Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.

Черв’яки, котрі зазнали впливу температури, вищої за оптимальну для них температуру 20 градусів за Цельсієм (2 години за температури 35 градусів), жили на 25 % довше.[108] Крім того, у них була на 25% більша ймовірність вижити у подальшому за ще вищої температури порівняно з черв’яками, що не зазнавали подібного впливу. Проте надмірний вплив високої температури не приносив їм користі. Вплив високої температури протягом 4 годин замість 2 зменшив стійкість черв’яків до спеки та їхню тривалість життя на чверть.

Плодові мушки, яких крутили у центрифузі протягом 2–4 тижнів, жили довше, ніж мушки, з якими цього не робили, а також були жвавішими у старшому віці й могли підійматися вище протягом довшого часового відрізка порівняно з мушками, що не зазнали такого впливу.[109] Однак коли мушок крутили у центрифузі значно довше, це не пішло їм на користь.

Мешканці Японії, котрі жили поруч з епіцентром ядерного удару 1945 року, мали вищу, ніж середньостатистична, тривалість життя, а також нижчий рівень захворюваності на рак порівняно з тими, хто жив у безпосередній близькості від ядерного вибуху, де приблизно 200 тисяч людей загинули тієї ж миті. Автори дослідження висунули гіпотезу, що «стимуляція відновлення пошкоджень ДНК малими дозами, видалення аберантних клітин шляхом стимульованого апоптозу (смерті клітин), а також знищення ракових клітин через стимульований протипухлинний імунітет» – це основа благотворного впливу радіаційного гормезису.[110] Варто зазначити, що це суперечливі висновки, які були поставлені під сумнів у роботі, опублікованій в авторитетному журналі Lancet.[111] Водночас інші дослідження продемонстрували, що помірний рівень іонізаційного опромінення може приносити клітинам користь.

У гризунів та мавп інтервальне голодування й обмеження калорій збільшувало тривалість життя і стійкість до вікових захворювань, а також знижувало кров’яний тиск й підвищувало варіабельність серцевого ритму.[112] Інтервальне голодування здобуло певну популярність як спосіб схуднення й покращення самопочуття. До алгоритмів такого голодування належить голодування через день, один день на тиждень, після дев’ятої години періоду неспання, а також голодування за схемою 16:8 (голодування протягом 16 годин щодня й вживання їжі лише протягом 8 годин) тощо. Це голодування практикує ведучий американського ток-шоу за участю знаменитостей Джиммі Кіммел. «Ось уже кілька років я не їм два дні на тиждень... У понеділок і четвер я споживаю менше 500 калорій у день, а протягом решти п’яти днів їм, як свиня. Ви дивуєте тіло, примушуєте його гадати».[113] Ще недавно подібні методи голодування могли б отримати діагноз «харчовий розлад». Занадто велике обмеження калорій завдає шкоди з очевидних причин. Однак зараз люди у певних колах вважають голодування нормальним і навіть корисним для здоров’я.

А як щодо фізичних вправ?

Фізичні вправи відразу чинять на клітини токсичну дію, що призводить до підвищення температури, збільшення кількості шкідливих окислювачів, а також до киснево-глюкозної депривації. Водночас докази незаперечно свідчать, що фізична активність зміцнює здоров’я, а її відсутність (особливо у поєднанні з хронічним сидячим способом життя й харчуванням, коли людина цілий день їсть занадто багато) є смертельною.

Фізичні вправи підвищують рівень багатьох нейромедіаторів, що беруть участь у регулюванні позитивних емоцій, як-от дофамін, серотонін, норепінефрин, епінефрин, ендоканабіоїди, ендогенні опіоїдні пептиди (ендорфіни).[114] Фізичні вправи сприяють утворенню нових нейронів і забезпечують підтримку гліальних клітин. Вони зменшують імовірність вживання наркотиків та виникнення залежності від них. Щури, яким надали доступ до колеса для бігу за шість тижнів до отримання вільного доступу до кокаїну, вживали кокаїн пізніше й рідше порівняно зі щурами, котрі перед цим не тренувалися у колесі. Цей результат було також відтворено з використанням героїну, метамфетаміну й алкоголю. Коли тварини виконували фізичні вправи не добровільно, а з примусу, то також менше вживали кокаїн за власним бажанням. Серед людей вищий рівень фізичної активності у початковій і середній школі та у ранньому дорослому віці передбачає нижчий рівень вживання наркотиків. Окрім того, було доведено, що фізична активність допомагає людям із залежністю припинити або скоротити вживання наркотиків.

