Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
Той чоловік розповів справді жахливу історію залежності й одужання, але вона не зворушила мене до сліз, що мене здивувало, адже зазвичай я буваю глибоко вражена розповідями про страждання й порятунок. Історія цього чоловіка здавалася неправдивою, хоча вона могла бути достовірною. Слова, які він промовляв, не відповідали емоціям, що за ними стояли. Замість відчуття, що він надає нам привілейований доступ до болісного періоду свого життя, складалося враження, ніби він лише хизується й маніпулює присутніми. Можливо, річ була у тому, що свою історію він часто переповідав у минулому й багаторазове повторення зробило її черствою. Та хай би якою була причина, ця історія не викликала у мене натхнення.
У спільноті анонімних алкоголіків існує добре відоме явище, що має назву «дранкалоги» – розповіді про п’яні подвиги, якими люди діляться заради розваги й позерства, а не для того, щоб навчити когось і вчитися самому. Зазвичай дранкалоги провокують бажання випити, а не сприяють одужанню. Між чесним саморозкриттям і маніпулятивним дранкалогом існує тонка межа (зокрема, ледь помітні відмінності змісту, тону, модуляції голосу й емоцій), однак її легко розпізнати, почувши на власні вуха.
Сподіваюсь, наведені тут історії (мої особисті розповіді, а також випадки пацієнтів, котрі дозволили мені розказати про себе) не опиняться на хибному боці цієї межі.
Прості й правдиві розповіді про повсякденне життя – це немов ланки ланцюга, що утворюють правдиві автобіографічні наративи, які є важливим показником прожитого життя. Історії, які ми розповідаємо про своє життя, не лише слугують мірою нашого минулого, а й можуть сформувати майбутнє. За більш ніж 20 років роботи психіатром я вислухала десятки тисяч історій пацієнтів і переконана, що те, як саме ми розповідаємо особисті історії, є маркером і предиктором психічного здоров’я.
Пацієнти, в історіях яких вони завжди є жертвами й рідко беруть на себе відповідальність за негативні наслідки, здебільшого мають погане самопочуття і залишаються у цьому стані й надалі. Такі пацієнти надто зайняті перекладанням провини на інших, щоб узятися за власне одужання. На противагу цьому, коли пацієнти починають розповідати історії, в яких старанно описують свою відповідальність, я знаю, що їм стане краще. Наратив з погляду жертви відображає ширшу суспільну тенденцію, відповідно до якої усі ми схильні вважати себе жертвами обставин, котрі заслуговують компенсації або винагороди за страждання. Навіть коли люди справді були жертвами, якщо наратив не виходить за межі психології жертви, досягти зцілення важко.
Одне із завдань хорошої психотерапії полягає у тому, щоб допомогти людям розповісти свої історії зцілення. Якщо автобіографічний наратив – це річка, то психотерапія є тим засобом, який дає можливість нанести цю річку на карту, а інколи й скерувати її в іншому напрямку. Історії про зцілення тісно пов’язані з подіями реального життя. Пошук і виявлення правди або ж того, що з урахуванням фактів найбільш наближене до правди, дає нам можливість глибоко зрозуміти й осмислити те, що з нами відбувається, а це, у свою чергу, допомагає нам робити поінформований вибір.
Як я вже говорила, сучасна практика психотерапії іноді не досягає цієї високої мети. Ми як постачальники послуг з охорони психічного здоров’я так захопилися практикою емпатії, що деколи забуваємо: емпатія без відповідальності є недалекоглядною спробою полегшити страждання. Якщо психотерапевт і лікар відтворюють історію, де пацієнт завжди залишається жертвою непідвладних йому сил, існує велика ймовірність, що цей пацієнт і надалі буде жертвою. Утім, коли психотерапевт допоможе пацієнтові взяти на себе відповідальність якщо не за саму подію, то хоча б за те, як він реагує на неї тут і тепер, то це додасть пацієнтові сили рухатися далі.
