Читать книгу «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» онлайн.

Стенфордський зефірний експеримент – це низка досліджень, проведених психологом Волтером Мішелем у кінці 1960-х у Стенфордському університеті з метою вивчення відкладеного задоволення. Дітям віком 3‒6 років пропонували зробити вибір між одною невеликою винагородою, отриманою негайно (скажімо, один шматочок зефіру), і двома маленькими винагородами (наприклад, два шматочки зефіру), якщо дитина зможе зачекати приблизно 15 хвилин (за відсутності дослідника), не з’ївши перший шматочок. Дослідники викладали зефір на тарілку, що стояла на столі в кімнаті, де не було більше нічого, що б відвертало увагу – ні іграшок, ні інших дітей.

Мета дослідження полягала у тому, щоб визначити, коли у дітей розвивається здатність відкладати задоволення. Подальші дослідження були присвячені вивченню того, чого досягли в реальному житті діти, здатні відкладати задоволення.

Дослідники з’ясували, що приблизно зі 100 дітей третина протрималася достатньо довго, щоб отримати другий шматочок зефіру. Вік був головним визначальним чинником: що старшою була дитина, то більше вона була здатна відкладати задоволення. Під час подальших досліджень було встановлено, що діти, які змогли дочекатися другого шматочка зефіру, зазвичай отримували кращі результати відбіркових тестів, здобували вищий рівень освіти й загалом ставали більш когнітивно й соціально пристосованими дорослими людьми.

Одна деталь цього експерименту не є загальновідомою – що ж саме робили діти протягом тих 15 хвилин, коли щосили намагалися не з’їсти перший шматочок зефіру. Спостереження дослідників свідчать про те, що деякі діти продемонстрували приклади справжнього самостримування: вони «затуляли очі руками або розверталися так, щоб не бачити солодощі ... інші починали штовхати стіл, смикати себе за коси або погладжувати зефір, ніби це була маленька м’яка іграшка».[85] Заплющити очі й відвернутися – нагадує фізичне самостримування. Смикання себе за волосся – використання фізичного болю для відволікання уваги (згодом я детально зупинюся на цьому). Але як щодо погладжування зефіру? Замість того щоб відвернутися від об’єкта своїх бажань, дитина робила його своїм улюбленцем, тобто чимось надто цінним, щоб його з’їсти чи принаймні з’їсти імпульсивно.

Моя пацієнтка Жасмін звернулася до мене по допомогу у боротьбі зі зловживанням алкоголем (до 10 банок пива щодня). У межах лікування я порадила їй прибрати весь алкоголь з дому, застосувавши стратегію самостримування. Вона переважно дослухалася до моєї поради, крім одного-єдиного: позбулася всього алкоголю за винятком однієї банки пива, котру залишила у холодильнику. Жасмін назвала цю банку пива своїм тотемом, вважаючи її символом власного рішення не пити, уособленням її сили волі й здатності керувати собою. Вона сказала собі, що їй потрібно зосередитися лише на тому, щоб не пити саме це пиво, а не на складному завданні утримуватися від будь-якого пива з величезного асортименту, наявного у цілому світі. Цей метакогнітивний трюк (перетворення джерела спокуси у символ самовладання) допоміг Жасмін відмовитися від алкоголю.

Через пів року після другої спроби одужання я зустрілася з Джейкобом у приймальні. Минуло декілька місяців відтоді, як я познайомилася з ним. Поглянувши на Джейкоба, я відразу ж зрозуміла, що у нього все гаразд. Це було помітно по тому, як йому пасував одяг, як цей одяг сидів на ньому. Однак справа була не лише в одязі. Джейкобова шкіра також мала гарний вигляд – так буває, коли людина відчуває зв’язок із собою й зі світом.

Навряд чи ви знайдете щось подібне у підручнику з психіатрії. Я просто помітила це за десятки років роботи з пацієнтами: коли людям стає краще, все сплітається воєдино й набуває правильності. Того дня Джейкобові була властива така правильність.

– Дружина повернулася у моє життя, – сказав він якось, коли ми залишились у кабінеті. – Ми досі живемо окремо, однак я їжджу в Сієтл, щоб побачитися з нею, і ми проводимо разом два чудових дні. Ми збираємося відсвяткувати спільне Різдво.

