Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
Подібно до того як багаторазовий вплив приємних подразників робить нас толерантними до них, у нас виникає толерантність й до больових подразників, котрі переналаштовують наш мозок на біль. Під час досліджень за участю парашутистів та учасників контрольної групи (веслярів) було встановлено, що парашутисти, які здійснюють багато стрибків з парашутом, протягом решти життя частіше відчувають ангедонію (відсутність радості). Автори дослідження написали про це так: «Стрибки з парашутом мають дещо спільне з адиктивною поведінкою, а часте переживання „природного кайфу“ пов’язане з ангедонією».[129] Я б не назвала стрибки з літака на висоті 4 тисячі метрів «природним кайфом», однак погоджуюся із загальним висновком авторів дослідження: стрибки з парашутом можуть спричинити залежність, а постійні заняття парашутизмом здатні викликати стійку дисфорію.
Синдром перетренованості – це добре описаний, але погано вивчений стан спортсменів з видів спорту, що вимагають витривалості. Ці спортсмени тренуються настільки багато, що настає момент, коли фізичні вправи більше не приводять до вироблення ендорфінів у такій великій кількості, як раніше.[130] Натомість після тренування вони відчувають спустошення й дисфорію, немов їхнє джерело винагороди вичерпалося й припинило працювати. Це можна порівняти з тим, що ми спостерігали у випадку з моїм пацієнтом Крісом та опіоїдами.
Технології дають змогу розширити межі людської витривалості. 12 липня 2015 року ультрамарафонець Скотт Юрек побив рекорд швидкості з бігу по Аппалацькій стежці. Він пробіг з Джорджії до Мену (3523 кілометри) за 46 днів 8 годин і 7 хвилин. Щоб досягти такого виняткового успіху, Юрек покладався на технології й пристрої: легкий водонепроникний і термотривкий одяг, кросівки з вентиляцією, GPS-трекер, iPhone, системи гідратації, електролітні таблетки, алюмінієві складані трекінгові палиці, промислові розпилювачі води для імітації туману, льодовий охолоджувач для зниження температури тіла, харчування по 6–7 тисяч калорій у день, а також пневматичний пристрій для компресорного масажу ніг із живленням від сонячних батарей, установлених на даху фургону підтримки, яким керувала його дружина й члени команди.[131]
У листопаді 2017 року біля берегів Антарктиди Льюїс П’ю лише у плавальному костюмі проплив один кілометр у воді, температура якої була мінус 3 градуси. Щоб дістатися туди, П’ю довелося подорожувати повітрям і морем з рідної Південної Африки до Південної Джорджії, віддаленого британського острова. Щойно П’ю проплив цю дистанцію, команда швидко переправила його на розташований поблизу корабель, де він занурився у гарячу ванну й залишався у ній наступних 50 хвилин, щоб повернути до норми температуру тіла. Без такого втручання він, напевно, загинув би.
На перший погляд може здатися, що сходження Алекса Гоннольда на скелю Ель Капітан – це людське досягнення, у якому зовсім не застосовувалися технології. Ніяких мотузок. Ніякого спорядження. Лише людина проти гравітації, людина, яка кидає виклик смерті, демонструючи дивовижну сміливість і майстерність. Утім, Гоннольд не зміг би досягти такого величезного успіху без «тисяч годин тренувань на маршруті Фрірайдер, коли він був прив’язаним до мотузок, відпрацьовуючи ретельно вивчену хореографію на кожному відрізку та запам’ятовуючи тисячі складних послідовностей рухів рук і ніг».[132] Сходження Гоннольда, зняте професійною знімальною групою, стало темою фільму, який переглянули мільйони людей, що зробило його надзвичайно популярним у соціальних мережах і принесло світову славу. Багатство й знаменитість, ще один аспект дофамінової економіки, сприяють посиленню адиктивного потенціалу подібних видів спорту.
Я не стверджую, що кожен, хто займається екстремальним спортом або спортом, що вимагає витривалості, має залежність, а лише наголошую на тому, що ризик залежності від будь-якої речовини чи поведінки збільшується зі зростанням дієвості, кількості й тривалості вживання. Люди, котрі занадто сильно або занадто довго тиснуть на той бік терезів, де перебуває біль, зрештою також можуть опинитися у стійкому стані дефіциту дофаміну.