Мене глибоко вразила філософія й вчення спільноти анонімних алкоголіків, гасло якої часто друкується у брошурах жирним шрифтом – «Я є відповідальний».[138] Організація «Анонімні алкоголіки» надає особливого значення цілковитій чесності як основній заповіді своєї філософії. Четвертий з 12 кроків вимагає, щоб члени AA зробили «сумлінну та безстрашну моральну самоінвентаризацію», під час якої людина має проаналізувати вади свого характеру, а також те, яким чином вони призвели до виникнення проблеми. Цей прямий, практичний та систематичний підхід може мати потужний і трансформаційний вплив.
Я особисто пройшла через це у 30 із чимось років під час навчання в резидентурі з психіатрії у Стенфорді. Мій науковий керівник і наставник із психотерапії (той самий чоловік у капелюсі, про якого я вже згадувала) запропонував мені спробувати програму «12 кроків», щоб подолати свої образи на матір. Він задовго до мене зрозумів, що я чіпляюся за свій гнів, удаючись до румінації й демонструючи ознаки залежності. У минулому я витратила багато років на психотерапію, намагаючись зрозуміти свої стосунки з матір’ю, але ці сеанси тільки посилювали мій гнів на неї за те, що вона не була такою матір’ю, якою б я хотіла її бачити та яка, на мою думку, була б мені потрібна.
Мій науковий керівник великодушно розповів мені, що сам уже десятки років проходить реабілітацію від алкогольної залежності, а також що AA й програма «12 кроків» допомогли йому стати на цей шлях. Хоча моя проблема не була власне залежністю, мій керівник інтуїтивно зрозумів, що програма «12 кроків» допоможе мені, і погодився допомогти мені її пройти.
Я проходила кроки програми разом з професором, і цей досвід виявився справді трансформаційним, особливо четвертий крок. Уперше в житті я не фокусувалася на тому, як моя мати підвела мене, а почала розмірковувати про свій внесок у наші напружені стосунки. Я зосередилася на недавньому спілкуванні з матір’ю, а не на подіях дитинства, оскільки у дитинстві я була менш відповідальною за власні вчинки.
Спочатку мені було важко зрозуміти, які мої дії призвели до загострення проблеми. Я дійсно бачила себе безпомічною жертвою, як не крути. Я думала лише про небажання матері відвідувати мене у моєму домі чи підтримувати стосунки з моїм чоловіком й дітьми на противагу її ближчим стосункам з моїми братами й сестрами та їхніми дітьми. Мене обурювало те, що я вважала нездатністю матері прийняти мене такою, як є: мені здавалося, що вона хотіла бачити мене іншою людиною – більш сердечною, поступливішою й невибагливішою, веселішою й менш самодостатньою.
Але потім я почала записувати (так, записувати на папері, у такий спосіб зробивши все це дуже реальним) вади характеру й те, як вони сприяли загостренню наших напружених стосунків. Як сказав Есхіл, ми повинні вистраждати правду.
Чесно кажучи, я тривожна й боязка людина, хоча мало хто здогадується про це. Щоб упоратися з тривожністю, я дотримуюся жорсткого режиму й передбачуваного розпорядку, а також неодмінно виконую усі пункти зі списку справ. Це означає, що інші змушені підкорятися моїй волі й тому, чого вимагають мої цілі. Материнство стало найприємнішим досвідом у моєму житті, однак воно спричиняло також найбільшу тривогу. Саме тому, коли діти були маленькими, мої методи захисту й подолання стресу сягнули нових висот. Озирнувшись назад, я усвідомила, що у той період не могла бути приємною для людей, які відвідували наш дім, у тому числі й для матері. Я тримала домашнє господарство під жорстким контролем і відчувала гостру тривогу, коли мені здавалося, що щось не в порядку. Я наполегливо працювала, майже не приділяючи часу собі, друзям і родині або ж тому, щоб відновити сили. Насправді мені було не дуже весело у ті дні, хіба що, сподіваюся, з дітьми.
Щодо моєї образи на матір за те, що вона хотіла, аби я була інакшою – раптово, з разючою ясністю мені стало зрозуміло, що я сама винна у такому ж ставленні до неї. Я відмовлялася приймати матір такою, як є, натомість бажаючи, щоб вона була як Мати Тереза, котра приїде до нашого дому й буде піклуватися про всіх нас так, як нам це потрібно. Вимагаючи, щоб вона жила у відповідності з ідеалізованою версією того, якою на мій погляд має бути мати й бабуся, я могла бачити лише її недоліки, а не хороші риси, яких у неї вдосталь. Моя мати талановита художниця. Вона чарівна. Вона може бути веселою й кумедною. У неї добре серце й поступливий характер, якщо вона не почувається засудженою чи покинутою.
