Подорож у Дагестан (вид. 1933 р.): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ті двоє татар підходили до нас, і в нас були дуже привітні і люб’язні балачки. Татар було двоє, нас було шестеро й балачки тільки й могли бути люб’язні й привітні.

XV

Як у Польщі, в Арґентині, в Бразилії, Канаді, в Австралії, так само є українці в Даґестані. Навіть у путівникові «Даґестан — страна здоровая» указується певне число українців у кожному місті і в кожному кантоні Даґестану. Число, указане в путівникові, звичаєм буває невелике, бо поза межами України за українців вважають тільки людей у вишиваних сорочках, з довгими вусами і з тупими фізіономіями, що вживають у розмові, головним чином, слово «позаяк». Але, і крім цих оригіналів, у Даґестані є цілі села і цілі кущі сіл з українським селянським населенням.

Машиніст Лисун, машиніст Косенко і я сіли на паротяг, що йшов на південь у Баку. На станції Араблинській ми вилізли — був гарячий зимовий день, сніг весело станув і сонце пекло, як у нас восени. Перейшовши річку Рубас, ми пішли в гори. Ми йшли високим берегом провалля, де протікав Рубас. На коліні провалля гніздився аул; покрученою гірською доріжкою біг верхівець у чорній бурці з рушницею за плечима. Це не був ні воїн, ні мисливець, ні навіть князь. Просто з якогось гірського далекого аулу звичайний собі чоловік їхав у своїх справах у Дербент.

Ми обійшли коліно і пішли вгору праворуч. Провалля ставало каменисте. Табун камінних голубів крутився над скелями; обірваний пацан вискочив з аулу і гукав нам, показуючи на голубів. Але нам треба було йти ще далеко і ми покинули долину Рубаса.

Півколом лягло камінне кладовище, але на надгробках не було хрестів, написи були чудною стародавньою мовою і писані не тюркським алфавітом.

«Це єврейське кладовище, — сказав Лисун, — он той аул далі — то гірські євреї».

Гірські євреї, інакше вони звуться тати — це дуже цікава нація. Балакають чистісінькою староєврейською мовою, якою ніхто в світі не балакає, окреме них. Вірою своєю вони мусульмани, а з походження невідомо хто, тільки в усякому разі не євреї і не тюрки.

Коли ми проходили повз аул, ідучи на українське селище Хач-Манзель, я хотів збити голуба. Але Лисун схопив мене за руку. «Коло єврейського аулу не стріляй, — сказав він, — євреї народ сурйозний і після вистрілу доведеться тікати верст за п’ять».

Гірські євреї розводять виноград і роблять вино, якого сами не п’ють, бо вони правовірні мусульмани. У бурдюках, а то й у барилах, вони одвозять вино в Дербент, і там міські євреї, люди, що балакають переважно тюркською мовою і додержуються єврейської віри, продають це вино в підвалах.

Міські Даґестанські євреї-торгівці теж народ серйозний. Уповноважений Плодовинспілки, що приїхав у Дербент регулювати винну торгівлю й позамикав підвали, ходить у місті Дербенті обачно. Вночі він взагалі ходить тільки взад і вперед по своїй хаті, удень же їздить на спеціальному візникові, а поруч з ним сидить дядя з револьвером. Цей уповноважений чоловік молодий, сильний і в бувальцях бувалий. У нього навіть вистачило сміливости пройти зо мною надвечір два квартали по вулиці пішки. Коли він отак, взагалі, бережеться, то на це мають бути дуже реальні й дуже конкретні причини. Уже коло десятка євреїв-виноторговців в різні часи і з різних нагод запропонували йому, що вони його заріжуть, як тільки він покаже носа на вулицю.

Отже, як бачите, і міські даґестанські євреї народ цілком серйозний і діловитий. Дехто з них, не зважаючи на те, що підвали запечатані, і далі торгують вином, випускаючи вас тими самими дверима, на яких висить печать. Яким способом це робиться, я так і не дізнався, знаю тільки, що вдень купити вина не можна, а ввечері це дуже легко.

Перейшовши повз гірський єврейський аул, ми ввійшли в степове українське село. Ідучи по довгій вулиці, де обіруч стояли українські хати, не можна було повірити, що ми піднялися вже метрів на двісті над рівнем Каспійського моря. Дід надзвичайно українського вигляду лагодив у дворі борону. Не даґестанським варіянтом російської мови, а чистим, м’яким українським язиком дід, не поспішаючи, пояснив, як пройти нам до Миколиної хати.

Сонце давно вже розтопило весь сніг, вітер висушив землю і здіймав куряву. І мені здалося, що ми йдемо Бахтином у Змійові до Дінця. Ті самі білі, рожеві, блакитні хати, ті самі чорними віконницями облямовані вікна, ті самі очеретяні дахи, такі самі діди й баби з «малоросійськими» обличчями, і така сама татарська назва селища. Ми підійшли до Миколиної хати. Самого Миколи не було вдома — він поїхав у Дербент. Нас зустрів чорнявий пацан Грицько, хлопець літ на дев’ять, у кубанці із ножем. Він провів нас у хату. Стара бабуся, жовта, товста, малярійна й водянкувата, приймала нас у хаті і посадовила на скрині. Це була полтавчанка. Аматори полтавської мови, української милозвучности і славнозвісного жіночого «л» могли б годинами пасти вуха коло цієї бабусі. На полу лежала хазяйка, теж хвора на малярію, і коло неї вовтузилося мале дівча.

