Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
Люди – не єдині тварини, яким властива здатність обманювати. У тваринному світі безліч прикладів використання обману як зброї й щита. Приміром, жук ломехуза може проникати у колонії мурах, прикидаючись одним з них (завдяки виділенню хімічної речовини, через яку він пахне, як мураха). Прокравшись усередину, ломехуза їсть яйця й личинки мурах.
Проте жодна тварина не зрівняється з людською здатністю брехати. На думку фахівців з еволюційної біології, розвиток людської мови пояснює нашу схильність і надзвичайне вміння брехати. Ось як усе це відбувалось. Найвищої точки еволюція homo sapiens досягла на етапі формування великих соціальних груп, що стало можливим завдяки прогресу складних форм комунікації, котрі створили умови для розширення взаємовигідної співпраці. Слова, основною функцією застосовування яких була взаємодія, можна було використати й для обману та дезінформації. Що розвиненішою ставала мова, то витонченішою була брехня. Можливо, у брехні є певна адаптивна перевага, коли йдеться про боротьбу за обмежені ресурси.
Однак брехня у світі достатку може призвести до ізоляції, жадоби й патологічного надспоживання. Дозвольте мені пояснити.
– Ви маєте гарний вигляд, – сказала я Марії у квітні 2019 року, коли ми сиділи одна навпроти одної. Її темно-каштанове волосся було професійно укладене в красиву зачіску. Вона була одягнена у скромну сорочку з комірцем і штани. Марія посміхалася, була жвавою й здавалася такою ж зібраною, як і всі п’ять років, протягом яких я її лікувала.
У Марії була стійка ремісія розладу вживання алкоголю весь той час, що я її знаю. Я не вважаю її одужання своєю заслугою. Вона звернулася до мене на початку одужання й підтримувала цей процес переважно завдяки спільноті анонімних алкоголіків та спонсорові з цієї організації. Марія час від часу приходила до мене, щоб перевіритися й отримати новий рецепт на ліки. Я цілком впевнена, що навчилася у неї більшого, ніж вона у мене.
– Я прийшла додому й знайшла там пакунок Amazon для Маріо, – сказала Марія.
Маріо – її молодший брат. Марія та її чоловік Дієґо живуть разом з Маріо, аби підтримувати одне одного й заощаджувати на оренді житла на ринку нерухомості високого класу в Кремнієвій долині.
– Я вирішила відкрити цей пакунок, хоч він був адресований не мені. Частина мене знала, що цього не слід робити. Коли якось я відкрила братів пакунок, і він дуже розлютився. Однак я знала, що можу вдатися до того ж виправдання, що й раніше: нібито я переплутала його ім’я зі своїм, оскільки вони дуже схожі. Я сказала собі, що заслуговую на одне невеличке задоволення після довгого й важкого робочого дня. Зараз навіть не пам’ятаю, що було всередині. Хіба це не божевілля?
Марія подивилася на мене:
– Насправді це не мало значення. Мені просто хотілося відкрити його. Згодом я знову щільно закрила пакунок, намагаючись зробити так, наче його ніхто не відкривав, і залишила з рештою пошти. Правду кажучи, я забула про це. Через кілька годин Маріо прийшов додому й відразу звинуватив мене у тому, що я відкрила пакунок. Я збрехала. Він запитав мене знову, і я знову збрехала. Він продовжував говорити: «Схоже, хтось його відкривав». А a продовжувала говорити: «Це не я». Тоді він справді розлютився, взяв пошту й пакунок і пішов у свою кімнату, гримнувши дверима.
Марія мала справу з обманом з раннього віку. Вона росла з мамою, яка пила до непритомності й водила авто у стані сп’яніння, коли у ньому перебувала Марія. А ще у неї був тато, який покинув родину на декілька років, поїхавши у місце, яке нікому не дозволялося називати і яке вона навіть зараз не бажає розкривати на знак поваги до приватного життя батька. Марія мусила піклуватися про молодших братів і сестер, прикидаючись у зовнішньому світі, що дома все гаразд. Коли у двадцять із чимось років Марія сама потрапила в алкогольну залежність, вона уже добре попрактикувалася у перетасовуванні різних варіантів реальності.