– Рада за вас, Джейкобе.

– Я звільнився від своєї одержимості. Більше ніщо не примушує мене поводитися певним чином. Я знову можу вільно вирішувати, що буду робити. Після рецидиву пройшло майже шість місяців. Якщо я просто продовжу робити те, що роблю зараз, гадаю, у мене буде все добре. Краще, ніж добре.

Джейкоб подивився на мене й усміхнувся. Я усміхнулася у відповідь.

Надзвичайно великі зусилля, яких Джейкоб докладав задля уникнення всього, що здатне було пробудити у нього статевий потяг, здаються справжнім середньовіччям з огляду на нашу сучасну чуттєвість – чимось таким, що лише на крок віддалене від волосяниці. Попри це, він не тільки не зазнавав ніяких обмежень, дотримуючись нового способу життя, а й відчував себе вільним. Вирвавшись з лабетів компульсивного надспоживання, він знову здобув здатність радісно, допитливо й невимушено взаємодіяти з іншими людьми й зі світом. Джейкоб відчув власну гідність.

Іммануїл Кант писав у трактаті «Метафізика моралі»: «Коли ми усвідомлюємо, що здатні на внутрішній закон, (природна) людина відчуває себе зобов’язаною шанувати моральну людину у власній особистості».[86]

Самостримування – це шлях до свободи.

6. Порушена рівновага?

Сподіваюсь, ви продовжите мій курс бупренорфіну. Він дійсно допомагає. І це ще слабо сказано. Не впевнений, чи був би живим без нього. Мені потрібно знайти когось, хто зможе його виписати, – сказав Кріс, сидячи у мене в кабінеті. При цьому він поправив рюкзак, відкинув назад волосся, що спадало йому на очі, й хруснув коліном (протягом наступних років я дізналася, що він постійно рухається).

Бупренорфін – напівсинтетичний опіоїд, який отримують з виділеного з опійного маку тебаїну. Як і інші опіоїди, бупренорфін зв’язує μ-опіоїдні рецептори, миттєво полегшуючи біль та потяг до опіоїдів. Простіше кажучи, його дія полягає у тому, що він відновлює рівновагу між задоволенням і болем, аби люди на кшталт Кріса мали змогу припинити боротьбу зі своїм прагненням та повернутися до звичного життя. Існують вагомі докази того, що бупренорфін скорочує незаконне вживання опіоїдів, зменшує ризик передозування й покращує якість життя.[87]

Однак не варто недооцінювати той факт, що бупренорфін – це опіоїд, котрим часто зловживають, використовують не за призначенням і продають на вулицях. У людей, які не мають залежності від сильніших опіоїдів, бупренорфін може викликати відчуття ейфорійного піднесення. Ті, хто приймають бупренорфін, переживають опіоїдний синдром відмови, а також потяг, припинивши вживати його або зменшивши дозу. Насправді деякі пацієнти розповідали мені, що відміна бупренорфіну проходить значно гірше, ніж утримання від героїну чи оксиконтину.

– Чому б вам не розповісти мені свою історію, – запропонувала я, – тоді я зможу сказати вам, що думаю.

У 2003 році Кріс приїхав до Стенфорду. Вітчим привіз його з Арканзасу в старому орендованому Chevrolet Suburban. Це авто, заповнене речами Кріса, виділялося поміж блискучих нових автомобілів BMW й Lexus, щільно припаркованих біля входу до студентського гуртожитку.

Кріс не марнував часу. Він з ретельною точністю впорядкував кімнату в гуртожитку, почавши зі своєї колекції компакт-дисків, які розставив в алфавітному порядку. Зі списку курсів він обрав такі дисципліни, як літературна творчість, давньогрецька філософія та «Міфи й сучасність у німецькій культурі». Кріс мріяв стати композитором, кінорежисером, письменником. У нього, як і в інших студентів, були грандіозні плани. Це мав бути видатний початок навчання у Стенфорді.