Значення дофаміну для моторних мереж було встановлено по кожному дослідженому типу тварин. Нематода C. elegans (черв’як, який є однією з найпростіших лабораторних тварин) виробляє дофамін у відповідь на зовнішні подразники, що подають сигнал про велику кількість їжі у цьому середовищі. Давня роль дофаміну в процесі руху пов’язана з його роллю у мотивації: щоб отримати об’єкт своїх бажань, нам потрібно по нього піти.[115] Звісно, сьогодні для отримання дешевого дофаміну нам навіть не потрібно підніматися з канапи.

Згідно з результатами опитувань, сучасний типовий американець проводить сидячи половину годин неспання, що становить на 50 % більше, ніж 50 років тому.[116] У багатих країнах всього світу були отримані аналогічні дані. Якщо врахувати, що у процесі еволюції ми мусили долати десятки кілометрів щодня, конкуруючи за обмежений запас їжі, стає очевидним, що негативні наслідки сидячого способу життя мають руйнівний вплив.[117]

Інколи я замислююся: можливо, нинішню схильність до виникнення залежності почасти підтримує те, що наркотики нагадують нам про наші тіла. У найпопулярніших відеоіграх зображені аватари, які бігають, стрибають, забираються на скелі, стріляють та літають. Щоб користуватися смартфоном, нам потрібно гортати сторінки й натискати на екран, уміло використовуючи давню звичку до повторюваних рухів, що, вірогідно, є набутою протягом тих століть, коли ми молотили пшеницю й збирали ягоди. Мабуть, наша надмірна заклопотаність сексом пояснюється саме тим, що це останній вид фізичної активності, який досі широко практикується.

Ключ до добробуту полягає у тому, щоб ми піднялися з канапи й почали рухати своїм справжнім, а не віртуальним тілом. Я часто говорю пацієнтам, що звичайна прогулянка протягом тридцяти хвилин на день може змінити їхнє життя. Існують незаперечні докази: фізична активність має глибший та стійкіший вплив на настрій, тривожність, когнітивні здібності, енергію й сон, ніж будь-які ліки, що я можу призначити.[118]

Утім, прагнути болю важче, ніж прагнути задоволення. Це суперечить вродженому рефлексу уникати болю й шукати задоволення. Це збільшує наше когнітивне навантаження: ми повинні пам’ятати про те, що відчуємо задоволення після болю, а ми надзвичайно схильні забувати про такі речі. Я знаю, що мені потрібно заново засвоювати уроки болю щоранку, коли я примушую себе встати з ліжка й піти на тренування. Крім того, прагнення болю замість задоволення йде врозріз із культурою, з усіма оптимістичними меседжами, що охоплюють безліч аспектів сучасного життя. Згідно з ученням Будди, потрібно знайти середній шлях між болем і задоволенням, але навіть середній шлях був зіпсований «тиранією зручності». Отже, ми повинні шукати й впускати біль у своє життя.

Навмисне застосування болю для лікування болю відоме принаймні з часів Гіппократа, який писав у своїх «Афоризмах» у 400 році до н. е.: «З двох видів болю, що виникають разом, не в одній частині тіла, сильніший біль послаблює інший».[119]

В історії медицини є багато прикладів використання больових чи шкідливих стимулів для лікування болісних хворобливих станів. Пов’язані з болем методи лікування (наприклад, застосування банок, припікання, прогрівання), що іноді називають «героїчною терапією», широко застосовувалися ще до 1900 року. Популярність героїчної терапії почала зменшуватися в XX столітті, коли медицина відкрила лікування фармацевтичними препаратами. З появою фармакотерапії використання болю для лікування болю почали сприймати як свого роду знахарство. Однак протягом останніх десятиліть стали очевидними обмеження й шкідливі наслідки фармакотерапії, тому відновився інтерес до нефармакологічних методів лікування, зокрема до болісних засобів.

