Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.
– Уперше це сталося випадково, – розповів мені Майкл. – Я прокинувся вранці, щоб пограти у теніс. Це допомагало відволікатися протягом перших днів відмови від вживання. Однак через годину після тенісу й купання я усе ще пітнів. Коли я сказав про це тренерові, він порадив спробувати холодний душ. Приймати холодний душ було трохи болісно, але лише кілька секунд, поки тіло не звикало до цього. Після душу я почувався на диво добре, ніби випив велику чашку кави.
Протягом декількох наступних тижнів я почав помічати, що після холодного душу в мене покращується настрій. В інтернеті я знайшов інформацію про терапію холодною водою, а також спільноту людей, які приймають холодну ванну. Це було схоже на якусь маячню, але я був у відчаї. Наслідуючи їхній приклад, я перейшов від приймання холодного душу до того, що наповнював ванну холодною водою й занурювався у неї. Це було навіть краще, тож я підняв планку й почав додавати у воду лід, аби ще сильніше знизити температуру. Мені вдалось отримати приблизно 10 градусів.
Я почав регулярно занурюватися у крижану воду на 10–15 хвилин уранці, а потім ще раз перед сном. Протягом наступних трьох років я робив це щодня. Це стало ключем до мого одужання.
– Що ви відчуваєте, занурюючись у холодну воду? – запитала я.
– Перших 5–10 секунд моє тіло кричить: «Припини! Ти себе вбиваєш!». Це дуже боляче.
– Можу собі уявити.
Я ненавиджу холодну воду й не здатна витримати таку температуру навіть кілька секунд.
– Я запевнив себе, що це триватиме недовго і що воно того варте. Після початкового шоку моя шкіра починає німіти. Потім відразу відчувається піднесення. Це як наркотик... Пам’ятаю, саме такі відчуття виникали у мене після екстезі чи рекреаційного вікодину. Це щось неймовірне! Я годинами почуваюся чудово.
Люди з давніх-давен купалися у холодній воді. Лише ті, хто жив неподалік від природних гарячих джерел, мали змогу постійно насолоджуватися гарячою ванною. Не дивно, що в ті часи люди були брудніші. Стародавні греки розробили систему підігріву для громадських купалень, однак відстоювали ідею використання холодної води для лікування різних хвороб. У 1920-х німецький селянин Вінценц Прісніц пропагував використання крижаної води для лікування всіх фізичних та психологічних розладів. Він навіть перетворив свій будинок у санаторій для лікування крижаною водою.
Після появи сучасного водогону й опалення гаряча ванна й душ стали нормою, але останнім часом занурення в холодну воду знову набуло популярності. На думку спортсменів з тих видів спорту, що потребують витривалості, це прискорює відновлення м’язів. «Шотландський душ» є відомим також як «душ Джеймса Бонда»: його застосовував Джеймс Бонд, герой романів Яна Флемінґа про британського агента 007. Цей метод приймання душу полягає у тому, щоб завершити гарячий душ щонайменше хвилиною холодного душу. Гуру крижаної води, як-от голландець Вім Гофф, прославилися завдяки здатності занурюватися у воду, що має температуру замерзання, на декілька годин поспіль.
Науковці Карлового університету в Празі, автори статті у European Journal of Applied Physiology, провели експеримент, під час якого 10 чоловіків зголосилися зануритися у холодну воду (14 градусів) на одну годину, тримаючи голову над поверхнею.[102] Це тепліша вода, ніж у Майклових ваннах, що може пояснити, чому учасники цього досліду змогли витримати цілу годину. Взявши у цих чоловіків зразки крові, дослідники з’ясували, що внаслідок занурення у холодну воду концентрація дофаміну в плазмі крові збільшилася на 250 %, а концентрація норепінефрину – на 530 %. Рівень дофаміну поступово й невпинно зростав протягом усього часу перебування у холодній воді й залишався підвищеним ще протягом години після цього. Рівень норепінефрину швидко зріс протягом перших 30 хвилин, залишався незмінним упродовж останніх 30 хвилин, після чого протягом години знизився на третину, проте залишався значно вищим за базовий рівень навіть протягом другої години після занурення. Дофамін та норепінефрин трималися на високому рівні значно довше за больовий подразник, що пояснює слова Майкла: «Після ванни я годинами почуваюся чудово». Результати інших досліджень щодо вивчення впливу занурення у холодну воду на мозок людей і тварин свідчать про аналогічне підвищення моноамінових нейромедіаторів: наприклад, дофаміну, норепінефрину, серотоніну. Саме ці нейромедіатори регулюють задоволення, мотивацію, настрій, апетит і концентрацію уваги.
