Том напружено кашлянув.
— Насправді… Усі ці прилади досить делікатні й коштують більше грошей, ніж ти чи я бачили у своєму житті. Я не хочу придумувати виправдання тому, як щось розбилось. Ходімо вниз!
— А якщо я не піду? — дражнила чоловіка Ізабель.
— Тоді, кохана, — він закинув її на своє стегно, — я просто повинен змусити тебе. — І поніс дівчину сотнями вузьких сходин униз.
— Тут просто рай! — визнала Ізабель, коли поглянула на спокійний ясно-синій океан. Попри гнітючі передбачення погоди, зроблені Томом, вітер оголосив вітальне перемир’я і знову було досить тепло.
Том привів Ізабель до бухти, широкого басейну спокійного ультрамаринового кольору, глибиною не більше шести футів, у якому вони зараз плавали.
— Саме так, як тобі подобається. І ще три роки до відпустки на берег.
Вона обвила його руками.
— Я там, де хочу бути, з тим, з ким хочу бути. Ніщо інше не має значення.
Том, ніжно кружляючи з нею, розповідав:
— Деколи риба запливає сюди крізь ущелини в скелях. Її можна зачерпнути сіткою або навіть просто руками.
— Як називається це місце?
— У нього немає назви.
— Усе заслуговує на ім’я, ти так не гадаєш?
— Ну, тоді можеш назвати сама.
Ізабель хвилинку подумала.
— Тоді я нарікаю це місце Райським озером, — сказала вона і хлюпнула пригоршню води на скелю. — Це буде моє місце для плавання.
— Зазвичай тут досить безпечно. Але начувайся, про всяк випадок.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Ізабель, яка, хлюпаючись у воді, не все розчула.
— Акули, безумовно, не можуть пробратися крізь скелі, хіба що досить високі хвилі чи шторм, тому щодо цього ти, напевно, у безпеці…
— Напевно?
— Але тобі необхідно остерігатися іншого. Морських їжаків, скажімо. Дивись добре, ідучи по занурених у воді каменях, бо, наступивши ногою на голку, можеш занести зараження. А скати-хвостоколи закопуються в пісок біля краю води. Якщо наступити на їхній хвостовий шип, станеться біда. Якщо ж скат змахне хвостом і ранить поблизу серця, тоді… — Він помітив, що Ізабель затихла.
— Ти в порядку, Із?
— Усе якось по-іншому, коли ти так це подаєш і ми настільки далеко від допомоги.
Том узяв її на руки та потягнув до берега.
— Я подбаю про тебе, кохана. Не хвилюйся! — усміхнувся він. Потім поцілував її плечі та поклав голову дружини на пісок, щоб поцілувати уста.
У гардеробі Ізабель, крім купи товстих зимових вовняних речей, висіло декілька суконь із квітковим малюнком. Їх було легко прати й важко порвати, коли вона займалася своєю новою роботою: годуванням курей, доїнням кіз, збиранням овочів або прибиранням кухні. Ідучи островом із Томом, вона вдягала його старі, закочені більш ніж на фут і затягнуті порепаним шкіряним ремінцем штани та одну з його сорочок без коміра. Ізабель подобалося відчувати землю під ногами, тому вона ходила без взуття за кожної нагоди, але на скелях мусила взувати легкі парусинові туфлі на гумовій підошві, щоб захистити стопи від граніту. Вона досліджувала кордони свого нового світу.
Одного ранку, невдовзі після прибуття, сп’янівши від свободи на острові, Ізабель вирішила поставити дослід.
— Що ти думаєш про мій новий вигляд? — запитала вона Тома, опівдні принісши йому канапку в кімнату доглядача в чому мати народила. — Не думаю, що потрібен одяг у такий чудовий день, як цей.
Він, підвівши брову, невпевнено посміхнувся.