Міліціонер Сергій з Баку мірним голосом розповідає, як він жив три роки в горах серед лезгинів. Жінка його поки що порається коло печі — Сергій взяв сьогодні з півдесятка крижнів, отже, буде вечеря.
«Я жив серед них три роки, — розповідає Сергій.
Ясно, як я туди їхав, мені добрі люди казали, що не проживеш ти там і трьох день, як тебе категорично заріжуть, а якщо й не заріжуть одразу, то все одно конечно підстрелять десь поза аулом з тапанчі (така саморобна пістоля) або з шомполки, чи берданки, а може і з рушниці центрального бою.
Ну, я тоді ще був молодий (Сергієві зараз років в двадцять) і нежонатий, по-тюркському знав, по-лізгінському трохи, з людьми умів обійтися культурно, отже, хто зна, хто кого раніше підстрелить.
Жив я там три роки. Разом полювали, вкупі їли, в одній саклі спали, і мене не вбито і не зарізано. Хоча доводилося абсолютно деяких заарештовувати і приставляти до міста з наказу суду, а коли і з власних міркувань пролетарської диктатури.
Був я там сам один у міліції, управління моє було коли в саклі, коли в садку, а коли й у горах, підстерігаючи ведмедя.
Сам писав циркуляри, звіти, бухгальтерію і статистику.
І не те, щоб усе було мирно й гаразд, і щоб не точилася людська кров. Точилася, як конкретний факт сьогоднішнього дня. Мулла нищечком під’южував малосвідомі прошарки підкуркульницького населення проти бідняцької сільради і проти збройних сил республіки, цебто проти міліції в моїй особі. Секретаря сільради забито, покликавши немов би за тим, щоб роз’яснив закони про ліквідацію куркульні, а де-факто його зарізано ножем у сферу живота і печінки.
Учинив я слідство, і установлено конкретно, що, котрі різали, є малосвідомі мусульмани, а організатор і комендант цього антирадянського акту є мулла.
Треба арештувати. Отже, думаю, був Сергій і по Сергієві. Це, мовляв, мені недовго вже зосталося і жити. Як поставить мулла проблему, хто за Коран, а хто абсолютно проти Корану, так мені і саксаган.
Пішов побалакати все ж до бідняцького активу — і чи не реквізувати в мулли своєчасно Коран і, так би мовити, вирвати тимчасово з його рук ідеологічну зброю буржуазної філософії.
Ні, кажуть товариші, це не годиться. Все одно він Коран напам’ять знає і хоч читати в ньому не вміє, а говоритиме, як по писаному.
Ти, кажуть, хорош якші урус і стоїш за бідних, а заарештуємо ми муллу самі і довеземо до району. Ти ж поїдеш сьогодні вперед, наче тебе тут нема і ти втік здавати в район бухгальтерію і статистику. Нам же такий мулла, що ріже секретарів сільради, не дуже і потрібний, бо ми за радянську владу такого порядку коло секретарів сільрад не визнаємо. Хоч він і сам винуватий, ішак він, що його обдурили, і хіба ж це секретар, не знає до кого йде.
Так і зробили, хоч мені і заїдало, що не я арештував злочинця. Та все ж таки і моя рука в тому була, бо щоб не я, то вони замість везти до району муллу, просто взялися б один одного неорганізовано різати.
Отак жив я в аулі. Доводилося пізніше і самому арештовувати, і зоставсь живий. Не без того було, що хотіли вбити, так свої, біднота, не дали. Як ти до них, як до людей, то й вони до тебе, як до брата. Правда, Ахмете? — додав він по-тюркському.
«Канешна, правда», — весело і приязно відповів йому Ахмет руською мовою і поставив на стіл колосальний чайник. Добули кожен хто хліба, хто чурек, хто лаваш і пендир і, повечерявши, полягали спати.
XXVI
Не розповідатиму, що я робив удень на лимані, як у сильний вітер і невеликий мороз ми переїхали лиман кожен на своєму човні, хукаючи на задубілі пальці і лаючись на обмерзле весло, чи дрючок, як лізли в воду, ламаючи льодок, щоб добитися островів, на яких вепри сплять удень, як набрали повні чоботи льодової води, як вепри повтікали очеретами другої сторони, як мокрі і обмерзлі по пояс знову пливли шість кілометрів човнами проти вітру додому — не розповідатиму, бо той, хто сам не полює, зроду не зможе цього зрозуміти і, що найгірше, — не повірить.
Скажу тільки, що по цьому здоровому моціоні дуже добре ми пили чай, поки одежа одтала і підсохла над піччю.