Трудоголік – це шанований член суспільства. Мабуть, ніде це не відповідає дійсності настільки, як у Кремнієвій долині, де 100-годинний робочий тиждень і цілодобова доступність є нормою. У 2019 році, після трьох років щомісячних відряджень, я вирішила обмежити кількість поїздок, намагаючись привести роботу й особисте життя в рівновагу. Спочатку я відверто повідомляла людям, чому роблю це: мені потрібно більше часу для родини. Коли я відхиляла запрошення через таку «хіпівську» причину, як час для родини, це викликало у людей роздратування й образу. Зрештою я почала вдаватися до пояснення, що зустрічало менший спротив: у мене інша домовленість. Складалося враження, що моя робота в іншому місці є цілком прийнятною причиною.
У наш час невід’ємною частиною роботи «білих комірців» є різноманітні невидимі стимули – від перспективи отримання бонусів та опціонів на акції до можливості підвищення. Навіть у галузях на зразок медицини працівників заохочують приймати більше пацієнтів, виписувати більше рецептів і виконувати більше процедур, оскільки саме за це їм платять. Я отримую щомісячний звіт про свою продуктивність, яка вимірюється по тому, скільки рахунків я виставила від імені своєї установи.
На противагу цьому робота «синіх комірців» стає дедалі більш механізованою й відокремленою від самого змісту роботи. Люди, які працюють найманцями далеких бенефіціарів, мають обмежену автономію, скромну матеріальну винагороду й слабке відчуття загальної місії. Фрагментарна робота на конвеєрі применшує задоволення від досягнутого успіху й зводить до мінімуму контакти з кінцевим споживачем, а обидва ці чинники відіграють ключову роль у внутрішній мотивації. Внаслідок цього формується ментальність «потрудився на славу – маєш забаву», коли компульсивне надспоживання стає винагородою в кінці дня важкої праці.
Не дивно, що люди з рівнем освіти не вищим за рівень середньої школи, котрі мають низькооплачувану роботу, працюють менше, ніж будь-коли, тимчасом як високоосвічені наймані працівники витрачають більше часу на роботу.[133] У 2002 році 20 % найбільш високооплачуваних працівників удвічі частіше працювали понаднормово порівняно з 20 % найменш оплачуваних працівників, і ця тенденція зберігається. На думку економістів, такі зміни обумовлені вищою винагородою, що отримують люди на вершині економічного харчового ланцюга.
Іноді я ловлю себе на тому, що мені важко припинити роботу, коли я вже почала. Потік глибокої концентрації є своєрідним наркотиком, оскільки вивільняє дофамін і створює піднесений стан. У сучасних багатих країнах така цілеспрямована зосередженість щедро винагороджується, проте вона може стати пасткою, коли заважає нам підтримувати тісний зв’язок з друзями й родиною решту свого життя.
Біль у помірних дозах дає нам користь. Якщо ж нам занадто болить (як моїй пацієнтці Рейчел, котра так багато бігала, що в кістках ніг утворилися тріщини, але навіть після цього вона не змогла припинити бігати) чи ми завдаємо собі надмірно сильного болю (як моя пацієнтка Ебіґейл, яка різала внутрішню поверхню передпліч і стегон, щоб відчути насолоду й вгамувати постійний внутрішній монолог, і не могла зупинитися навіть через ризик утворення великих рубців та запалення) – ми ризикуємо вдатися до компульсивного, деструктивного надмірного споживання.
Головне – вгамовувати сильний біль слабким болем. Біль має переваги з погляду гормезису, тільки якщо він не занадто сильний або не триває занадто довго.
Немов відповідаючи на власне запитання стосовно того, чи не виникла у нього залежність від холодної води, Майкл сказав:
– Це ніколи не виходило з-під контролю. Два чи три роки я щоранку приймав десятихвилинну холодну ванну. Тепер я не так захоплений цим, як раніше. Я роблю це в середньому тричі на тиждень. Чудово, що це стало родинним заняттям, яким ми займаємося разом з друзями.
Майкл продовжив:
– Вживання наркотиків завжди мало соціальний характер. У бізнес-школі більшість з нас дуже любили вечірки. Я завжди сидів поряд з усіма й випивав або нюхав кокаїн.