– Тієї ночі я дуже погано спала. Наступного ранку мені стало зрозуміло, що саме я мушу зробити. Я зайшла на кухню, де снідали Маріо й Дієґо, і сказала: «Маріо, я справді відкрила твій пакунок. Знала, що він твій, і все-таки відкрила. А потім спробувала приховати це. А потім про все збрехала. Будь ласка, вибач мене».
Марія продовжила:
– Я ні за що не зробила б цього, коли ще пила. Тоді я брехала про все й ніколи не брала на себе відповідальність за власні вчинки. Море брехні, і у половині випадків вона навіть не мала сенсу.
Колись Дієґо розповів мені, як Марія ховалася у ванній, щоб випити: вмикала душ, щоб чоловік не чув, як відкриваються пляшки пива, не усвідомлюючи при цьому, що він чує клацання відкривачки, коли вона діставала її зі схованки за дверима ванної кімнати. Марія випивала шість пляшок пива за один раз, потім наливала у пляшки воду й приклеювала кришки. «Невже вона справді думала, – сказав Дієго, – що я не відчую запах клею чи не відрізню воду від випивки?».
– Я брехала, щоб приховати свою пиятику, і заразом брехала про інші речі. Навіть про те, що зовсім не мало значення: куди я йду, коли повернуся, чому запізнилася, що їла на сніданок.
У Марії сформувалася звичка брехати. Брехня, що спочатку давала змогу приховати пиятику матері й відсутність батька, а згодом її власну залежність, перетворилася у самоціль. Виробити звичку брехати – надзвичайно легко. Всі ми постійно вдаємося до брехні, зазвичай не усвідомлюючи цього. Наша брехня така незначна й непомітна, що ми переконуємо себе, ніби говоримо правду. Або ж це не має значення, хоча ми й розуміємо, що брешемо.
– Коли я зізналась того дня Маріо, навіть знаючи, що він буде гніватися, я зрозуміла: щось справді змінилося у мені, у моєму житті, – сказала Марія. – Я усвідомила, що твердо налаштована прожити своє життя інакше, краще. Покласти край усій цій дрібній брехні, котра заповнювала мій розум і примушувала відчувати провину й страх – провину за брехню, а страх через те, що хтось про це дізнається. Усвідомила, що поки я говорю правду, мені не потрібно хвилюватися про все це. Я вільна. Коли я розповіла братові правду про той пакунок, це був перший крок до того, щоб наші взаємини стали ближчими. Після цього я пішла нагору й почувалася дуже добре.
Цілковита чесність (здатність говорити правду про все, важливе й незначне, особливо коли це викриває наші недоліки й спричиняє певні наслідки) має велике значення не лише для подолання залежності, а й для того, щоб ми мали змогу жити гармонійним життям у сучасній екосистемі, насиченій винагородами. Це працює на декількох рівнях. По-перше, цілковита чесність допомагає нам усвідомлювати власні дії. По-друге, вона сприяє формуванню близьких стосунків між людьми. По-третє, вона забезпечує правдиву автобіографію, що покладає на нас відповідальність не лише за наше теперішнє «я», а й за майбутнє.
Як ви пам’ятаєте, щоб уникнути поклику сирен, Одіссей попросив членів команди прив’язати його до щогли. Якщо замислитися, то це трохи дивно, адже він міг би заліпити собі вуха воском, що й наказав зробити решті команди. Але Одіссей учинив так не для того, щоб покарати себе. Маловідомий епілог цієї історії свідчить про те, що сирен міг убити тільки той, хто почує їхній спів, залишиться живим і про все розповість. Одіссей подолав сирен, розповівши згодом про подорож, під час якої ледве не загинув. Убивчими були слова.
Міф про Одіссея висвітлює головну особливість зміни поведінки: коли ми розповідаємо про власний досвід, це дає нам владу над ним. Хоч би про що йшлося: сеанси психотерапії, розмови зі спонсором з групи анонімних алкоголіків, сповідь перед священником, довірливі бесіди з другом чи запис у щоденнику – в усіх цих випадках чесна розповідь висвітлює нашу поведінку, іноді дозволяючи нам уперше побачити її. Це особливо стосується поведінки, рівень автоматизму якої перебуває за межами нашого усвідомлення.