Коли ж одежа висхла і всі спали, я все ж таки одягся і пішов за Сарван на рижові поля одбути вечірній переліт. Я перейшов одну річку углибшки менше коліна, другу, третю, перейшов колишню сагу лиману, тепер жовтий глейкий леп, знайшов місток, перейшов ним глибоку річку і понад берегом подався до села Кучі. Не розповідатиму теж, щоб не набриднути, буває, немисливцеві, як я збив крижня і не знайшов, як у голих рижових полях качки поривалися далеко, як я робив засідку з бур’яну, як летіли дрохви і теж обминули засідку, як качки позаспокоювались оддалік мене і я мерз скілька годин без діла, як, нарешті, почався пізній переліт з моря, переліт, що починається після захід сонця і триває десять хвилин, як я взяв тільки пару качок, бо коло другої з них поморочився з десять хвилин. Це був здоровенний селех-крижень з моря, і він летів високо над головою. Постріл перебив йому крило, і він упав на мілководдя (навколо мене на кілометри була вода, і я сидів на вузесенькому горбкові — правому березі широкої річки; річка була углибшки де по пояс, а де й більше — не забути ж, що це був січень місяць і температура ступнів два-три нижче від нуля вночі). Я ганявся за ним, силкуючись не промокнути, і все ж таки не упустити і його. Швидко гусла темрява, вода ставала як атрамент — це ж південь, майже субтропіки, і смерку буває мало — одразу спадає ніч, і вранці так само одразу встає день. Я ганявся за селехом, і на моє щастя він не хотів чогось ринати, а то пропав би з очей навіки. Зате ж він виплив на глибоке — темний обрис його манячив за десять кроків від мене і то неясно — кожну секунду я міг втратити його, він зіллявся б з грудками берега і жмутами бур’яну. Довелося стріляти, але на десять кроків його рознесло б на пір’я — треба було вціляти в голову вночі, в темряві — я цілив з гарячковою поспішністю, він приник до води — я ускочив у річку, набрав чоботи води, притяг його дулом рушниці. І більше зрозумів, ніж бачив жахливу картину.
Пострілом йому одірвало носа, голова ж була цілісінька, він страшно харчав, але був зовсім живий. Крізь страшну діру спереду на голові з свистом виходило повітря. Мені стало шкода його, і я скрутив йому в’язи, але він довго ще харчав у мене на поясі, ніби загрожував помститися, — величезний, дужий селех з моря.
Отже, не розповідатиму цього, а розповім тільки, як я заблукав у цім міжлиманні. У кімнатних людей буває думка, що блукають люди головне в лісах, в очеретах, словом сказати — там, де густо. На ділі люди частіше блудять там, де пусто.
Найгустіший ліс має стежки. На поворотах і хрещатиках тих стежок можна зробити позначку — надломити гілку, кинути клапоть паперу, абощо. Навіть в очеретах не так тяжко знайти путь додому. Єдиний раз, коли я серйозно заблукав на воді в човні, було тоді, коли я їхав голим Учорашнім Лиманом недалеко Алешок. Чиста і однакова вода не дає ніяких точок опертя, і от уночі те, що вдень було знайоме, як своя кімната, стає однаковою темною стрічкою берега, і знайти протоку до річки дуже нелегко.
Коли я добив крижня і приторочив його до пояса, я зробив собі в уяві грубу мапу поворотної путі. Я стояв на лівім березі глибокої річки. Цим берегом я мав дійти до містка, перейти місток, перейти п’ять мілких струмків, вийти на берег лиману за двісті кроків ліворуч і знову іти вже над берегом лиману, аж до хане, яка — це пам’ятає читач — стоїть у самім березі коло води. Та ще ж на тій хане є навішаний на щоглу ліхтар. Усе просто й ясно. Я вирушив у путь.
Дійшовши містка, я перейшов його і постановив одразу знайти берег лиману, щоб далі, ні про віщо не думаючи, дійти берегом до самої хане. Отже, я перейшов тільки один із струмків і прикро повернув ліворуч. Так перейшовши кроків двісті, знову дійшов до струмка.
Це мене не здивувало. Адже ж ті струмки впадають у лиман не як перпендикуляри, а можуть закручуватись хоч ліворуч, хоч праворуч. Дійшовши середини струмка, я очувся, що вода вища од халяв. Вертатись було пізно — все одно був мокрий. Отже я пішов далі і вимок уже до пояса.
Неясний острах почав закрадатись у мою душу — аджеж струмки були всі дуже мілкі — не глибше від коліна. Але могло бути, що я вдень саме потрапляв на мілкі місця, а зараз зайшов на глибоку містину в дельті струмка. Отже я одкинув всякий сумнів і, вибравши недалекий вогник, пішов на нього. Це мала бути щогла з ліхтарем на хане.
Я йшов та йшов, покинувши думати про путь, просто на вогник. Так я пройшов кілометрів з чотири. Хане мусіла бути зовсім близько, і вогник мусів піднестися над чорним обрієм на височінь щогли. Але він не блимав так, як і попереду, на темному тлі земнокругу. Можливо, що я невірно розрахував відстань і темп своєї ходи. І пройшов ще кілометрів зо два. Вогник, як і раніше, був на землі, низько.
Нарешті, мені стало серед ночі ясно, як удень, що це не була щогла хане. Якийсь чудний шум, неначе гомонів сосновий бір, давно вже супроводив мою ходу. Тепер він виріс і повиразнішав. Це було море. Я ішов просто на море і, мабуть, недалеко вже був від селища Кара-Кишти. Вогник же був, мабуть, якийсь маяк, чи сигнальний ліхтар при березі Каспія.
Отже, я повернув назад, розраховуючи так, щоб шум моря був мені ззаду, і знову пішов швидкою ходою. Була морозна ніч, я ж був мокрий до пояса, і спинятись чи відпочивати мені не випадало. Десь за півгодини я увійшов знову у мілковіддя.