Опрацювавши «12 кроків», я змогла чіткіше побачити правду, моє почуття образи зникло. Я звільнилася від важкого тягаря гніву на матір. Яке полегшення!
Моє зцілення сприяло покращенню стосунків з матір’ю. Я стала менш вимогливою, навчилася прощати й менше засуджувала її. Крім того, я дізналася про багато позитивних наслідків напруження між нами: наприклад, я не була б такою стійкою й самодостатньою, якби ми з матір’ю були більш сумісними.
Я досі намагаюся практикувати подібне висловлювання правди в усіх стосунках. Мені не завжди вдається досягти успіху, тож я інстинктивно намагаюся звинуватити у цьому когось іншого. Однак я дисциплінована й старанна, а також усвідомлюю, що сама за все відповідаю. Коли мені вдається розповісти собі й іншим про справжню версію себе, у мене виникає відчуття правильності й справедливості, що надає світові того порядку, якого я так прагну.
Правдивий автобіографічний наратив дає нам змогу бути більш автентичними, спонтанними й вільними. У 1960-х психоаналітик Дональд Віннікотт увів концепцію хибного «я».[139] За Віннікоттом, хибне «я» – це особистість, яку створює людина для захисту від нестерпних зовнішніх вимог і стресорів. Він стверджував, що створення хибного «я» може призвести до виникнення глибокого почуття порожнечі, коли людина відчуває повне спустошення.
Соціальні медіа сприяють загостренню проблеми хибного «я», полегшуючи процес складання далеких від реальності історій про наше життя й навіть заохочуючи нас до цього. У віртуальному житті мій пацієнт Тоні (юнак віком понад 20 років) щоранку бігав, зустрічаючи схід сонця, цілий день займався конструктивними й амбіційними художніми проєктами й отримував багато винагород. У реальному житті він ледве міг вибратися з ліжка, компульсивно переглядав порно в інтернеті, даремно намагався знайти прибуткову роботу, а також був ізольований, пригнічений і думав про самогубство. Мало що з реального повсякденного життя Тоні можна було побачити на його сторінці у фейсбуці.
Коли пережитий нами досвід відрізняється від спроєктованого образу, ми зазвичай почуваємося відособленими й нереальними, такими ж фальшивими, як створений нами штучний образ. Психологи називають це відчуття дереалізацією й деперсоналізацією. Це жахливе відчуття, що часто провокує думки про самогубство. Зрештою, якщо ми не почуваємося реальними, навмисна смерть здається несуттєвою.
Антидот від хибного «я» – істинне «я». Способом його отримати є цілковита чесність. Вона прив’язує нас до нашого буття, допомагаючи відчувати себе реальними у цьому світі. До того ж чесність зменшує когнітивне навантаження, необхідне для того, щоб відстоювати брехню, та вивільняє психічну енергію для більшої спонтанності життя у поточному моменті. Коли ми перестаємо працювати над подачею свого хибного «я», ми стаємо відкритішими для себе та для інших людей. У книжці «Продовження буття» (Going on Being) психіатр Марк Епштайн написав про власну подорож до автентичності таке: «Щойно я перестав намагатись керувати своїм середовищем, я почав відчувати приплив енергії, знаходити рівновагу, дозволяти собі відчуття спорідненості з непередбачуваним світом природи та зі своїм внутрішнім світом».[140]
Нейробіолог Воррен Бікел та його колеги провели експеримент, метою якого було вивчення того, як змінюється схильність учасників дослідження відкладати задоволення за грошову винагороду після того, як вони прочитали уривок наративного тексту з описом моментів скрути й достатку.
