою у власному житті, а також виховувати дітей, наголошуючи на особливому значенні чесності.

Для мене чесність – це щоденне випробування. Якась частина мене завжди прагне хоч трішки прикрасити історію, показати себе кращою або виправдати погану поведінку. Однак я щосили намагаюся боротися з цим прагненням.

Цей зручний маленький інструмент (висловлення правди) важко застосовувати на практиці, але він надзвичайно доступний. Будь-хто може прокинутися одного дня й вирішити: «Сьогодні я не буду ні про що брехати». Це не лише може змінити на краще життя однієї людини, а й здатне змінити весь світ.

9. Просоціальний сором

За своєю природою сором – складне поняття. Він може сприяти збереженню компульсивного надспоживання, а також спонукати до зміни такої поведінки. Тож як нам вирішити цей парадокс?

Насамперед пропоную поговорити про те, що таке сором.

У сучасній психологічній літературі сором визначається як емоція, відмінна від почуття провини. Сором спонукає нас вважати себе поганими людьми, тоді як почуття провини змушує нас вважати поганими свої дії, зберігаючи при цьому позитивне ставлення до себе. Почуття провини – це адаптивна емоція.

Моя проблема з дихотомією «сором–провина» полягає ось у чому. На рівні досвіду сором і почуття провини ідентичні, тож як вони можуть бути різними емоціями? Можливо, розумом я здатна відрізнити почуття власної нікчемності від думки, що я хороша людина, яка зробила щось не так. Однак у той момент, коли вас переповнюють сором і провина, відчуття те саме – каяття впереміш зі страхом покарання й жахливою перспективою самотності. Каяття, спричинене тим, що вас викрили, може стосуватися або не стосуватися самого вчинку. Страх залишитися на самоті, що вже представляє собою форму покарання, є особливо сильним. Це побоювання того, що від вас відмовляться, вас будуть уникати й ви більше не будете частиною стада.