У 2011 році Крістіан Спренджер та його колеги з Німеччини опублікували у провідному медичному журналі статтю, де надали емпіричне обґрунтування давніх ідей Гіппократа щодо болю. Вони використали нейровізуалізацію (фотографії мозку в реальному часі) для вивчення впливу високої температури й інших больових подразників, які прикладали до рук і ніг 20 здорових молодих жінок. Дослідники з’ясували, що суб’єктивне переживання болю, спричиненого первинним больовим подразником, послабилося після застосування другого больового подразника.[120] Крім того, налоксон, котрий блокує опіоїдні рецептори, змінив це явище на протилежне. А це свідчить про те, що застосування болю приводить у дію процес вироблення ендогенних (створених самим організмом) опіоїдів.

У 2001 році Лю Сян, професор Китайської академії традиційної медицини у Пекіні, опублікував у виданні Chinese Science Bulletin статтю, в якій звернувся до багатовікової практики акупунктури і пояснив її вплив на основі сучасної науки. Він стверджував, що дія акупунктури опосередкована болем, а введення голок – це основний механізм: «Проколювання голкою здатне пошкодити тканину – це шкідливий стимул, що спричиняє біль ... вгамовуючи сильний біль слабким болем!».[121]

Зараз налтрексон, що блокує опіоїдні рецептори, вивчають як засіб медикаментозного лікування хронічного болю. Ідея полягає у тому, що блокуючи вплив опіоїдів, зокрема тих, які ми виробляємо самі (ендорфінів), ми примушуємо організм виробляти більше опіоїдів у межах адаптивної реакції. Під час дослідження 28 жінок із фіброміалгією (хронічний больовий стан невідомої етіології, котрий може бути обумовлений вродженим низьким порогом терпимості до болю) приймали по одній таблетці низькодозованого налтрексону у день протягом 12 тижнів, а також одну таблетку з цукру (плацебо) протягом 4 тижнів. Це було подвійне сліпе дослідження, тобто жінки, котрі брали участь у дослідженні (як і самі дослідники), не знали про те, які саме таблетки вони приймають. Усім жінкам дали портативні комп’ютери, щоб вони щодня реєстрували рівень болю, втоми та інші симптоми. Піддослідні продовжили записувати симптоми протягом 4 тижнів після припинення прийому капсул. Автори дослідження дійшли такого висновку: «Піддослідні відчули значне зниження болю, коли приймали низькодозований налтрексон на відміну від плацебо. До того ж вони повідомили про підвищення загального рівня задоволення життям та покращення настрою під час приймання низькодозованого налтрексону».[122]

Подразнення мозку електричним струмом для лікування психічних захворювань почали застосовувати на початку XX століття. У квітні 1938 року Уґо Черлетті та Лучіно Біні вперше використали електросудомну терапію для лікування пацієнта віком 40 років, якого описували так: «Він висловлювався виключно незрозумілою тарабарщиною, утвореною з дивних неологізмів, а з часу його приїзду потягом з Мілану без квитка про його особистість нічого не було з’ясовано».[123]

Під час першого впливу електричного струму на мозок цього чоловіка Черлетті й Біні побачили таке: «Пацієнт раптово підстрибнув у ліжку, на дуже короткий проміжок часу всі його м’язи напружились, відразу після цього він упав на ліжко, не втративши свідомості. Незабаром пацієнт почав співати на верхніх нотах, а потім замовк. Наш досвід із собаками вказував на те, що напруга була надто низькою».

Черлетті й Біні сперечалися між собою, чи доцільно застосовувати ще один удар струмом за вищої напруги. Поки вони розмовляли, пацієнт вигукнув: «Non una seconda! Mortifera!» («Більше не треба! Це мене вб’є!»). Незважаючи на його протести, дослідники застосували другий удар струмом – повчальна історія про те, що у 1938 році не можна було їхати потягом до Мілану без квитка чи без можливості встановити особу.

Щойно пацієнт отямився після другого шоку, Черлетті й Біні побачили таке: «Він самостійно сів і спокійно та з легкою усмішкою озирнувся, немов запитуючи, чого від нього чекають. Я поцікавився у нього: „Що з вами трапилось?“. Без будь-якої тарабарщини він відповів: „Я не знаю, може, я спав“. Протягом наступних двох місяців перший пацієнт отримав ще тринадцять сеансів електросудомної терапії, після чого його відпустили, оскільки він повністю одужав».