Зараз я не займаюсь нічим подібним. Натомість до нас приходить кілька друзів, у яких також є діти, і ми влаштовуємо вечірку холодної води. У мене є зроблена на замовлення ванна, яку встановили ще в 1940-х, і всі послідовно занурюються у неї, чергуючи це з гарячою ванною. У нас є таймер, і ми підбадьорюємо всіх, у тому числі дітей. Ця традиція прижилася також серед наших друзів. Раз на тиждень жінки з нашого кола друзів збираються, йдуть до Затоки й занурюються у воду по шию. Температура води там приблизно 15 градусів.
– А що тоді?
– Не знаю, – засміявся Майкл. – Мабуть, вони йдуть кудись і влаштовують вечірку.
Ми обоє посміхнулися.
– Ви декілька разів сказали, що це примушує вас почуватися живим. Чи можете ви це пояснити?
– Насправді мені не дуже до вподоби почуватися живим. Наркотики й алкоголь робили так, що це мені подобалось. Більше я не можу це робити. Коли я бачу, як люди веселяться на вечірках, у мене виникає легка заздрість, бо вони здатні на подібну втечу від реальності. Я розумію, що вони отримують тимчасове полегшення. Холодна ж вода нагадує мені, що почуватися живим може бути приємно.
Проникливість Майкла вразила мене, і я могла зрозуміти його. Крім того, мені сподобалася його чесність, яка є ще однією формою відновлювального болю.
8. Цілковита чесність
Кожна світова релігія та будь-який кодекс етики розглядають чесність як надзвичайно важливу частину морального вчення. Усі мої пацієнти, котрі досягли тривалого одужання, вважали здатність говорити правду запорукою стійкого психічного й фізичного здоров’я. Я також переконалася у тому, що цілковита чесність є основою добре прожитого життя.
Утім, постає запитання: як саме здатність говорити правду покращує життя?
Перш за все, визнаймо, що говорити правду боляче. Ми з найдавніших часів запрограмовані на те, щоб брехати, і це роблять усі – готові ми це визнати чи ні.
Діти починають брехати вже у два роки. Що розумніша дитина, то ймовірніше, що вона вдасться до обману й майстерно його опанує. У 3‒14 років схильність брехати зазвичай послаблюється: можливо, у цьому віці діти починають краще усвідомлювати, що брехня завдає шкоди іншим людям. З іншого боку, на відміну від дітей дорослі вдаються до витонченішого антисоціального обману, оскільки вони мають більш розвинуту здатність планувати й запам’ятовувати.
Доросла людина обманює в середньому 0,59‒1,56 разів на день.[134] Як кажуть, на злодієві шапка горить. Тож шапки трохи димлять у всіх нас.
[129] Ingmar H. A. Franken, Corien Zijlstra, and Peter Muris, «Are Nonpharmacological Induced Rewards Related to Anhedonia? A Study among Skydivers», Progress in Neuro-Psychopharmacology and Biological Psychiatry 30, no. 2 (2006): 297–300, https://doi.org/10.1016/j.pnpbp.2005.10.011
[130] Jeffrey B. Kreher and Jennifer B. Schwartz, «Overtraining Syndrome: A Practical Guide», Sports Health 4, no. 2 (2012), https://doi.org/10.1177/1941738111434406
[131] Kate Knibbs, «All the Gear an Ultramarathoner Legend Brings with Him on the Trail», Gizmodo, October 29, 2015, https://gizmodo.com/all-the-gear-an-ultramarathon-legend-brings-with-him-on-1736088954
[132] Mark Synnott, «How Alex Honnold Made the Ultimate Climb – without a Rope», National Geographic online, accessed July 8, 2020, https://www.nationalgeographic.com/magazine/article/alex-honnold-made-ultimate-climb-el-capitan-without-rope
[133] David R. Francis, «Why High Earners Work Longer Hours», National Bureau of Economic Research digest, accessed February 5, 2021, https://www.nber.org/digest/jul06/w11895.html
[134] Silvio José Lemos Vasconcellos, Matheus Rizzatti, Thamires Pereira Barbosa, Bruna Sangoi Schmitz, Vanessa Cristina Nascimento Coelho, and Andrea Machado, «Understanding Lies Based on Evolutionary Psychology: A Critical Review», Trends in Psychology 27, no. 1 (2019): 141–53, https://doi.org/10.9788/TP2019.1-11