— Дуже гарно. Але тебе досить скоро від цього знудить, Із. — Беручи канапку, Том погладив її підборіддя. — Кохана, є певні речі, котрі необхідно виконувати, живучи на морських маяках, щоб залишатись нормальним: їсти у певні години, перегортати сторінки календаря, — він засміявся, — і залишатись одягненим. Повір мені, люба.
Зашарівшись, вона повернулась до будинку й одягнулася в декілька шарів одягу: ліфчик, нижню спідницю, сорочку та вовняний жакет, тоді натягнула гумові чоботи й пішла копати картоплю із запалом, непотрібним під палючим сонцем.
— У тебе є мапа острова? — запитала Ізабель у Тома.
Він усміхнувся.
— Боїшся загубитися? Ти вже тут декілька тижнів. Як далеко б не йшла в протилежному напрямку від води, рано чи пізно доберешся додому. І маяк теж підкаже тобі.
— Я просто хочу мапу. Якась мусить бути.
— Звичайно, мусить. Є мапи цілої території, якщо ти про те, але я не впевнений, що ти ними якось скористаєшся. Тут не багато місць, куди можна піти.
— Просто побалуй мене, чоловіченьку, — мовила вона й поцілувала його в щоку.
Того ранку пізніше Том з’явився на кухні з великим згортком і презентував його Ізабель з удаваною церемонністю.
— Ваше бажання для мене закон, пані Шерборн.
— Дякую! — відповіла вона таким самим тоном. — Це все наразі. Ви можете іти, сер.
На губах Тома заграла усмішка, коли він потер підборіддя.
— Що ви задумали, пані?
— Це пусте.
Протягом наступних кількох днів Ізабель вирушала в експедиції щоранку, а в обід закривала двері в спальню, хоча Том був надійно зайнятий своєю роботою.
Одного вечора, витерши посуд після вечері, вона принесла згорток і простягнула його Томові.
— Це тобі.
— Дякую, кохана! — мовив Том, котрий читав затерту книжку про те, як зав’язувати канатні вузли. Він позирнув угору. — Я покладу її назад завтра.
— Але це тобі.
Том поглянув на дружину.
— Це мапа, еге ж?
Вона грайливо усміхнулася.
— Ти ж не дізнаєшся, поки не поглянеш, правда?
Том, розгорнувши сувій, побачив у ньому зміни. Повсюди з’явилися маленькі нотатки, а також кольорові малюнки та стрілки. Його першою думкою було те, що мапа є власністю Співдружності й під час наступної інспекції не уникнути неприємностей. Нові назви виникли повсюди.
— Ну? — Ізабель усміхнулася. — Це неправильно, що місця не мали назв. Тому я дала їм імена, бачиш?
На бухтах, і скелях, і кам’яних брилах, і на покритих травою полях — усюди були написані дрібним почерком назви: Райське озеро, Бурхливий закуток, Зрадницька скеля, пляж Утрачених Надій, бухта Спокою, Томова вахта, круча Ізі та багато інших.
— Гадаю, я ніколи не думав про них як про окремі місця. Це все для мене просто Янус, — сказав Том, усміхаючись.
— Це світ відмінностей. Кожне місце заслуговує на власну назву, як кімнати в будинку.
Том рідко думав про будинок як про різні кімнати. Це був просто «дім». І щось у чоловікові засмутилося через розділення острова, розколення на добре і погане, безпечне і загрозливе. Він вважав за краще думати про нього як про ціле. Навіть більше: йому було ніяково через частини, що мали його ім’я. Янус не належав йому, а він належав Янусу. Схоже, він чув: тубільці думають про свою землю. Його роботою було просто піклуватися про острів.
Чоловік поглянув на дружину, яка гордо усміхалася, дивлячись на свій витвір. Якщо вона хоче давати всьому назви, то, мабуть, у цьому немає жодної шкоди. А може, зрештою вона зрозуміє його точку зору.