Електросудомна терапія цілком успішно застосовується досі, хоча й гуманнішим способом. М’язові релаксанти й протисудомні засоби запобігають болісному скороченню м’язів. Анестетики дозволяють пацієнтам залишатися в сонному й практично несвідомому стані протягом усієї процедури. Отже, не можна сказати, що сам біль виступає у ролі посередника. Попри це, електросудомна терапія спричиняє в мозку горметичний шок, який, зі свого боку, стимулює широку компенсаційну реакцію для відновлення гомеостазу: «Електросудомна терапія забезпечує нейрофізіологічні та нейрохімічні зміни у макро- та мікросередовищі мозку. Існує припущення, що терапевтичний ефект електросудомної терапії обумовлений різноманітними змінами, що стосуються експресії генів, функціональної сполучності, нейрохімічних речовин, проникності гематоенцефалічного бар’єра та перебудови імунної системи».[124]

Згадаймо Девіда, сором’язливого любителя комп’ютерів, котрий опинився у лікарні через залежність від рецептурних стимуляторів. Після виходу з лікарні він почав щотижня отримувати експозиційну терапію під керівництвом молодої талановитої психотерапевтки з нашої команди. Основний принцип експозиційної терапії полягає у тому, щоб протягом дедалі більших проміжків часу піддавати пацієнтів впливу тих самих чинників (наприклад, перебування серед людей, переїзд через мости, подорожі літаками), що викликають незручні емоції, яких вони намагаються позбавитися, і завдяки цьому посилити здатність витримувати подібні види діяльності. Згодом такі пацієнти можуть навіть почати насолоджуватися цим. Філософові Фрідріху Ніцше належить відоме висловлювання, яке повторила попзірка Келлі Кларксон: «Що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Враховуючи те, що Девід найбільше боявся розмовляти з незнайомцями, його першим завданням було примусити себе поговорити з колегами.

– Моє домашнє завдання у межах цієї терапії, – розповів він мені через декілька місяців, – полягало у тому, щоб піти на кухню, в кімнату відпочинку чи у кафетерій на роботі й поговорити з випадковими людьми. У мене був такий сценарій: «Привіт! Мене звати Девід. Я працюю у відділі розробки програмного забезпечення. А ви чим займаєтеся?». Я склав для цього розклад: перед обідом, під час обіду та після обіду. А далі я мав визначити рівень страждань до, під час і після за шкалою від 1 до 100, де 100 – найбільші страждання, які я міг собі уявити.

У світі, де ми часто себе вимірюємо (кроки, дихання, пульс), кількісне вираження будь-чого стало способом, завдяки якому ми здобуваємо досвід і описуємо його. Квантифікація не є для мене звичною справою, однак я навчилася застосовувати її як метод самоусвідомленості, що особливо добре резонує зі схильними до науки комп’ютерними фахівцями та інженерами, яких так багато у Кремнієвій долині.

– Тож як ви почувалися напередодні спілкування? Яка була кількість балів за тією шкалою? – запитала я.

– До того у мене було 100. Я відчував страшенний жах. У мене почервоніло обличчя. Я спітнів.

– Чого ви боялися?

– Я боявся, що інші люди будуть дивитися на мене й сміятися. Або зателефонують у відділ персоналу чи службу безпеки, бо я мав божевільний вигляд.

[108] James R. Cypser, Pat Tedesco, and Thomas E. Johnson, «Hormesis and Aging in Caenorhabditis Elegans», Experimental Gerontology 41, no. 10 (2006): 935–39, https://doi.org/10.1016/j.exger.2006.09.004

[109] Nadège Minois, «The Hormetic Effects of Hypergravity on Longevity and Aging», Dose-Response 4, no. 2 (2006), https://doi.org/10.2203/dose-response.05-008.minois Прочитавши матеріали цього дослідження, я уявила собі, що провела від 2 до 4 тижнів у гравітроні в місцевому парку розваг. Гравітрон – це велика вертикальна бочка, що обертається зі швидкістю 33 оберти за хвилину, створюючи відцентровий ефект, еквівалентний перевантаженню силою 3g, перш ніж випаде дно. З урахуванням того, що середня тривалість життя плодової мушки становить 50 днів, це понад 50 людських років у гравітроні. Бідні мушки!