Ми сіли і помовчали трохи, як є український звичай. Я крадькома роздивлявся хату. Її можна було б в оцю хвилину перенести в Зміїв, і вона не справила б ні на кого ніякого вражіння.

Правда, богів не було — селище Хач-Манзель є колектив, та й взагалі в цій країні тисячі народів, тисячі мов і тисячі релігій, боги можливо саме через свою різноманітність і многовзірність не користуються такою пошаною, як у наших селах. У сусідній чистій хаті лежала купа прядива і така сама купа овечої вовни.

«Ну, як, — сказав машиніст Лисун, — будемо, значить, гуртом землю робити». Баба не одповіла нічого. Видно було, що вони зберігали ворожий невтралітет до ідеї колективу. «Що ж, — сказав далі Лисун, — коли косовиця, то й діди ваші з одного казана їли і з одної чарки горілку пили. Мабуть що непогано буде і землю гуртом орати».

«Так то косовиця, а то землю орати, — сказала хазяйка. — Косити гуртом тільки й треба, а як із землею, то ми ще не знаємо, як воно буде».

«А чи є у вас такі, що без права голосу? — запитав я. — Як вони?» — «Є й такі, — одповіла хазяйка, — і вони в колективі».

Поки бабуся накривала на стіл і прошкандибала з хлібом і солоними огірками, ми з Лисуном розпитували в хазяйки, чи є в них на селищі багаті люди і чому їх прийнято до колективу. За багатого в селищі Хач-Манзель вважається того, хто посадовив виноградник не менше, як чотири роки тому, бо землі в усіх було нарівно — це селище вже радянського походження і склалося з недобитків великих сіл Даґестанських, поруйнованих білими та грузинськими меншовиками під час громадянської війни.

Отже і люди там з усяких земель України, і землю ділилося між ними нарівно. Куркулі тільки-но почали були народжуватись на ґрунті виноградарства і це народження припинив колектив. Власне, як на слобожанський масштаб, із такого виноградинка, що посаджений уже чотири роки тому, хазяїн має чималий прибуток, і його ні в якому разі не можна б уважати за середняка. Але тут масштаб інший.

Коли бабуся принесла хліб і огірки, Лисун почав моргати оком на здогад вина. Миколин виноградник був ще молодий, отже бабуся послала пацана до Івана, і пацан приніс дві чверті вина. Можна було б добути і крашанок, і масла, і м’яса — сказав пацан, але в Івана весілля, і там усе поїдять сами. Дочку Іван видав заміж, записав у загсі, оце три дні гулятимуть, а тоді ще поїдуть у Дербент вінчатися.

Коли Лисун розлив вино по коновках, то бабуся почала згадувати допотопну Полтавщину шістдесятих років минулого сторіччя, а хазяйка жалілася на малярію і на свого рідного брата, завідателя кооперативу. Після другої коновки хазяйка прямо почала шкодувати, що її брата своєчасно не розстріляно. Здається, що він не хотів видати їй матерії поза чергою, а собі взяв і навіть дочці своїй набрав на спідницю.

Ще жалілися вони на вовків. Передучора вовки порізали ні мало, ні багато, чотирнадцятеро коней і це саме перед оранкою.

Лисун вилив рештки вина в пляшку, і ми зайшли ще до Чапура. Чапур по-татарському значить рябий. І справді, це був чоловік із сильно подзьобаним віспою обличчям. Волосся йому було шорстке і щіткувате, як у вепра, як вепер він дивився маленькими злими очима і був знаменитий мисливець.

Оце він сидів на ослінчику і лагодив чобіт.

Його три дні як випустили з тюрми. і він був у добрім настрою. У тюрмі він просидів рік за те, що не вбив татарина, а тільки одстрелив йому руку, і то у своїм дворі при численних свідках Коли б він цього татарина був убив сам-на-сам. як і тих шість душ, кого вже поїли шакали в усяких місцях гірської полонини, то йому не довелося б сидіти в тюрмі, бо ніхто б не знав.

Імовірно, що рябий Чапур не заживеться на цьому світі. Чи за рік, чи за два сам-на-сам із ним зустрівшися в лісі, якийсь татарин управиться вистрелити швидше від його, і від Чапура залишаться тільки дванадцять шевських цвяхів.

Ми вийшли з селища Хач-Манзель і подались дорогою на солонці. Я не беруся судити про рештки національного антагонізму в Даґестані. Ті півсотні народів, що там живуть, подекуди ще й досі не позбулися ворогування між собою, ворогують із заможними тюрками, що забрали плідну полонину, ворогують із залізничниками, ворогують із своїми муллами і, не проживши там десять років і не ззівши з ними десять пудів соли, дуже нелегко сказати, як нам треба вирішити національне питання. Ясно одне, що там, у Даґестані, національне питання більше ніж де-небудь тісно зв’язане з вирішенням усіх чисто економічних і соціяльних проблем; воно виринає на найнесподіваніших місцях і місцевим керівникам подекуди доводиться найхимерніших добирати способів для його вирішення.

XVI