Компульсивно читаючи любовні романи, я лише частково усвідомлювала, що роблю це. Тобто я знала про цю поведінку і водночас не знала про неї. Це добре відоме явище, пов’язане із залежністю, своєрідний напівсвідомий стан, схожий на сон наяву, який часто називають запереченням. Утворюється розрив між шляхом винагороди й вищими ділянками кори головного мозку, що дають нам змогу розповідати про події свого життя, усвідомлювати наслідки й складати плани на майбутнє. Безліч методів лікування залежності полягає у посиленні та відновленні зв’язків між цими ділянками мозку.
Нейробіолог Крістіан Рафф та його колеги дослідили нейробіологічні механізми чесності.[135] Під час одного експерименту вони запропонували піддослідним (145 осіб) зіграти у кості на гроші за допомогою комп’ютерного інтерфейсу. Після кожного кидка кубика на екрані з’являлася інформація про те, які результати забезпечать грошову виплату – до 90 швейцарських франків (приблизно 90 доларів США). На відміну від азартних ігор у казино учасники дослідження могли брехати про результати кидка кубика, щоб збільшити власний виграш. Дослідники мали можливість визначити рівень нечесної гри, порівнявши середній відсоток повідомлених успішних кидків з 50 % стандартного показника, визначеного на основі цілковито чесного повідомлення результатів. Не дивно, що учасники дослідження часто вдавалися до обману. На противагу чесним показникам у 50 % піддослідні повідомляли про те, що 68 % кидків кубиків мали бажаний результат.
Далі дослідники застосували електричний струм, щоб посилити збудливість нейронів у префронтальній корі головного мозку піддослідних, скориставшись для цього методом транскраніальної стимуляції постійним струмом. Префронтальна кора розташована у передній частині головного мозку, безпосередньо за лобом, і бере участь у прийнятті рішень, регулюванні емоцій, плануванні майбутнього та багатьох інших складних процесах. Крім того, це основна ділянка мозку, задіяна у процесі розповіді історій.
Дослідники з’ясували, що рівень обману знижується вдвічі, коли підвищується збудливість нейронів префронтальної кори. До того ж посилення чесності «не можна було пояснити зміною особистої матеріальної вигоди або моральних переконань, і воно не було пов’язане з імпульсивністю, готовністю ризикувати та настроєм піддослідних». Автори дослідження дійшли висновку, що чесність можна посилити шляхом стимуляції префронтальної кори – це узгоджується з ідеєю стосовно того, що «в процесі еволюції у мозку людини сформувалися механізми, призначені для управління складною соціальною поведінкою».
Під впливом цього експерименту я замислилася про те, чи не може практика чесності стимулювати активацію префронтальної кори шляхом зворотного процесу. Я написала електронного листа Крістіанові Раффу в Швейцарію, щоб дізнатися його думку щодо цього.
«Якщо стимуляція префронтальної кори робить людей чеснішими, то чи існує можливість, що більша чесність стимулює префронтальну кору? Чи може практика висловлення правди посилити активність і збудливість тих ділянок мозку, які ми використовуємо для планування майбутнього, регулювання емоцій та відкладеного задоволення?» – запитала я.
Рафф відповів: «Ваше запитання має сенс. У мене немає остаточної відповіді, однак я згоден з вашою інтуїтивною здогадкою стосовно того, що відповідний нейронний процес (скажімо, процес у префронтальній корі, пов’язаний з чесністю) має посилюватися шляхом багаторазового застосування. Саме це відбувається під час більшості типів навчання, згідно зі старим принципом Дональда Гебба про те, що між нейронами, котрі активуються разом, установлюється зв’язок».
Мені сподобалася відповідь Раффа, оскільки вона припускала, що практика цілковитої чесності може зміцнювати відповідні нейронні мережі так само, як вивчення другої іноземної мови, гра на фортепіано чи освоєння судоку посилює інші мережі.
Усвідомлення того, що у мене є проблема з читанням любовних романів, з’явилось у 2011 році в Сан-Матео, де я навчала групу слухачів резидентури за фахом «психіатрія», як розмовляти з пацієнтами про адиктивну поведінку. Чудово розумію іронію цієї ситуації.
[135] Michel André Maréchal, Alain Cohn, Giuseppe Ugazio, and Christian C. Ruff, «Increasing Honesty in Humans with Noninvasive Brain Stimulation», Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America 114, no. 17 (2017): 4360–64, https://doi.org/10.1073/pnas.1614912114