В історії про скруту звучало таке: «Вас щойно звільнили з роботи. Тепер ви вимушені переїхати до родича, котрий мешкає у тій частині країни, яка вам не подобається. Окрім того, вам доведеться витратити на цей переїзд усі заощадження. Ви не маєте права на отримання допомоги у зв’язку з безробіттям, тож у вас не буде жодного доходу, поки ви не знайдете іншу роботу».[141]
В історії про достаток ішлося про таке: «Ви щойно отримали підвищення на роботі. У вас є можливість переїхати у ту частину країни, де ви завжди хотіли жити, або ж ви зможете й далі мешкати там, де зараз. Хай там що, компанія дає вам велику суму грошей для покриття витрат на переїзд і дозволяє залишити собі те, що ви не витратите. Ви будете заробляти на сто відсотків більше, ніж на попередній роботі».
Як і слід було очікувати, дослідники з’ясували, що учасники дослідження, котрі прочитали розповідь про скрутну ситуацію, були менш готові чекати винагороди у далекому майбутньому й частіше хотіли отримати винагороду негайно порівняно з піддослідними, які прочитали розповідь про достаток. Цілком логічно, що коли ресурсів не вистачає, люди виявляють більшу зацікавленість у негайному прибутку, а також менше впевнені в тому, що винагорода чекатиме їх у майбутньому. Постає запитання: чому так багато людей, котрі мають доступ до значних матеріальних ресурсів і живуть у багатих країнах, усе-таки опираються у повсякденному житті на мислення скрути?
Занадто велике матеріальне багатство може мати такі ж негативні наслідки, що й занадто мале. Як ми вже бачили, перевантаження дофаміном послаблює нашу здатність відкладати задоволення. У соціальних медіа при умові поєднання перебільшення і «політики постправди» (називаймо це чесно – брехні) наше відчуття скрути навіть у часи достатку лише посилюється.
Я вже згадувала про зефірний експеримент Стенфордського університету, під час якого дослідники вивчали здатність дітей віком 3‒6 років відкладати задоволення. Згідно з експериментом, дітей залишали на самоті у порожній кімнаті, де на тарілці лежав один шматочок зефіру, і говорили, що вони отримають ще один шматочок, якщо зможуть почекати 15 хвилин, не з’ївши першого. Дитина отримувала подвійну винагороду, якби дочекалася її.
У 2012 році дослідники Рочестерського університету змінили стенфордський зефірний експеримент, додавши до нього одну важливу деталь. Напередодні проведення зефірного експерименту одна група дітей на власному досвіді дізналася, що таке порушення обіцянки. Дослідники вийшли з кімнати, сказавши перед цим, що повернуться, коли дитина подзвонить у дзвінок, але не зробили цього. Інша група дітей дізналася, що таке виконана обіцянка: дослідники повернулися, коли пролунав дзвінок. Діти з групи виконаної обіцянки були готові чекати на другий зефір в 4 рази довше (12 хвилин), ніж діти з групи невиконаної обіцянки.[142]
Ці дані свідчать про те, що схильність говорити правду впливає не лише на наші дії, а й на дії інших людей. Я спостерігала це явище у клінічній практиці безліч разів.
[138] Twelve Steps and Twelve Traditions (New York: Alcoholics Anonymous World Services).
[139] Donald W. Winnicott, «Ego Distortion in Terms of True and False Self», in The Maturational Process and the Facilitating Environment: Studies in the Theory of Emotional Development (New York: International Universities Press, 1960), 140–57.
[140] Mark Epstein, Going on Being: Life at the Crossroads of Buddhism and Psychotherapy (Boston: Wisdom Publications, 2009).
[141] Warren K. Bickel, A. George Wilson, Chen Chen, Mikhail N. Koffarnus, and Christopher T. Franck, «Stuck in Time: Negative Income Shock Constricts the Temporal Window of Valuation Spanning the Future and the Past», PLOS ONE 11, no. 9 (2016): 1–12, https://doi.org/10.1371/journal.pone.0163051
[142] Celeste Kidd, Holly Palmeri, and Richard N. Aslin, «Rational Snacking: Young Children’s Decision-Making on the Marshmallow Task Is Moderated by Beliefs about Environmental Reliability», Cognition 126, no. 1 (2013): 109–14, https://doi.org/10.1016/j.cognition.2012.08.004