[110] Shizuyo Sutou, «Low-Dose Radiation from A-Bombs Elongated Lifespan and Reduced Cancer Mortality Relative to Un-Irradiated Individuals», Genes and Environment 40, no. 26 (2018), https://doi.org/10.1186/s41021-018-0114-3

[111] John B. Cologne and Dale L. Preston, «Longevity of Atomic-Bomb Survivors», Lan­cet 356, no. 9226 (July 22, 2000): 303–7, https://doi.org/10.1016/S0140-6736(00)02506-X

[112] Mark P. Mattson and Ruiqian Wan, «Beneficial Effects of Intermittent Fasting and Caloric Restriction on the Cardiovascular and Cerebrovascular Systems», Journal of Nutritional Biochemistry 16, no. 3 (2005): 129–37, https://doi.org/10.1016/j.jnutbio.2004.12.007

[113] Aly Weisman and Kristen Griffin, «Jimmy Kimmel Lost a Ton of Weight on This Radical Diet», Business Insider, January 9, 2016.

[114] Anna Lembke and Amer Raheemullah, «Addiction and Exercise», in Lifestyle Psychiatry: Using Exercise, Diet and Mindfulness to Manage Psychiatric Disorders, ed. Doug Noordsy (Washington, DC: American Psychiatric Publishing, 2019).

[115] Daniel T. Omura, Damon A. Clark, Aravinthan D. T. Samuel, and H. Robert Horvitz, «Dopamine Signaling Is Essential for Precise Rates of Locomotion by C. Elegans», PLOS ONE 7, no. 6 (2012), https://doi.org/10.1371/journal.pone.0038649

[116] Shu W. Ng and Barry M. Popkin, «Time Use and Physical Activity: A Shift Away from Movement across the Globe», Obesity Reviews 13, no. 8 (August 2012): 659–80, https://doi.org/10.1111/j.1467-789X.2011.00982.x

[117] Mark P. Mattson, «Energy Intake and Exercise as Determinants of Brain Health and Vulnerability to Injury and Disease», Cell Metabolism 16, no. 6 (2012): 706–22, https://doi.org/10.1016/j.cmet.2012.08.012

[118] B. K. Pedersen and B. Saltin, «Exercise as Medicine–Evidence for Prescri­bing Exercise as Therapy in 26 Different Chronic Diseases», Scandinavian Journal of Medicine and Science in Sports 25, no. S3 (2015): 1–72.152 «tyranny of convenience»: Tim Wu, «The Ty­ranny of Convenience», New York Times, February 6, 2018.

[119] Hippocrates, Aphorisms, accessed July 8, 2020, http://classics.mit.edu/Hippocrates/aphorisms.1.i.html

[120] Christian Sprenger, Ulrike Bingel, and Christian Büchel, «Treating Pain with Pain: Sup­raspinal Mechanisms of Endogenous Analgesia Elicited by Heterotopic Noxious Conditioning Stimulation», Pain 152, no. 2 (2011): 428–39, https://doi.org/10.1016/j.pain.2010.11.018

[121] Liu Xiang, «Inhibiting Pain with Pain – A Basic Neuromechanism of Acupuncture Analgesia», Chinese Science Bulletin 46, no. 17 (2001): 1485–94, https://doi.org/10.1007/BF03187038

[122] Jarred Younger, Noorulain Noor, Rebecca McCue, and Sean Mackey, «Low-Dose ­Naltrexone for the Treatment of Fibromyalgia: Findings of a Small, Randomized, Double-Blind, Placebo-Controlled, Counterbalanced, Crossover Trial Assessing Daily Pain Le­vels», Arthritis and Rheumatism 65, no. 2 (2013): 529–38, https://doi.org/10.1002/art.37734

[123] Ugo Cerletti, «Old and New Information about Electroshock», American Journal of Psychiatry 107, no. 2 (1950): 87–94, https://doi.org/10.1176/ajp.107.2.87

[124] Amit Singh and Sujita Kumar Kar, «How Electroconvulsive Therapy Works?: Understanding the Neurobiological Mechanisms», Clinical Psychopharmacology and Neuroscience 15, no. 3 (2017): 210–21, https://doi.org/10.9758/cpn.2017.15.3.210