Під час інших досліджень вплив сильного холоду на тварин не лише підвищував рівень нейромедіаторів, а й сприяв росту нейронів. Це вражає ще більше, бо відомо, що нейрони змінюють мікроструктуру лише під дією обмеженої кількості обставин. Крістіна фон дер Оге та її колеги дослідили мозок ховрахів, котрі впадають у зимову сплячку.[103] Під час сплячки температура тіла й мозку тварин знижується до 0,5–3 градусів за Цельсієм. За температури замерзання нейрони ховрахів, які перебувають у стані сплячки, мають вигляд кволих дерев з малою кількістю гілок (дендритів) і ще меншою кількістю листя (мікродендритів).
Якщо ж ховраха, котрий перебуває у стані сплячки, зігріти, то нейрони демонструють дивовижне поновлення росту, немов листяний ліс у розпал весни. Поновлення росту відбувається раптово, не поступаючись при цьому нейропластичності, яку можна спостерігати лише під час розвитку зародка. Ось що написали про це автори дослідження: «Продемонстровані структурні зміни у мозку тварин, які перебувають у стані зимової сплячки, є найдивовижнішим з усього, що можна знайти в природі... Тоді як під час розвитку зародка макаки-резус подовження дендритів у гіпокампі може досягати 114 мікрометрів за день, дорослі тварини у стані сплячки демонструють аналогічні зміни всього лише за 2 години».
Випадкове відкриття Майкла про переваги занурення у крижану воду чудово ілюструє, як натискання на той бік терезів, де розташований біль, може призвести до його протилежності – задоволення. Однак на відміну від натискання на шальки задоволення, під впливом болю дофамін виробляється опосередковано й може бути стійкішим. Тож як це працює?
Біль спричиняє задоволення, запускаючи в організмі власні механізми регулювання гомеостазу. У цьому випадку після первинного больового стимулу гремліни починають стрибати на той бік терезів, де розташоване задоволення.
Задоволення, яке ми відчуваємо, – це природна й рефлекторна фізіологічна реакція організму на біль. Наприклад, умертвіння тілесної плоті шляхом голодування й самокатування, до чого вдавався Мартін Лютер, могло викликати у нього деяке піднесення, нехай навіть з релігійних міркувань.
За умови багаторазового впливу болю заданий рівень наших гедонічних відчуттів зміщується у бік задоволення таким чином, що ми стаємо менш уразливими до болю, а наша здатність відчувати задоволення з часом посилюється.
У кінці 1960-х науковці провели серію експериментів на собаках, неприпустимих сьогодні через явну жорстокість дослідів.[104] Утім, ці експерименти надають важливу інформацію стосовно гомеостазу мозку (забезпечення рівноваги між задоволенням і болем).
Під’єднавши задні лапи собаки до електричного струму, дослідники зробили таке спостереження: «Під час перших декількох ударів струмом собака був страшенно наляканий. Він скиглив і шалено метався, у нього розширилися зіниці, викотилися очі, шерсть стала дибом, вуха прилягли до голови, а хвіст скрутився поміж лап. Спостерігалася експульсивна дефекація й сечовипускання, а також інші симптоми активної діяльності автономної нервової системи».
Після першого удару струмом, коли собаку звільнили від нашийника, «він повільно рухався по кімнаті й здавався тихим, боязким і непривітним». Частота пульсу собаки збільшилася до 150 ударів за хвилину вище за базовий рівень у стані спокою. Коли шок минув, пульс собаки на цілу хвилину знизився до 30 ударів нижче за базовий рівень.
Ось що відбувалося далі, під час наступних ударів електричним струмом: «Поведінка собаки поступово змінилася. Під впливом електрошоку ознаки жаху зникли. Натомість він мав такий вигляд, ніби йому було боляче й він був роздратований або стривожений, але не нажаханий. Зокрема, він підвивав, а не скавчав, у нього вже не було сечовипускання й дефекації, він більше не метався. Крім того, коли в кінці сеансу собаку раптом відпустили, він почав гасати, стрибати на людей і махати хвостом у нападі радості, як ми це тоді називали».
Під впливом наступних ударів струмом частота пульсу собаки збільшилася трохи вище за базовий рівень у стані спокою, до того ж лише на кілька секунд. Коли шок минув, пульс уповільнився аж до 60 ударів за хвилину нижче за базовий рівень – удвічі більше, ніж першого разу. Знадобилося цілих 5 хвилин, щоб частота пульсу повернулася до базового рівня у стані спокою.
Неодноразовий вплив больового стимулу призвів до відповідної адаптації настрою й частоти пульсу собаки. Первинна реакція (біль) стала коротшою й слабшою. Подальша реакція (задоволення) стала довшою й сильнішою. Біль перетворився на гіпернастороженість, а далі на «напад радості». Підвищення пульсу, що узгоджувалося з реакцією «бий або тікай», переросло у мінімальне підвищення пульсу, після чого настала тривала брадикардія – зменшення частоти серцевих скорочень, яке спостерігається у стані глибокого розслаблення.
