— Але я хочу знати все, — промовила Ізабель, теліпаючи босими ногами над водою. — Як ти можеш сказати: «Більше нічого додати»? — Вона вже витягнула основну інформацію про освіту в приватній школі, про навчання в університеті Сиднея та диплом інженера, але дедалі більше роздратовувалася. — Я могла тобі багато всього розповісти: про мою бабусю і про те, як вона вчила мене грати на піаніно, а також все, що пам’ятаю про мого дідуся, хоча він помер, коли я була маленькою. Можу розказати тобі, як це — бути дочкою директора школи в місті, подібному до Партаґеза. Я можу розповісти про моїх братів, Г’ю та Алфі, і про те, як ми колись тинялися на невеликій шлюпці, ловили рибу на річці. — Вона подивилася на воду. — Я й досі сумую за тими часами. — Намотавши пасмо волосся на палець, замислилась, потім глибоко вдихнула. — Людина наче… нова галактика, що чекає, щоб її відкрили. І я хочу відкрити для себе тебе.
— Що ще ти хочеш знати?
— Скажімо, про твою сім’ю.
— У мене є брат.
— Можна якось дізнатися його ім’я чи ти забув?
— Його так просто не забудеш. Сесил.
— А що з твоїми батьками?
Том відвів погляд на ліхтар, закріплений зверху на щоглі.
— А що з ними?
Ізабель сіла та зазирнула в глиб його очей.
— Цікаво, що там у твоїй голові?
— Мама вже померла, а з батьком я стосунків не підтримую. — Шаль сповзла з плеча Ізабель, і він знову його накрив. — Ти не замерзла? Хочеш додому?
— Чому ти уникаєш розмови про це?
— Я розкажу, якщо ти дійсно того бажаєш. Просто я не хотів би цього. Іноді минуле варто залишати в минулому.
— Твоя сім’я ніколи не залишиться в минулому. Ти всюди носиш її із собою.
— Як це не прикро.
Ізабель випросталась.
— То не має значення. Ходімо! Мама і тато, мабуть, хвилюються, де ж це ми, — сказала дівчина, і вони тихо пішли до пристані.
У ту ніч, лежачи в ліжку, Том подумки повернувся в дитинство, про яке так хотіла дізнатися Ізабель. Він дійсно ніколи не говорив на цю тему із жодною людиною. Але, поринувши в спогади, знову відчув раптовий біль, наче провів язиком по зламаному зубу. Він ще раз побачив себе восьмирічним хлопчиком, що смикає батька за рукав і плаче: «Будь ласка! Будь ласка, нехай вона повернеться! Прошу тебе, тату! Я люблю її». І батько, забравши його руку, як щось неприємне, каже: «Не згадуй більше про неї в цьому будинку. Чуєш, сину?»
Коли батько вийшов із кімнати, брат Тома, Сесил, старший від нього на п’ять років і на ту пору значно вищий на зріст, загиливши йому по потилиці та процідивши крізь зуби: «Я ж казав, що ти ідіот. Казав тобі промовчати», пішов слідом за татом, таким же замашистим кроком, залишивши маленького хлопчика одного посеред вітальні. Том витяг із кишені мереживну хусточку, що пахла парфумами його матері, і притулив до щоки, подалі від сліз і сопливого носа. Він не збирався скористатися нею, просто хотів доторкнутися до тканини, відчути запах маминих парфумів.
Том згадав величний порожній будинок: мертву тишу, що в кожній кімнаті мала свій звук, кухню, де пахло карболкою і яку утримувала в бездоганній чистоті ціла династія хатніх робітниць. У пам’яті сплив жахливий запах мильних пластівців «Люкс», і його горе, коли він побачив, що мамину хусточку випрала та накрохмалила пані Та-чи-Інша після того, як знайшла її в кишені шортів і, само собою, кинула до прання, таким чином знищивши запах його матері. Він обшукав будинок, усі закутки, шафки, щоб знайти той слабкий солодкуватий аромат. Але навіть в її спальні стояв запах поліролю та нафталіну, наче її духу нарешті позбулися.
У Партаґезі, коли вони сиділи в чайній, Ізабель знову спробувала поговорити про минуле.
— Я не намагаюся щось приховати, — сказав Том. — Насправді копирсатися в минулому — даремне марнування часу.
— Справа не в допитливості. Просто в тебе було ціле життя, ціла історія до того, як я з’явилася. Я тільки намагаюся зрозуміти всі ці речі. Зрозуміти тебе. — На мить завагавшись, вона делікатно запитала: — Якщо не можна розмовляти про минуле, чи дозволено мені торкнутися майбутнього?
— Нам не слід упевнено говорити про майбутнє, якщо ти про це. Ми можемо обговорювати тільки те, як уявляємо собі його або чого бажаємо. Це не те саме.
— Добре, і чого ж ти тоді бажаєш?
Том на мить замовк.
— Життя. Думаю, цього мені достатньо. — Він глибоко вдихнув і повернувся до неї. — А як щодо тебе?
— О, у мене постійно багато бажань! — вигукнула Ізабель. — Я хочу, щоб під час пікніка в недільній школі була хороша погода. Я хочу, тільки не смійся, гарного чоловіка і повний дім дітей. Хочу, щоб якось м’яч для крикету розбив вікно, щоб із кухні долинав запах тушкованого м’яса. Щоб дівчатка хором співали різдвяних пісень, а хлопці грали у футбол… Я не можу собі уявити майбутнє без дітей. А ти? — Вона, здавалося, на мить замислилась, перш ніж сказати: — Певна річ, саме зараз я ще не хочу дитини. — Ізабель вагалася. — Не так, як Сара.
— Хто?