Коли почалися заняття, Кріс чудово з усім справлявся. Він старанно вчився, отримував хороші оцінки. Проте, з іншого боку, у нього було не все гаразд: він сам ходив на заняття, наодинці працював у себе в кімнаті чи у бібліотеці, самотньо грав на фортепіано в загальній кімнаті гуртожитку. Поширене в університетському містечку модне слівце «спільнота» обминало його.

Озираючись на перші дні навчання, чимало хто з нас згадає, як важко було знайти своїх людей. Крісові доводилося докладати до цього ще більше зусиль. Навіть зараз важко сказати, чому саме. Він вродливий юнак. Вдумливий, привітний, радий допомогти. Можливо, це було пов’язано з тим, що Кріс був бідним хлопцем з Арканзасу.

Самотнє існування Кріса в університеті продовжувалося до другого курсу, допоки він не познайомився з однією дівчиною на тимчасовій роботі в кампусі. Його витончені риси обличчя, м’яке каштанове волосся й міцна, мускулиста статура завжди привертали увагу.

Коли Кріс з дівчиною (також студенткою) поцілувалися – він одразу закохався. Дівчина сказала Крісові, що у неї є хлопець, але він вирішив, що це не має значення. Він хотів бути з нею й щоразу розшукував її. Коли Кріс не припинив цього робити, дівчина звинуватила його у переслідуванні й повідомила про нього їхньому спільному босові. Зрештою Кріс втратив роботу й отримав догану від керівництва університету. Він вирішив, що без роботи й дівчини у нього залишається лише один вихід – вчинити самогубство.

Кріс написав прощальний лист матері: «Ма, я одягнув чисту білизну». Узяв у когось ніж, прихопив програвач та старанно підібраний компакт-диск і пішов на поле біля університету. Були сутінки. План Кріса полягав у тому, щоб проковтнути пляшечку таблеток, перерізати вени й померти на заході сонця. Музика була важливою для Кріса, тому він ретельно вибрав пісню – «PDA» нью-йоркського гурту Interpol, котрий грає музику в стилі інді постпанк. «PDA» («Публічний вияв почуттів») – це ритмічна, важка пісня, слова якої нелегко зрозуміти. Остання строфа у неї така: «Спи цієї ночі, спи цієї ночі, спи цієї ночі, спи цієї ночі. Щось сказати, щось зробити, нічого не сказати, нічого не зробити».

Виявилося, що розквитатися із життям, перерізавши вени на полі, – не дуже ефективна стратегія. Через пів години кров на зап’ястях Кріса згорнулася, він сидів у темряві і спостерігав, як повз нього проходять люди. Юнак повернувся до кімнати у гуртожитку, змусив себе виблювати пігулки й зателефонував за номером 911. Приїхали парамедики й забрали Кріса до лікарні Стенфордського університету, де його поклали в психіатричне відділення.

Першим Кріса відвідав вітчим. Мати також планувала приїхати, але не змогла сісти в літак через непоборний страх польотів. Біологічний батько Кріса, з яким він бачився лише кілька разів на рік, також приїхав. Батько був приголомшений, побачивши червоні припухлі порізи на зап’ястях Крістофера.

Кріс лежав у психіатричному відділенні цілих два тижні. Тоді він відчув майже полегшення від того, що перебував у замкненому, контрольованому й передбачуваному середовищі. Представник Стенфордського університету прийшов відвідати Кріса й повідомив, що за подібних обставин він має взяти відпустку за станом здоров’я, під час якої повинен відновитися достатньо, щоб мати змогу повернутися до навчання за рішенням та на розсуд університету.

Кріс повернувся до Арканзасу, щоб жити разом з матір’ю й вітчимом. Улаштувався на роботу офіціантом. І відкрив для себе наркотики.

[85] Roy F. Baumeister, «Where Has Your Willpower Gone?», New Scientist 213, no. 2849 (2012): 30–31, https://doi.org/10.1016/s0262-4079(12)60232-2

[86] Immanuel Kant, «Groundwork of the Metaphysic of Morals (1785)», Cambridge Texts in the History of Philosophy (Cambridge: Cambridge University Press, 1998).

[87] John Strang, Thomas Babor, Jonathan Caulkins, Benedikt Fischer, David Foxcroft, and Keith Humphreys, «Drug Policy and the Public Good: Evidence for Effective Interventions», Lancet 379 (2012): 71-83.