Неможливо читати про цей експеримент, не відчуваючи жалю до тварин, що зазнали таких катувань. Попри це, так званий «напад радості» відкриває спокусливу перспективу: можливо, є шанс отримати більш стійке джерело задоволення, натискаючи на ті шальки терезів, де розташований біль? Ця ідея не нова. Стародавні філософи також спостерігали подібне явище. Сократ (як записав Платон у розділі «Причини не боятися смерті. За Сократом») розмірковував про взаємозв’язок між болем і задоволенням понад 2 тисячі років тому:
Яким дивним видається те, що люди називають задоволенням! І як цікаво воно пов’язане з тим, що вважають його протилежністю – з болем! Ці двоє ніколи не бувають у людини одночасно, але прагнучи й отримавши одне, ви майже змушені завжди отримувати й інше, немов вони прикріплені до однієї голови... Хоч би де знайшлось одне, інше йде за ним слідом. Тож у моєму випадку, оскільки через кайдани я відчув біль у нозі, мабуть, за ним має прийти задоволення.[105]
У 1969 році американська кардіологиня Гелен Тауссіґ опублікувала у журналі American Scientist статтю, де описала досвід людей, котрі пережили удар блискавкою й розповіли їй про це. «Сина мого сусіда вдарила блискавка, коли він повертався додому з поля для гольфу. Його кинуло на землю. Шорти порвалися на шматки, а на стегнах були опіки. Коли товариш посадив його, він закричав: „Я помер, я помер“. У нього заніміли й посиніли ноги, і він не міг рухатися. Коли він дібрався до найближчої лікарні, то вже перебував у стані ейфорії. Пульс у нього був дуже повільним».[106] Ця розповідь нагадує «напад радості» собаки, в тому числі й сповільнений пульс.
Усі ми відчували певну форму болю, що поступався місцем задоволенню. Можливо, як і Сократ, ви помічали покращення настрою після хвороби, або відчували ейфорію бігуна після тренування, чи отримували незрозуміле задоволення від фільму жахів. Біль є тією ціною, яку ми сплачуємо за задоволення, як і задоволення є нашою винагородою за біль.
Гормезис – це розділ науки, що вивчає благотворний вплив від невеликих до помірних доз шкідливих та (або) болісних стимулів на зразок холоду, спеки, гравітаційних змін, радіації, обмеження їжі та фізичних вправ. Слово «гормезис» походить від давньогрецького hormáein, що означає «приводити в рух», «спонукати», «квапити». Американський токсиколог і провідний фахівець у галузі гормезису Едуард Калабрезе описує це явище як «адаптивну реакцію біологічних систем на помірні зовнішні або навмисні виклики, завдяки яким система покращує функціонування та (або) посилює толерантність до серйозніших викликів».[107]
[102] Petr Šrámek, Marie Šimečková, Ladislav Janský, Jarmila Šavlíková, and Stanislav Vybíral, «Human Physiological Responses to Immersion into Water of Different Temperatures», European Journal of Applied Physiology 81 (2000): 436–42, https://doi.org/10.1007/s004210050065
[103] Christina G. von der Ohe, Corinna Darian-Smith, Craig C. Garner, and H. Craig Heller, «Ubiquitous and Temperature-Dependent Neural Plasticity in Hibernators», Journal of Neuroscience 26, no. 41 (2006): 10590–98, https://doi.org/10.1523/jneurosci.2874-06.2006
[104] Russell M. Church, Vincent LoLordo, J. Bruce Overmier, Richard L. Solomon, and Lucille H. Turner, «Cardiac Responses to Shock in Curarized Dogs: Effects of Shock Intensity and Duration, Warning Signal, and Prior Experience with Shock», Journal of Comparative and Physiological Psychology 62, no. 1 (1966): 1–7, https://doi.org/10.1037/h0023476; Aaron H. Katcher, Richard L. Solomon, Lucille H. Turner, Vincent LoLordo, J. Bruce Overmier, and Robert A. Rescorla, «Heart Rate and Blood Pressure Responses to Signaled and Unsignaled Shocks: Effects of Cardiac Sympathectomy», Journal of Comparative and Physiological Psychology 68, no. 2 (1969): 163–74; Richard L. Solomon and John D. Corbit, «An Opponent-Process Theory of Motivation», American Economic Review 68, no. 6 (1978): 12–24.
[105] R. S. Bluck, Plato’s Phaedo: A Translation of Plato’s Phaedo (London: Routledge, 2014), https://www.google.com/books/edition/Plato_s_Phaedo/7FzXAwAAQBAJ?hl=en&gbpv=1&dq=«how+strange+would+appear+to+be+this+thing+that+men+call+pleasure»&pg=PA41&printsec=frontcover
[106] Helen B. Taussig, «‘Death’ from Lightning and the Possibility of Living Again», American Scientist 57, no. 3 (1969): 306–16.
[107] Edward J. Calabrese and Mark P. Mattson, «How Does Hormesis Impact Biology, Toxicology, and Medicine?», npj Aging and Mechanisms of Disease 3, no. 13 (2017), https://doi.org/10.1038/s41514-017-0013-z